Він увійшов у той сморід, опустивши на мить повіки, і відкинув його, коли ж підняв повіки, то побачив вовка далеко від себе, мало не на вершині високого пагорба; пожбурений невидимою силою, вовк незграбно впав на задні лапи, якийсь час, мовби безмірно дивуючись, сидів по-собачому і шкірив зуби, щоб злякати те, що злякало його самого, тоді підхопився і, не озираючись, потрюхикав у гущавину.
Вовки не вміють озиратися.
А Чуйко зненацька згадав, що сьогодні не проста ніч, а новорічна, і збагнув, що в санаторії "Сокіл" ніхто не спить, льотчики з медперсоналом відзначають радісну подію, стріляє шампанське, грає музика, танцюють пари… А він ганяє вовків у темному зимовому, лісі!
Коли пройти кілометрів зо два узліссям, буде ще один дот, уцілілий з війни, тільки тепер страшенно засмічений. Там вони з Тамарою ховалися від дощу, і Чуйко цілував Тамару, а вона шепотіла: "Гріх же! Тут, мабуть, і досі лежать убиті…" Вона завжди чогось боялася, відтручувала Чуйка, виривалася з обіймів, стогнала, зойкала, так ніби ось-ось сконає, і від того ставала ще привабливішою — не відірвешся… Від старого доту до Галки зовсім близько. По дамбі на той бік річки, тоді побіля дач і перелісків — і вже "Сокіл", власність повітряно-збройних сил, високі загорожі, прохідна, перепустки, порядок, режим — усе як належиться.
До санаторію Чуйко дістався швидко, на прохідну не пробував (туди сунуться тільки останні вахлаки!), знав у загорожі "секрети", крізь які проникають на територію ті, хто загуляв у селищі або в Києві.
В санаторній їдальні сяяли вогні, грала музика. Столи у великому залі прибрано, тільки під стіною щось мовби буфет, святкова ялинка, розтанцьовані пари, на виході з кухні найняті лабухи — місцеві модерняги, які грають за всі ансамблі, на всі смаки, потурають усім модам, викрикуючи і про капітана Каталкіна, що носить "кожаный берет", і про підпільника Кіндрата, що сховав автомата, і про Маньку-облігацію, що "денег не берет", і про…
Чуйко залишив у гардеробній шинелю й картуз, поправив на собі мундира, підніс руки, щоб поправити волосся, і тільки тоді згадав, що голову йому голили, мов монгольській ламі, то готуючи до чергової операції, то для гігієни після чергової операції, і доктор Аля сама стежила за цією процедурою і щоразу ахкала: "Ах, яка у вас прекрасна голова, Чуйко! Ідеальна форма черепа! З вас треба було ліпити римських цезарів!"
Ото радість: бути моделлю римських цезарів! Адже в усіх підручниках стверджується, що всі вони були розбишаки і, кажучи по-нашому, останні подонки!
На голомозого майора в святковому залі одразу звернули увагу, надто вже вирізнявся він серед чубатих офіцерів, але ніхто не припинив свого заняття: хто танцював, той танцював далі, хто обіймався попід стінами — обіймався, хто ще не допив — допивав, хто не договорив тостів — договорював, а веселі музиканти вдарили "Ты рыбачка, я — моряк", так ніби Чуйко морський льотчик, щоночі долітає до турецької території, на честь чого прийняв мусульманство і став голомозим.
Галка танцювала з високим льотчиком-підполковником. Була в жовтому, як соняшниковий цвіт, платті, стала ще гарнішою, ніби аж помолодшала. От чортові жінки! На Чуйка Галка навіть не поглянула. Всі дивилися на його голу голову, а вона хоч би зиркнула!
Чуйко боком, попід стінами, побіля парочок в обіймах, в шепотах, у поцілунках став пробиратися до саморобних буфетів, але не добрався, бо його смикнув за полу френча лисий підполковник, що сидів не на стільці (стілець стояв перед ним, виконуючи роль столика), а просто на підлозі, підігнувши ноги так, що мало не впирався колінами собі в обличчя. В правій руці підполковник тримав гранчасту склянку з чимсь коричневим, лівою вхопився за полу Чуйкового френча.
