"Правда: ви не жили тут, більш у городі, а навернетесь на каникули, так хиба тогді до сусідів... От-тепер як обживетесь у нас, так вже прошу завитать и в нашу хату."
Жук кивнув головою.
Чи хочете читателі познакомиться з титулярним совітником Хмарою? Подумайте, що перед вами стоіть чоловік літ 50, високий, товстий, голова вистрижена; борода довга, густа, трохи сивовата; лице товсте, обдуте, наче заспане; очи невеличкі, и сидять у лобі так глибоко, що наче вони завжді трохи заплющені; брови широкі, навислі. Ходить Хмара тихо, поважно; говорить з тиха, рівно, не підводячи у гору голосу, не спускаючи ёго й дуже низько; трохи в ніс, але мягко-мягко. Завжді одягається у темно-коричневі штани, чорну жилетку без вирізу и чорний кафтанець якогось конотопского покрою: не то сюртук, не то жакетка. — От вам и увесь Хмара. Він пристав у прийми до сироти Семенюти.
Жучиха хоч и була раз чи двічи у Хмар, але тілько ради звичайности; у душі вона не любила ні Семенютівну, ні іі приймака. — "У Семенютівни довгий язик," говорить було Жучиха; "а про Хмару я памятую, як він служив окружним начальником. Мій покійний Иван не знався з ним, не любив ёго за хабарі... Чула й тепер, що Хмара заздрий чоловік." Так говорила Жучиха.— Але пора вернуться нам на ґанки, де пють чай. Ще Жук не вспів напиться чаю, як Олена Василівна вернулась з хозяйства. Поздоровившись з гостями и дітьми, вона сіла и сказала: "крий Боже! яка спека; тілько-б в холодку лежать."
— "Дуже пече, чи не буде сёгодні грому й дощу," одповів Хмара.
— "Навряд, непохоже: небо чисте." Після де-якоі розмови Хмара сказав: "Я до вас, Олено Василівно, по ділу."
— "Кажіть, по якому?" спитала вона и глянула прямо в очи Хмарі.
— "Та воно не що й діло, а так якось... Усе коіть ваш Павло Миронович."
— "Щож там таке?"
— "Косарі ваші вкосились в наше болото: на дві ручки трави заняли."
— "Без сего, Иване Радіонович, не можна, не встережешся; та дарма, не велике лихо: обиди-ж тут ні якоі нема..."
"По моёму," вмішався Жук, "так тут пряма користь пана Хмари: ви собі заберіть два покоси од межі, тай годі."
— "Воно так!.. я й не кажу, щоб тут була яка обида од вас, Олена Василівна; але колиб Павло Миронович глядів, то-б не вкосились; він межу добре знає: се він умисне зробив, на насмішку мені!"
— "Бог з вами! яка-ж тут насмішка! та Павло й не був на болоті, як косили; там заводив гуменний: а сей чоловік новий, може й помилився."
— "Дарма! дарма!" заговорив Хмара, дивлячись у низ. "Се я тілько так для порядку сказав, а то хиба стоіть говорить про два покоси осоки... цур ій!"
Панночки и Джур устали и пішли у сад, а Семен зостався, ёго дуже интересовав Хмара.
— "Не можна так говорить," сказала Жучиха, "що два покоси байдуже; чужого не треба займать.. Я звелю ті два покоси згребти и одвезти до вас у двір."
— "Храни вас Боже! за що се ви мені и жінці хочете таку обиду заподіять!"
— "Яка-ж тут обида! ваше добро... нам ёго не треба. Спаси-Біг вже й за те, що не сердитесь за те, що вкосились."
— "Ні! ні! ні за що!. як се можна!" говорив Хмара. "Нехай лучше та осока згниє."
— "На що ій гнити? в хазяйстві згодиться, зима усе перебере."
— "Ні, ні!" твердив Хмара. "Хиба у мене тілько й сіна, що та осока, хиба я з неі заубожію! та коли б я знав, що ви... я б з роду з віку й не сказав про се. Я думав, що се Павло Миронович мені на напасть робить... А коли бачу, що ні, так Бог з нею, з тією осокою; нехай вона прахом піде! — Коли ви пришлете іі до мене, я велю запалить іі."
