Ось голова його знов з'явилась на поверхні і раптом людським голосом загорлала:
— Рятуйте! Рятуйте! Тону!
— Господи! — прошепотів я. — Воно по-людськи балакає!
— Рятуйте, хлопці! — зарепетувала голова і зникла під водою. Проте за мить знову вигудькнула. — Ряту!.. Це я, Василь!..
— Василь? — безтямно глянув я на друга, проте одразу ж здогадався: — Воно його проковтнуло! Живого!
І тут я побачив, що Митько підбіг до води.
— Куди ти? — зойкнув я. — Воно ж і тебе…
— Ти що, не зрозумів іще? — сердито гукнув він. — Це отой велосипедист. Присвіти-но мені, — і кинувся в озеро.
Я примостив ліхтарика так, щоб промінь його висвітлював арену подій, і теж шугонув слідом і поплив.
Вода попереду аж клекотіла.
— Ой, помр!.. Поможіть! Я більше не буду! — захлинавсь один голос. І тут же йому вторував Митьків:
— Та не хапай! Не хапай за шию! Кому кажу! Стягай з нього це опудало, — закричав Митько мені, — бо втоне. Знизу підважуй!
Я вхопивсь обіруч за ту страхітливу голову — під пальцями відчув цупку тканину, — проте звільнити Василя ніяк не міг. Тоді я піддів рукою знизу і, намацавши якийсь пасок, що стало сили рвонув за нього. Пасок відірвавсь, і опудало потвори легко одлетіло геть. А втім, це вже було ніяке не опудало — зіжмаканий фарбований брезент і потрощене паліччя каркаса. Дерев'яні шипи повідлітали, зуби відклеїлись.
То вже було ніщо — мотлох, сміття.
Тим часом ми мало-помалу наближались до берега. Ось ноги мої вже торкнулися грунту, і ми з Митьком під пахви витягли Василя на сухе.
Схлипуючи, він поваливсь на пісок і очманіло поводив туди-сюди безтямними очима.
— Догрався? — мовив Митько, схрестивши на грудях руки. — Пустунчик!
Василь щось белькотів, раз у раз пускаючи з рота фонтанчики. Видно, він здорово наковтався води.
— Ря-ря-ряту-уйте! — проквилив зрештою перше розбірливе слово.
— Та вже ж урятували, — відповів я. — Чи тебе ще в село віднести?
— Ні-і, в с-е-ело не треба, — цокотів той досить жваво зубами. — Я с-сам.
— Ну і чого ж ти домігся цим маскарадом? — спитав Митько.
— Я хотів вас налякати, — схлипнув Василь, — та в ременях заплутався.
— Ха! Налякати! — гордо мовив я. — Ми не з лякливих, правда, Митю?
— Еге, не з лякливих, — протягнув Василь. Він іще не зовсім оговтався. — А каністри хто злякався?
— Якої каністри?
— І слідів.
— Та яких слідів? — насторожився я.
— Дивіться яких! — він важко відліз навкарачках у бік, понишпорив у темряві, повернувся з якоюсь дерев'янкою і з розмаху вдарив об пісок. — О! О! І сьо!
Всюди, де опускалася та дерев'янка, з'являлися сліди, такі знайомі сліди Митькозавра.
— То це ти? Це ти ставив оті сліди? — скрикнув я, дивлячись, як під ударами дерев'янки гине наша мрія про велике відкриття.
— А хто ж, по-вашому? Звичайно, я. Вирізав із корча оцей от слід і ставив час від часу. А ви й повірили, дурні голови! І бурштин вам подарував, — у сестри з намиста зняв. Та то і не бурштин зовсім… І дерева граблями подряпав, і вороняче пір'я поклав. І в тромбон дудів — Фа-Дієзів, а ви й не впізнали. А бульбашки пам'ятаєте? Так то я прив'язав до дірявої каністри каменюку і пожбурив у воду. От вона й булькала. Сам я тоді в кущах сидів і од сміху помирав. "За ногу вхопить!" Хто? Каністра за ногу? Ха! А вони щось там шукають, до бібліотеки бігають…
Легка тінь нашого Митькозавра змигнула востаннє перед моїми очима і зникла назавжди.
Василь закашлявся і знов пустив ротом фонтанчик.
— А здорово я вас, га, у дурні пошив? А ви й клюнули.
— Ах ти ж… Ах ти ж брахіцефал, — засичав я, підступаючи до нього. — Ах ти ж диплодок нещасний. То ти нас дурити здумав! Ану, Митю, давай-но виб'ємо йому бубни!
— Та кинь, Сергію, — озвався Митько. — Давай краще подякуємо йому, — мовив раптом.
— Подякуємо? — дурнувато гигикнув Василь. — За що подякуєте?
Я теж здивовано зиркнув на Митька.
— Васю, — почув я голос мого друга. — А що ти знаєш про стегозаврів?
— Стегозаврів? — перепитав той.
— А про археоптерикса?
— Кого-кого?
— А про індрикотеріїв? — не став навіть повторювати Митько.
— Та йди ти зі своїми птеріями.
— Так от, Васю, ми тобі вдячні, Васю, за те, Васю, що ти влаташтував нам такі чудові канікули. Ми, Васю, відкрили для себе такий світ, якого тобі, Васю, і не снилося. Ти сказав, що пошив нас у дурні. Ти, Васю, коли хочеш знати, сам себе пошив у дурні.
— Но-но, легше там, — озвавсь Василь. Він уже трохи оговтавсь, і видно було, як допекли й дошкулили йому Митькові слова.
— От за це й спасибі тобі, Васю, — не звернувши уваги на цей застережливий вигук, закінчив Митько. — Ходімо, Сергію.
І ми пішли. А Василь лишився на піску — мокрий і жалюгідний.
Ніхто з нас не зронив і слова, та чи й була в них, у словах, якась потреба? Ось-ось уже мав спалахнути обрій там, де сходить сонце. Я крокував поруч із Митьком і думав: "Як здорово минув у нас цей місяць".
"А колекція? — нараз виринуло в моїй пам'яті. — А як же колекція? Але ж у нас попереду ще півліта, — тут же заспокоїв я себе. — Ще цілий місяць. Теж, мабуть, не менш цікавий і переповнений новими подіями. І взагалі у нас попереду ще дуже багато цікавого, і завжди так буде, поки ми з Митьком".
Поки ми з Митьком…