— Майор! — гукнув підполковник. — Ти звідки? Чому я тебе не знаю? Я тут усіх знаю, і мене всі знають, а тебе я не бачив.
— Не бачив, бо мене тут не було, — сказав Чуйко. — Випити в тебе знайдеться?
— Випити? Та ти свій хлопець! Бери мою посудину! Самогон — екстраклас! Настояний на зелених горіхах. Бальзам молодості й мужської сили! А де ж ти був, що не був тут з нами?
— Далеко.
— Що, в гарячих точках?
— Далі.
— Може, на Курилах?
— Ще далі.
— А далі — куди?
— Може, й у самий космос.
— В космос? Не заливай! Слухай, а ти здорово п'єш! Налити ще? Тебе як звати? Мене — Славою, Владислав, значить. А ото мій друг підполковник Вова. Танцює з отією жовтою стервою. А тебе як звати?
— Василь.
— Тобто Вася.
— Хай буде. А хочеш. Славо, я скажу, як звати оту, що танцює з Вовою?
— Скажеш, як звати? Упав з космосу і вже все знаєш? Не заливай!
— Її звуть Галкою. Правильно?
— Точно! Слухай, а може, ти справді з космосу? Як твоє прізвище? Я всіх космонавтів знаю. Прізвища знаю.
— Прізвище — пусте. От ти ж Слава?
— Слава.
— А я Вася. Хіба не досить?
— Досить!
— Ну, то давай вип'ємо за це.
— Давай! Слухай, а чого в тебе голова гола?
— А в тебе чому?
— В мене лиса. А ти ж поголений, як турецький святий. Це що — мода?
— У нас генерал наказав, щоб увесь льотний склад голив голови. Волосся забирає з мозку енергію, не дає думати.
— Не дає думати? А по-моєму, я однаково думав, що з чубом, що лисий. Тільки тепер дівчата не беруть танцювати, думають: старий. А мій друг Вона сьогодні тут вигадав девіз: "Дами запрошують панів офіцерів". От я й сиджу з цим самогоном. Добре хоч ти прилетів з космосу. А в космосі хіба й генерали літають?
— Літають.
— І що вони там?
— Командують.
— І оце, значить, щоб голі голови всім, значить, теж вони?
— Вони. Та це не страшно. Це помагає знаєш як. От я ж угадав про цю жовту?
— Вгадав. Точно!
— Хочеш, вгадаю, де ви з Вовою служите?
— Ану, спробуй!
— Ви обидва баоцзедуники. Вгадав?
Після училища Чуйко служив у Монголії і там уперше почув цей незлобивий жарт. Колись були батальйони аеродромного обслуговування — БАО. Льотчики завжди підсміювалися з тих, хто в них ніс службу. На прикитайських аеродромах і виникло слівце "баодзедуники".
Слава не образився, навпаки, чомусь мовби зрадів.
— Хочеш ще випити? — підморгнув він Чуйкові.
— Давай.
— Будь!
— Будь і ти!
— А тепер я тобі скажу, Васю, що ти ніякий не ясновидець, а простий чув'як! — зовсім тверезим голосом заявив підполковник. — Хочеш, щось покажу?
— Ну, показуй!
Підполковник засунув руку в кишеню брюк, з-під лоба насмішкувато глянув на Чуйка.
— Показувати?
— Показуй, показуй!
Підполковник поволі дістав з кишені щось зав'язане в носову хустку, виважив на долоні, смикнув за ріжок хусточки, мов фокусник за вірьовочку. В хустині була ціла пригорща дорогоцінних металів: срібло, золото, навіть платина. Бойові відзнаки за класність, за відвагу й мужність, значки, медалі, ордени — і всього чимало, тут справді полисієш у тридцять років.
— Ти що ж це дурочку клеїш? — прошепотів Чуйко. — Заховав усе в засоплену ганчірочку. І твій друг Вова заховав?
— І він. В нього ще більше цього добра.
— Чому ж не носите? Соромитесь? Кого?
— А кому показувати? Горбачову? Чув, як він ридав по телевізору; "Я приостанавливаю исполнение президентских функций…" Чи, може, маршалу Язову в Матроській Тишині?
