Молився вдома, коли повертався до тихих своїх покоїв спочити від суєти й страстей, молився й у соборі, де правив щодня вечірні й обідні. З понеділка він запропонував обом священикам Миколам служити в такі тривожні дні не по черзі, як було досі, а соборно — втрьох. Отець Миколка Малий від подиву розкрив рота й нічого не сказав, а отець Микола Вознесенський, хоч і не заперечив, але знизав плечима й насупився, мовляв, навіщо така церковна демонстрація, коли більшовики й без того скоса дивляться на духівництво, яке, на їхню думку, спить і бачить прихід білих до міста...
Але білі захрясли під Богодуховом і чогось уже другий тиждень не йдуть ні вперед, ні назад. Вечорами, коли спадала виснажлива денна спека й на спорожнілих вулицях ущухав усякий рух, десь здалека, з південного заходу, чувся гуркіт. Вперше, коли отець Йосип почув скрізь одчинене в сад вікно той рокіт, йому здалося, що нарешті суне на місто виблагувана на відправах гроза.
яка принесе рясні дощі й жадану прохолоду, але другого дня на ранній обідні він побачив, що то була інша гроза — земна, страшніша за небесну. Це через неї, дарма що буденний день, у соборі людно, як у неділю. Прийшли крамарі, яким через страх не силиться в крамницях, прасоли й кабанники, яким не можна виїхати з міста, але й небезпечно перебувати вдома, і ще якісь невідомі люди, що мали свої причини шукати в церкві заспокоєння. Всі вони принесли до собору свої страхи й тривоги, й тому на ставниках горить багато дорогих свічок, чуються глибокі зітхання й сопіння гладких людей, що важко опускаються на коліна й знову піднімаються. Вони швидко хрестяться й одважують низькі поклони, коли з вівтаря чується піднесено-твердий голос отця Йосипа, який наперекір сьогоднішній дійсності, де орудують диявольські сили, возвіщає людям:
— Благословен Бог наш всегда, ныне и присно и во веки веков!...
Не може не дійти до Бога молитва такого достойника й не захистити православних християн від страшної небезпеки, що зависла над містом, де вже почалися арешти й труси.
А білі все ж не йдуть... Чого вони спинились під Богодуховом і тупцяють на одному місті? Чи не стає сили, щоб дотягнутися сюди через якісь п'ятдесят кілометрів, чи сам сатана спинив їх, підкинувши підмогу червоним?
А спека дужчає, репається суха земля, сохне городина, обсипається зів'яла, недостигла садовина. Дощу, дощу! Але в повітрі чується лиш передгроззя та десь далеко гуркотить артилерійська канонада.
У п'ятницю не прийшли на обідню обидва отці Миколи. Як виявилося потім, їх мобілізували разом з іншими міськими священиками, буржуазією та заможними міщанами копати за містом окопи. Отця Йосипа не зачепили. Чому? — довго думав він, дивуючись з такої ласки більшовицької влади. Не може бути, щоб влада взяла на увагу потребу комусь відправити в соборі обідню й для того залишила настоятеля. Не могла для більшовиків важити й духовна посада отця Йосипа — старшого священика в місті й повіті. Навпаки, після розстрілу архімандрита він сподівався дальших ударів по духівництву саме на себе. Невже до цього спричинився Яків і його дивний зв'язок з комсомолом і Гуревичем? На це досить прозоро натякнув і отець Микола Вознесенський, пояснюючи сердито свою відсутність на обідні.
— Добре тому, в кого є кому заступитися перед супостатами, а як у мене й отця Миколи, — кивнув він у бік Миколи малого, — нема, то нас і помучили цілий день, навіть їсти не дали, тільки водою і жили ми там...
Але де ж Яків? Отцеві Йосипові тепер конче треба було побачити сина й попросити його не робити йому такої неслави, заступаючись за батька перед слугами сатани, але з п'ятниці він не приходив додому. Ось уже кінчається й субота, треба йти на вечірню, а завтра Зелені свята й треба рано бути в соборі, а Якова нема...
Схвильований і засмучений пішов отець Йосип до собору, ніби передчуваючи щось недобре. Він не звернув уваги, що вперше за останній місяць нахмарило і таки наближається гроза, бо гримить уже зовсім близько від міста й люди загодя, поки не наспів дощ, поспішають до церкви. Не помітив навіть, що людей на вечірню прийшло чомусь більше, ніж на Великодню утреню. Тільки у вівтарі вже він помітив Сашка, що скромно стояв у кутку, одягнутий у стихар, і, згадавши враз недавні слова Курочки, глянув на хлопця так пильно й суворо, що той зніяковів і заворушився, засунув руку в проріз стихаря, ніби щось шукаючи там. "Безперечно, треба підшукати іншого хлопчика. В Сашка й погляд якийсь хитруватий, і ця постійна усмішка, наче він глузує з того, що бачить", — подумав отець Йосип, облачаючись у єпітра-хиль і фелонь.
Раптом зміяста блискавка яскраво освітила вечірні сутінки вівтаря, ніби розверзлося небо, й нечуваної сили грім потряс товсті соборні стіни.