— "Крий Боже! на що палить... Ну, коли так — возьміть за іі гроші."
— "Не возьму."
— "Так як же се воно буде?"
— "Помиримось як не будь."
На сім слові підойшов до ґанку отаман Жуківский Павло Миронович.
— "Добрий день!" сказав він, уклонившись.
— "Здоров будь, Павле! на що отсе наші косарі вкосились?" спитала Жучиха.
— "Де?"
— "Як де? на болоті: перекосили межу Ивана Радіоновича."
— "Бог з вами, пані! И не думали! то Иван Радіонович не знає своєі межі."
— "Хто?! я!... не знаю своєі межі?"
— "А вже ж не знаєте: я іі знаю 20 літ; а ви іі знаєте тиждень без місяця. З-роду вона йде так, як и тепер покосили: од великоі верби на сім березі цоб на верболіз, а з-відсіль прямо на суху вільху... От-як... Вам, пане! хтось підцковав, а ви й повірили, що ми вкосились."
— "Нехай и так," сказав Хмара, зостаючись ні в сих ні в тих.
Семен глянув на Павла, а Павло не втерпів, щоб не сказать:
— "Еге!... то-то! даремно тілько турбуєте й себе й нас."
— "Ну добре, добре, йди вже до свого діла," сказала Жучиха и перевела розмову з Хмарою на инче.
Через кілька хвилин Хмара знов сказав: "Єсть у мене велика просьба до вас, Олено Василівно!"
— "Кажіть, яка?"
— "Ви знаєте, що нас межують?"
— "Як не знать! восьме літо межують, аж обридло."
— "Навесні звели на плян мій хутір и ваші кринки."
— "Чула й про се! нехай ёму аби що, тому межованю: я
отсе рада радісенька, що син приіхав; нехай як хоче, так и межується, а я й руками й ногами од того межованя."
— "Чого так?" спитав Хмара.
— "Чудно якось вони межують: не розберу я, чи воно так треба по закону, чи вони шахрують..."
— "Крий Боже! ніякого шахрованя нема, усе як слід по закону; та и не можна шахровать, межують не в канцеляриі, а вочевидь, при усіх."
— "Може й так: та все таки чудно виходить: он у землеміра Вашлапского було десять упругів пісчуги, а одмежовали ёму десять десятин самого гарного лугу."
— "В законі нема міри на упруги, видно так слідовало"... Помовчавши трохи, Хмара сказав. "Не знаю, чи говорив вам Павло Миронович; що моя земля врізалась клином у вашу, а Павло Миронович узяв тай показав той клинок вашим; я объвив землемірові спор."
— "Чула, чула... Павло каже, що той клинок з-покон-віку наш."
— "Неправду він говорить: от у мене документи єсть: чи не зволите прочитать?"
— "Подивись ти, Сеню! бо я в документах мало тямкую."
Хмара витяг з боковоі кишені товстий пакет, достав з ёго пожовклий лист гербового паперу пописаний рижим чорнилом и подав Семену. Семен перечитав и всміхнувся.
— "А що?" спитав Хмара.
"Се не документ."
— "Як не документ, а щож се таке?"
"Се партикулярний спис", одповів Жук.
— "Еге!.. спис!.. а подивіться, хто ёго підписав!" и Хмара ткнув пучкою на те місце, де було написано: "повітовий маршал Кисіль."
"Все одно! я кажу, що се не юридичний законний документ. Але тривайте: великий той клинок?"
— "Пів упруга; на ёму манячать 17 дубків... Хиба стоіть про се спорить?"
— "Стоіть," сказала Жучиха; "тут міра дарма: чи упруг, чи два, чи сто — все одно: чужого не бери, свого не теряй. Коли той клинок не наш, Бог з ним; а коли наш, я не відступлюсь од ёго. Зберім ми старих людей, тай розпитаймо: чия то земля? Як люде скажуть, так нехай воно й буде."
— "На що ж людей питать, коди у мене документ є?"
— "Живі свідки лучше знають."
— "По закону сего не можна: закон заборонив питать свідків про такі справи, де єсть документи."
"Здається такого закону нема," вмішався Семен.
