Тищенко-Компанієць лежав у розкішному ліжку під шарлатовим марселіном. Годину тому Іван Іванович, що оселився за стіною в суміжному номері, повідомив, що провідник не з’явився ні вдома, ні в офісі "Експарки". Не знайшли його і в готелях. Секретна служба "Порядку" вже взяла під пильний нагляд усіх його знайомих і близьких.
"Якщо месія не скористався з моєї пам’яті, то він має діяти відповідно до своєї, — міркував Тищенко. — От тільки в який спосіб? Усе його покоління вимерло. Якщо хтось і залишився, то це одиниці. По суті, він прибув у чужий, незнаний світ, на руїни імперії, що її колись створив; прибув під чужим ім’ям, до того ж ошуканий. До яких дій може вдатися Особа за такої ситуації? Найрозумніше було б зачаїтися, пересидіти, а тоді зателефонувати, або написати в асоціацію "Порядок" і повідомити про підміну. В пам’яті моїй, що нею він зараз володіє, певне, немає телефонів та адрес асоціації, проте в ній міститься шлях від офісу "Порядку" до Центру перевтілення. Отже, прибулець із потойбіччя шукатиме способу подзвонити або написати туди. Втім, цілком може бути, що він отримав від Компанійцевої сутности ще якусь інформацію і діятиме згідно з нею. Так чи так, а загроза викриття збільшується з кожною миттю, — думав Тищенко-Компанієць.
Відхилились двері, у просвіті з’явилося обличчя дівчини з сусіднього помешкання — то була Компанійцева коханка.
— Заходь, Надійко, — сказав він, підводячись із ліжка.
Дівчина скинула халат і була тепер у прозорому пеньюарі.
— Лежи, лежи, Родику, — мовила лагідно. — В тебе сьогодні, певне, був важкий день...
Вона замкнула двері і, підійшовши до ліжка, гулькнула під марселін. Її дії були такими природними, ніби вона була йому дружиною. На мить він заціпенів, а тоді тіло Компанійцеве немовби хтось запалив ізсередини. Тищенко вперше відчув, що це не його плоть — вона не корилася його нордичній стриманій сутності. Він ніби розвтілився, як тоді під аркою, коли душу відокремили від тіла, аби скерувати її у світ Вселенського Духу. Тільки тоді його сутність зробилася всевидющою, і він ставав очевидцем усього, чого торкалася думка; тепер же він наче був на святі чужого кохання. Вони кохалися як двоє німих — дівчина не казала ласкавих слів, а тільки впиналася йому в спину нігтями. З відчуттям гострого болю його охоплювало почуття особливої насолоди.
Вона зникла так само несподівано, як і з’явилася. Здавалося, все те майнуло уві сні, в кімнаті зосталися лишень пахощі парфумів і розпашілого жіночого тіла... А також "похмілля". Він уперше зрадив дружину. Малим виправданням було те, що чужа плоть йому не корилася.
Сон не йшов до віч, і Тищенко став знайомитися з Компанійцевою пам’яттю. То була дивна інформаційна комора, де зберігалися: історія — правдива й препарована; діалектика — справжня і зіткана з суперечностей та крутійства; любов до людини і цілковита зневага до неї. По суті — інформаційне вмістилище для гравця-штукаря. Він там побачив і Надійку — дівчину, до якої Компанійця тягло, як до тимчасового партнера, не більше. На згадку про дівчину тіло знову затремтіло, тонкі ніздрі його заворушилися, ловлячи пахтіння жіночої плоті, що не вивітрилося ще з кімнати. Він підхопився і як був у спідньому поспішив у сусідний номер. Втім, Тищенко не міг би сказати з певністю, що він пішов тільки за бажанням Компанійцевої плоті... Надійка його, напевно, чекала, бо сказала:
— Замкни двері, Родику.
