Давайте ми з вами днями зустрінемось, про все поговоримо. Це серйозне питання...
Гулеватий. Так, це правильно. Я прийду. (Зачиняє за собою двері, але знов прочиняє.) Вибачаюсь. Тільки я ще не йду. Побуду. (Зникає.)
Інна Йосипівна. Вирішив ощасливити. (Повертаючись до перерваної появою Гулеватого розмови.) А оці їхні під'їзди, бринькання, а цей жаргон — неможливо ж слухати. Ці стосунки між хлопцями і дівчатами...
Н а т а л і я Анатоліївна. Щось у вас надто вже похмура картина вимальовується. Пам'ятаю, і ми у дев'ятому класі...
Інна Йосипівна. Ці спогади можете залишити при собі. Все, що ви скажете, я знаю наперед. Не перший рік у школі.
Наталія Анатоліївна. Саме оце мене й дивує.
Інна Йосипівна. Що я не перший рік у школі?
Наталія А н а т о л і ї в н а. Ні. Що ви двадцять чотири роки тут працюєте, а ледь заходить мова... Та взагалі — про що б не зайшла мова, крім навчання, як ви робите великі очі.
Інна Йосипівна. Я вас чудово розумію. Вам хочеться мене образити, принизити. Не розумію тільки — за що.
Наталія Анатоліївна. Аж ніяк не хочеться. "Принизити". Нісенітниця. Мені хочеться, щоб усі учні вашого дев'ятого класу стали людьми.
Інна Йосипівна. Це вже моя турбота.
Наталія Анатоліївна. На жаль.
Інна Йосипівна. Знову!
Наталія Анатоліївна. Тому що турбота ця досить дивна. Нікчемна. Ганебна.
Ніна Семенівна. Нагашко!
Наталія Анатоліївна. Саме так. Тільки ми боїмося назвати виховний метод Інни Йосипівни своїм словом. А виховувати таким чином Засєку — не ганебно? А Литвина? В них ви намагалися коли-небудь розібратися? А зрозуміти їх?
Інна Йосипівна. Теж мені — шкільна драма. Не зрозуміли Литвина!
Наталія Анатоліївна. Так, шкільна драма. Тільки ви не зрозуміли не лише Литвина, а жодного учня з дев'ятого класу. Жодного. Хороший, чудовий клас! Спокійний. Тихий. Непомітний. Зате зручно. Нема проблем. Ви, дітки, тільки ні про що не думайте — за вас думаю я. А вони? Де ж вони? Ким вони виростуть? Вони байдуже дивились, як топлять їхнього товариша, але жоден не замислився: чому? За них усе вирішили. А що? Що клас із таким учнем був би вже не зразковим. І що? Допомогти? Навіщо? Краще виключити. Нехай він і далі відбирає гроші і вештається з компаніями, але вже в іншій школі. На здоров'я. Адже ви з Олсксюком навіть не поговорили. Вас дезінформували. Але ж ви педагог, а не збирач чуток. Один щось ніби утямив, то й з ним було б те саме, якби не випадковість. Хоча... Може, й не випадковість. Не могло ж це тривати довіку.
Інна Йосипівна. То що ж це — виходить, я винна? У тому, що думала про них, хотіла якнайкраще...
Зоя Іванівна. У тому, що наступного року ви випустите тридцять чотири байдужі й глухі людини.
Інна Й о с и п і в н а. Я?
Зоя Іванівна. Так. Було б кілька медалістів, майже не було б трієчників... От до чого ми готуємо нашого випускника?
Ніна Семенівна. Тобто?
Зоя І в а н і в н а. До конкурсу атестатів, до вступу у вуз — так? Ми потім кажемо: "З минулорічного випуску поступило двадцять учнів", "У Раїси Карпівни всі, хто вступав, отримали з математики п'ятірки". А чому не говоримо про тих, хто став хорошою і доброю людиною?
Ніна Семенівна (підводиться). Я згодна. Он у нас на Дошці пошани Володя Нещока, а мені ось його бабуся дзвонила. Плаче. Володя їй за все життя ласкавого слова не мовив.
Стук у двері. Голос Юри: "Тихше, тихше, ви!".
Затим Юра заглядає до вчительської.
Ю р а. Савелію Григоровичу, пробачте. Тут наш клас... Ми хотіли б збори провести. З вами. Зараз.
Савелій Григорович. Лише зі мною?
Ю.р а. Ні, чому ж. Запрошуються всі охочі.
Інна Йосипівна. І скільки ж вас зібралося?
Юра. Тридцять три.
Інна Йосипівна. Цікаво. У школі сьогодні було тридцятеро, після уроків лишилося двадцять два, а тепер уже тридцять три?
Ю р а. А що? Нормально! То як, Савелію Григоровичу?
Савелій Григорович. Зараз, Юро. Заждіть дві хвилини.
Двері за хлопцем зачиняються.
Інна Йосипівн а. То що ж ми все-таки вирішимо з Литвином? Сидимо півтори години...
Наталія Анатоліївна. Вирішимо? Здається, все вже вирішено. От вони вирішили.
Савелій Григорович. Дозвольте мені висловити деякі думки? (Повільно.) Сумні думки... Я коротко. Є таке поняття — підбурювання. Так от ви, Інно Йосипівно, всі ці роки підбурювали...
Інна Йосипівна. Я-а?
Савелій Григорович. Підбурювали клас проти Засєки. Ви поступово й непомітно протиставляли його класові. Та знайшлась людина, котра вловила це, скоріше навіть підсвідомо. І відреагувала. Це — Литвин. Треба мати загострене сприйняття, щоб звести у цій історії кінці з кінцями. Але хлопчина розібрався майже в усьому. Першим у класі.
Ніна Семенівна. Він, певно, буде психологом.
Інна Йосипівна. Психологом-рецидивістом.
Савелій Григорович. Однак і він не зрозумів усього. Він спрямував свій гнів на Засєку, але ж винні ви. І поки ще не зовсім пізно...
Інна Йосипівна. Я — я двадцять чотири роки... (Схлипує.) Двадцять ч-чотири...
Савелій Григорович. Ну... Інно Йосипівно... Перестаньте (бере вчасно простягнутий Ніною Семенівною стакан). Ось, випийте...
Інна Йосипівна потроху опановує себе.
Якось це все... (Перехоплює на собі погляди Зої Іванівни й Наталії Анатоліївни.) Власне, я гадаю, розмову ще не закінчено?
Зоя Іванівна. Скоріш за все.
Наталія Анатоліївна. Ще б пак!
Савелій Григорович. А тепер... Вони стільки чекали. (До Інни Йосипівни.) Певно, варто провести збори?
Інна Йосипівна (важко). Зараз? Я прошу вас...
Савелій Григорович. Ходім у клас, Інно Йосипівно.
Зоя Іванівна. А мені можна з вами?
Савелій Григорович. Я гадаю... Ви теж ідете, Ніно Семенівно?
Ніна Семенівна. Так. Ось лиш додому подзвоню. (Підходить до телефону й набирає номер.)
Савелій Григорович (до Наталії Анатоліївни). А ви?
Наталія Анатоліївна. І я. Мені як молодому педагогові це,певно, корисно.
Савелій Григорович (мить дивиться на неї). Я з вами згоден.
Погляди присутніх поступово звертаються на Інну Йосипівну —
вона сидить за столом напружена. Довго, важко підводиться.
Йде до дверей. Обернулась.
Інна Йосипівна (твердо). Ходімо, товариші. (Виходить.)
За нею йдуть усі.
Кінець