— "Як нема! я на законах зуби приів; на память іх знаю."
"Може, але такого закона я не читав."
Хмара знов поліз до кишені и витяг невеличку книжочку, розвернув іі и, показуючи Семенові, сказав: "а прочитайте отсе, паничу."
"Виходить моя правда," одповів Семен, прочитавши; "тут річ иде про документи затверджені законним урядом; а хиба ваш спис — такий документ?"
Хмара скривився и замовк.
— "Ви не ремствуйте на мене, Иване Радіонович," сказала Жучиха, "я вашого не хочу; нехай нас люде розведуть."
— "Гм... нехай розводять... Я думав, що такій людині, як ви, соромно буде позиваться; лучше, думаю, по сусідски переговорить..."
— "Який ж тут сором позиваться за своє! то й чого нам лізти в суд: людей спитаймо, от и у се!"
— "По моёму: нам краще б помириться."
"Як же мириться, коли ми й не сварились.. Підождім," сказав Жук, "покіль приіде межова коміссия, тогді зберемо третчиків, нехай вони розсудять."
— "Гм! дощ за шию не йде," озвався нехотя Хмара; "підождемо. — Одначе я у вас загомонівся, пора й до двора... Прощайте!"
Хмара поіхав до дому, а Жучиха з Семеном пішли на плянтациі подивиться, як пасинкують тютюн.
Тим часом у саду між Джуром и панночками велась инча бесіда. Джур завів річ про еманципацию женщин. Соня з увагою слухала ёго и горяче спорилась, коли в чім погляд іі не сходився з поглядом Джура. Рися не довго слухала ту бесіду: молодій дитині літа більш тягли іі до квіток, ніж до вченоі бесіди. Рися нарвала пучок квіток, піднесла ёго під самий ніс Джурові и спитала: "гарно пахнуть?"
— "Дуже гарно!"
— "Нате ж вам іх та нюхайте," и перекрутившись на одній ніжці, Риси хотіла знов побігти, але очи іі стрілись з строгим поглядом Німкені; вона зупинилась.
— "Сядьте з нами," сказав Джур.
— "Не хочу, я не люблю сидіть, ходім лучше по саду; ходім!" дзвонила своім срібним голосом Рися.
— "И, чого б я ходила та пеклась на сонці!" сказала Німкеня.
— "Ви сидіть собі в холодочку, а ми походимо," сказав Джур и піднявся з лавки.
Німкиня пішла назирцем за ними. Не то щоб вона стерегла панночок, але ій здавалось чудним, щоб молоді дівчата гуляли без неі з чужим паробком, котрого учора тілько побачили в-перше.
— "Отсе ми идемо наче в процессиі," сказала Рися и підбігши до орелі скочила на неі и стала гойдаться.
— "Бачте, яка у нас на хуторі простота," заговорила підійшовши до орелі Німкиня и подивилась на Джура. "Городянка б так не зробила," додала вона, вказуючи на Рисю.
— "Тепер и по городах починається простота," одповів Джур.
— "Наша Рися, здається, и для села вже дуже проста; правда, молода; хоч ій и 16-е літо, але душа у неі наче у десятилітнёі дівчини."
— "Воно й краще так... зостаріться ще поспіє," сказав Джур и глянув на Рисю. У білому кисейному платті, з довгою косою, з заквітчаною головою гойдалась вона на орелі и справді походила на щось таке дитинне, чисте, невинне. Здавалось, що в тих дугах, котрі вона проводила орелею, витала у повітрі сама невинність, сама небесна чистота, та душа ангела, котру люблять малёвать поети и художники...
— "Ох! молодість, молодість!'' сказала зітхнувши Німкиня: "не знаєш ти ні журби ні клопоту; не вважаєш ти на те, що завтра буде; живеш ти тим, що маєш сегодні..."
А Джур все не звертав очей з Рисі.
— "Чи ти ще довго будеш гойдаться, Рисю?" спитала
Соня.
— "Покіль захочу, — а що?"
— "Ми пійдемо."
— "Идіть, мені байдуже, я й сама до дому втраплю, не заблуджу," и з уст іі посипався звінкий голосний регіт.