...Тищенкова сутність, переможена Компанійцевою плоттю, помалу розчинялася уві сні. Перед тим, як поринути в забуття, він іще почув шепіт:
— У тебе зосталося щось випити?
— Там, у барі, коньяк.
Він уже спав, коли Надійка повернулась.
— Прокинься, любий, — зашепотіла вона злякано. — У тебе хтось є.
Він розплющив очі. Небезпека, що досі витала невидимим туманом, раптом сконденсувалася, стала фізично відчутною. Сутність батька "Експарки", недавно ще збезчещена і принижена чужою плоттю, раптом повстала — цільна й могутня.
— Звідки ти взяла?
— Дух. Я тільки прочинила двері... Там чужий дух.
— Ти не помиляєшся?
— Ні. Там хтось є. Сидить у темряві.
"Оперативно, — подумав Тищенко, — як він сюди проник? Всюди ж охорона". Тим часом треба було негайно діяти; він узяв слухавку і накрутив номер свого помешкання. Там не відповідали. За хвилину знову зателефонував і не клав слухавки, аж поки зникли гудки. Проте з того боку не озивалися. Він показав Надійці на балкон і, коли та вийшла, причинивши за собою двері, сказав:
— Годі дурня клеїти. Я знаю, що ти сидиш у моєму помешканні.
— Воно таке саме твоє, як і тіло, що тепер на тобі, — почувся знайомий голос. То був його власний голос — спокійний, чіткий.
— Ти прийшов, щоб мене вбити?
— Це було б надто просто. Я прийшов, аби повернути собі те, що мені належить, — Компанійцеву плоть.
— А чим погане моє тіло? — мовив Тищенко з усмішкою.
— Як для пройдисвіта — непогане, — відказав прибулець із потойбіччя і, мить повагавшись, додав: — Чим тільки напхана твоя голова?! Якісь ризиковані акції, підводні човни, вертольоти, ракети... Дитячі забавки, перенесені у світ дорослих. Крізь той мотлох ледь-ледь проглядається родина. Не кажу вже про звичайні людські втіхи. Хоч би якась гулянка в пам’яті відбилася!
— То що ти пропонуєш? — урвав прибульця Тищенко-Компанієць.
— Обмінятися тілами.
— Неможливо. Навіть якби я цього захотів.
— Чому?
— Бо цифровий код апарату перевтілення ховає у своїй пам’яті керівник усього того хазяйства. Тож треба було б відкритися йому. А це означало б, що по завершенні обміну тілами на мене очікувало б нове відбуття в потойбічний світ, тільки вже назавжди.
— Я даю гарантії.
— Якби я не знав, чого вони варті. Колись ти давав гарантії цілим народам, а потім винищував їх до ноги.
— Ось воно що... Виходить, ти пішов на привласнення Компанійцевої плоті не для захоплення влади, а сказати б, з ідейних міркувань. Це вже гірше.
На мить Тищенкові здалося, що він балакає сам із собою, тільки ж як можна вести діалог із собою по телефону? Він відказав своєму голосові у слухавці не без іронії:
— Нащо тобі Компанійцева плоть? Піди в асоціацію, зголосися, хто ти є насправді, та й по всьому.
— Краще вже одразу в психлікарню, — відповів прибулець. — Адже ти подбав про алібі. Це перше. А друге — з тим інформаційним багажем, що міститься у твоїй голові, не тільки не даси ладу в державі, а й для себе нічого путнього не доможешся.
— Кривдиш, начальнику...
— Ні, ти послухай! Компанійця готували з дитячого садка спеціально для мене. Так, як для видатного вченого готують комп’ютер, всілякі довідники, референтів... Все те було Компанійцем. Його пам’ять — то мій інструмент. Без неї мені тут нічого робити.
— Преферансисти називають інструментом карти. В пам’яті цього молодика, як я встиг помітити, лежать дві колоди — чиста і краплена. Тобто інструмент крутійства та облуди. І з цим інструментом ти хочеш увійти в матеріальний світ?