— В якій Тишині? До чого тут маршал Язов?
— А до того, що наш маршал Язов сидить у беріївській тюрмі, в Матроській Тишині, разом з усім ГКЧП.
— Що це за ГКЧП?
— Не чув?
— Ні.
— І того, що міністром оборони наш главком Шапошников, теж не чув?
— Теж.
— Ану, дай я не тебе подивлюся. Ти таки справді, мабуть, з космосу.
— Хіба я не казав? А тепер знаєш що? Піди й поклич сюди оту жовту.
— Галку? Та вона мене!.. Ти її не знаєш. Як я її покличу?
— А ти поклич разом з Вовою. Скажи, що я хочу з ними познайомитися.
— І сказати, що ти з космосу?
— Можна.
Підполковник заляпав у долоні.
— Вова вмре від захвату!
П'яно заточуючись, він побрів між танцюристів, довго не міг натрапити на тих, кого шукав, нарешті добрався до них, якийсь час витинав то біля Галки, то біля Вови свого власного кривулястого танця, кінчилося тим, що Вову він все ж привів до Чуйка, а Галка зосталася стояти на тім кінці залу. Стояла і не дивилася сюди, навіть не повернулася.
Підполковник Вова ще здалеку простягав до Чуйка обидві руки.
— Це все правда, що тут мені Слава натріпався? Каже, майор прямо з космосу, спусковий апарат ще гарячий, аж шкварчить, у нас за прохідною. Давай знайомитися, майоре!
— Хвилиночку, — сказав Чуйко. — Почекайте мене, я миттю!
Він мало не бігцем кинувся туди, де стояла Галка, підлетів до неї нечутно, вона не бачила і не чула, але вгадала його наближення і здригнулася шиєю, спиною, всім тілом.
— Галко, — гаряче зашепотів Чуйко, забігаючи наперед неї, — здрастуй, Галко!
Вона мовчала.
— Чого ж ти мовчиш? Не впізнала, забула? Я Василь Чуйко. Ну, тоді капітан, тепер майор, але це єрунда. Ти мене чуєш?
— Ти п'яний, Василю.
— Ну, п'яний, п'яний! Все це єрунда, справа зовсім не в цьому. Слухай мене уважно, Галко. Треба поговорити!
— Післязавтра прийдеш на процедури, там і поговоримо. Ти ж по путівці?
— Ти здуріла. Галко! Яка путівка, які процедури, яке післязавтра? Нам треба негайно! Це…
— Я зайнята.
— Зайнята? Ну, єрунда! Хочеш, я цього підполковника… Не те! Не слухай мене! Тут інше. Ти навіть не уявляєш, що це таке! Ти повинна відвести мене до себе додому, і ми…
— Я ж тобі сказала: я зайнята!
— Галко, ти ніяк не можеш… Значить, так. Ти повинна все кинути к чортовій матері і піти зі мною, за мною, і бути зі мною, не відходити від мене, коли хочеш, триматися за мене! Ти чуєш, що я кажу?
— Тобі ніде спати? Хочеш, я відведу тебе до Лариси? Вона зараз незайнята.
— Зайнята-незайнята! От єрунда! Ти нічого не зрозуміла?
— Я зрозуміла, що ти п'яний.
— Гаразд, — вже зовсім тверезим голосом промовив Чуйко, — я ж знаю, яка ти вперта. Коли так, слухай: я вбив людину, і мені треба негайно сховатися, і сховатися тільки в тебе, більше ніде на світі! А коли будемо в тебе, я все тобі розкажу. Тепер ти розумієш?
Галка сполотніла, мовчки дивилася на нього.
— Хоч тепер ти розумієш? — беручи її за обидві руки, прошепотів Чуйко.
Вона показала самими очима: так.
— Скажи комусь із дівчат, що ти береш відгул на тиждень, на місяць, там побачимо… А з Вовою — не турбуйся. Я його заспокою.
Він приплющив очі й прикував обох підполковників до того місця, де вони стояли, на якийсь час перетворивши їх на статуї командорів, на тих закам'янілих ідолів, яким ми всі поклонялися і ще, мабуть, довго поклонятимемося, знаходячи ідолів нових і нових.