Отець Микола Вознесенський, що став уже на своє місце — праворуч від престолу, незадоволено глипнув крізь вікно на небо й пробурмотів:
— І побачите: отак прогримить тільки, а дощу й не буде...
"Ні, Бог учув наші молитви і посилає зливу!" — хотів сказати отець Йосип, підходячи до престолу й пригладжуючи скуйовджене під час надівання фелогіі густе волосся, але збоку висунувся Сашко й несміливо простягнув до нього запечатаного конверта:
— Це вам, отче Йосип, Яша просив передати...
— Яша? — здивувався отець Йосип, хмурячись. — А чого ж він не сам приніс?..
— Так Яша ж пішов з комсомольцями на фронт, — пошепки пояснив Сашко й усміхнувся йолопувато.
Отець Йосип, не читаючи, мерщій засунув конверт у кишеню ряси, наче папір пік йому руки, й заціпенів перед престолом. Він не чув, що диякон по той бік царських врат уже виголосив перед початком єктенії "Благослови, владыко", і тільки після повторного підказування отця Миколи Вознесенського спромігся подати оклик благословення. Його широко розплющені чорні очі спинилися на іконостасі, де воскреслий Христос підносився в небо.
"Ні, Ти не воскрес, Ти — мертвий Бог, — казав по-думки отець Йосип, докірливо хитаючи головою. — Хіба б Ти не зглянувся на мою біду й не зберіг би мого сина Якова, якби переміг Ти, а не сатана!.."
Рокіт грому віддалявся, і блискавки тепер лиш блідо миготіли, згасаючи на шибках вівтарних вікон.
— Стороною дощик пройшов, а в нас тільки покропив, — пошепки сказав отцеві Миколі Вознесенському дяк Курочка, що спеціально виходив надвір глянути на погоду.
— Навіть дощу не міг людям дати! А вони ж Тебе так просили!.. — уже не подумки, а вголос промовив скрушно отець Йосип, не спускаючи докірливого погляду з воскреслого на іконостасі Христа. — Навіть дощу! — повторив він уже зовсім голосно, важко зітхнувши, і обидва отці Миколи здивовано перезирнулися.
Починалася літія, і диякон розчинив царські врата, прийняв від дяка засвічену велику свічу й став збоку, чекаючи на отця Йосипа.
Коли отець Йосип простягнув руку, щоб узяти від Сашка роздмухане кадило, він глянув на підлітка, і його вразила подібність хлопчини в стихарі до чортеняти, як то малюють на лубочних картинах для народу. Подаючи кадило, Сашко винувато усміхнувся, і отець Йосип замість суворо подивитися, як то бувало завжди, цього разу приязно усміхнувся й навіть, як здалося Сашкові, підморгнув йому густими чорними бровами.
Коли отець Йосип, гарячково поблискуючи очима, урочисто покадив з амвона на три сторони, дякон пішов, як годилося, з свічкою наперед, але те, що він раптом почув позад себе, мало не випустило йому свічки з рук. Замість того, щоб іти за дияконом по церкві й мовчки кадити перед іконами, настоятель глянув несамовитими очима на звернені до нього очі безлічі мирян і тремтячим голосом проголосив на весь собор:
— Миром править сатана! Миром сатані помолимося!.. Він так змахнув перед себе кадилом, що миряни, які
стояли біля амвона, сахнулися від нього, а отець Йосип кинувся вперед, і перед ним у панічному жаху розступилися люди.
З покошланим волоссям і запаленими очима, що лізли йому з орбіт, він був страшний. Диякон лишився далеко позаду й не знав, що діяти. На амвон вискочили з вівтаря обидва отці Миколи й розгублено дивилися, як настоятель гасає по церкві, несамовито розмахуючи кадилом, з якого аж сипалися іскри. Тільки дяк Курочка не втратив самовладання й, вийшовши з вівтаря на крилас з північних дверей, кричав до мирян:
— Переймайте! Переймайте його! Хіба не бачите, що він... — не знайшовши потрібного для такого незвичайного випадку слова, Курочка постукав себе пальцем по скроні.
Перший отямився титар, що досі жваво продавав свічки. Він вискочив з-за конторки й перейняв отця Йосипа недалеко від притвору. Йому б не справитися одному з розлюченим отцем Йосипом, у якого подвоїлася сила, але за вигуком Курочки кілька парафіян кинулися на допомогу й завовтузилися, сопучи, хапаючи за руки настоятеля. А Курочка все кричав з криласа:
— Руки йому крутіть! Руки! Та одніміть кадило!. Коли отця Йосипа нарешті міцно схопили за руки й
повели до ризниці, він зблід, палко дихав і йшов заточуючись, але уста його все ще шепотіли:
— Сатана, сатана...
Отці Миколи повернулися до вівтаря, й отець Микола Вознесенський став, як старший, перед престолом, шоб далі проводити вечірню. А в натовпі мирян хтось голосно промовив:
— Якщо вже отець Йосип рішився розуму, то що ж буде з нами грішними?..
1967 р.