— Не можна довести до ладу господарство, не закалявши рук. Такий закон. Послухай-но, адже ми з тобою більше, ніж родичі — я перебуваю в твоїй плоті, ти — в моїй. Оскільки ти боїшся обмінятися тілами, то ми могли б об’єднатися і стати двоєдиною особою. До того ж я буду при тобі, а не ти при мені.
На мить Тищенкові здалося, ніби до нього промовляв внутрішній голос. "Авжеж, ми з ним кревна рідня!", — подумав він. На тому кінці, мабуть, відчули настрій батька "Експарки".
— Послухай мене, не пошкодуєш, — линуло довірчо зі слухавки. — Порядкуватимемо удвох. Будемо друзями, соратниками...
Останні слова оживили в пам’яті образ його загиблого товариша з "Експарки" — Хоми Булиги, що з ним він стрівся в потойбіччі під час "відрядження". — "Не може бути угоди з темним, може бути тільки рабство у темного", — згадалися його слова.
— Зробімо так, — сказав він у слухавку. — Ти нишком покинеш помешкання, візьмеш таксі й майнеш із цього міста світ за очі. Грошей, що в моєму, а тепер уже твоєму гаманці, тобі вистачить на якийсь час, а моя кваліфікація, про яку ти так зневажливо відгукнувся, прогодує тебе до старості. Гадаю, це єдине, що я можу для тебе зробити. Ага, ще одне — не раджу потикати носа в мою сім’ю, як і до моїх друзів. Всюди вже розставлено пости. Отож бувай...
— Ти пошкодуєш, — зачув Тищенко свій голос. — І не тільки ти, а й діти, й онуки, і правнуки твої до шостого коліна. — Слухавку поклали, залунали короткі гудки.
Тищенко прислухався. Він радше вгадав, аніж відчув легкий протяг — то відчинилися двері його помешкання. Не чутно було й кроків. По хвилі він відімкнув двері Надійчиного номера, визирнув — коридором віддалялася висока чоловіча постать — кудлата голова на короткій шиї, широкі плечі — ліве вище за праве. "А я чогось мав себе за стрункішого". Чоловік озирнувся і помахав йому рукою. Здалося на мить, ніби в кінці коридору з’явилося дзеркало, і він дивився в нього. "Боже, ця дужа плоть, що досі служила добру, тепер у руках лиховісної сутности! А хай тобі чорт із такою м’якотілістю!" — подумав про себе Тищенко і, тільки-но прибулець зник за рогом, поспішив до свого помешкання... Одразу ж відчув свій власний запах — то був дух лосьйону, що ним він змащував обличчя після гоління, змішаний із запахом його плоті. Рука затремтіла, коли брав слухавку.
— Слухаю, — озвався Іван Іванович сонним голосом.
— Знайшовся провідник.
— Де він?
— Тут, у готелі.
— В готелі? Де саме? — від сонливості в голосі керівника Центру не лишилося й сліду.
— Гадаю, вже десь на виході.
— Що з ним робити?
— Убийте його.
Тищенко раптом відчув, що йому забракло повітря. То була реакція Компанійцевого тіла на душевний струс, адже з убивством його плоті зникне й шанс знову стати самим собою — батьком, чоловіком, керівником "Експарки", другом... "Який же благенький організм у цього Компанійця, — подумав він, хапаючи ротом повітря. — Не доведи, Господи, серцевий наступ!" Вийшов на балкон — полегкість прийшла водночас із прохолодою ночі, що його огорнула.
— Одягнися, любий, — почув він Надійчин голос. Дівчина й досі стояла на своєму балконі.
Тільки тепер він помітив, що зовсім голий.
...З вулиці долинув тупіт людини, що втікала. Застібаючи піжаму, він знову вискочив на балкон і побачив свою постать, яка бігла по газонах до парапету.