Було як глянеш на те військо, то неначе мак цвіте, так і вкриє січовий майдан, а стояли рівно рядками, поздіймавши шапки. Після служби духовенство виходило на водосвященіє; настоятель ішов попереду, а прочі служащі за ним парами з хрестами, євангелієм, в сутім золотом сіяющім облаченії, а за ними вже і все січове військо з знаменами і гарматами і тим же розпорядком становились, як і біля церкви. Як же, було, погрузять в воду хрест, то зо всіх гармат і мілкого оружжя гуркнуть козаки в один вистріл (залпом), аж земля задрижить і всіх покриє димом, мов тьмою, так що один одного не бачить, а там за перегодом, після трикратного погруженія хреста, починають вже гримотіть і жарить скільки кому завгодно, поки не порозходяться.
З церкви ми вийшли на майдан, де за Січі збирались козаки на раду. Тутечки стояли колись каплички і хрести, поставлені на пам’ять кошовим отаманам, а теперечки тільки й видко де-не-де купи каміння і цегли! Селяни розказують, що як Текелій руйнував кіш, то звелів комендантові, по прізвищу Норові (подполковникові Норову), все поламать, знівечить і знести, щоб і духом не пахло запорозьким. От цей-то Нор чи Норов, так порався, що не тільки зруйнував ті хати і будинки, де жила військова старшина, але й каплички і хрести на могилах порозкидав. Богобоязні селяни дещо зберегли, урятували і порозвозили по краю. Дві-три хати, де жила військова старшина і козаки, купили на знос, і досі вони стоять нерухомо, об них розкажу опісля; а также зберігся і надмогильний пам’ятник кошового отамана Стефана Гладкого. Розказували ще, що як понаїздили рядчики од князя Вяземського та стали будувать гамазеї, загони і панський будинок, то на хундаменти здіймали з кладовища надгробки і каплички.
Ми вийшли з окопів коша через зруйновану браму, де колись за Січі стояла висока башта з круглими вікнами, з котрих виглядали гармати. Було, як верталось з походу або з війни Запорозьке військо, то його стрічали з честю і палили з цієї башти. Вийшовши за браму, побачив я глибокі ями землі, попелу і цегли. Це місце і досі слобожани зовуть шам-баш, за Січі тут був крамний базар, шам-башу (од татарського прізвища Гассан-баша). Далі за крамним базаром на вигоні на високій могилі стоїть хрест з білого каменю, поставлений на пам’ять кошовому Гладкому. По всьому хресту така напись:
И.Н.Ц.И.
Здѣ постав-
лен крестъ
благородію
его панства Степана ата-
мана бувшого кошового, а ку-
реня Минского. Но онъ поло-
женъ єсть
подъ церк-
вою пресвя-
той Богоро-
дицы. Пре-
ставился
року 17…
Останніх слів не видко – постирались[34].
На січовім кладбищі тільки й видко, де-не-де лежать між могилками поламані хрести, ледве один зберігсь; на ньому такий напис:
"Здѣ опочивает рабъ Божий Онисько, куреня Сергієвського отаманъ, преставился року 1770, мѣсяца февраля".
А на другому, поламаному, зосталось тільки три слова: "Іоан… куреня… року…"
З кладовища ми пішли подивиться на ті будинки, в котрих жили кошові і військова старшина. З них тільки три уціліли: один в Нікополі, того я не бачив, а другий належить селянинові Обдуленкові. Збудований він, як проста козацька хата в Гетьманщині, з дубового квадрового лісу; всередині – хата з кімнатою, без помосту, а на кленовім сволоці, гладко виструганому, фігурно вирізаний хрест і по обох сторонах такий напис:
"Божиїмъ соизволеніємъ и помощью, а стараніем Якима Игнатовича, товариша куреня Вишестеблевского, созданъ дом сей 1746 г. іюня 6 д."
– Бачиш, паничу, – сказав Корж, – у яких будинках жили наші кошові: не так, як теперечки, казна-що таке: підпанок, а вже у його і дім, а в тому домі кілька покоїв, та ще йому тісно! Сю хату строїв завзятий отаман Ігнатович, його чотири рази обирали на кошового[35].
– Чом же вирізано, – сказав я, показуючи на сволок, – товариш, а не кошовий?
– Е, чом? Такий, бач, у запорожців був звичай, як кажуть, козацька регула: на раді і на війні він – отаман, а в хаті – рівний, товариш. Так нічого і кирпу гнуть. Третій такий самий будинок належить Маркові Рукавишному. На сволоці такий напис:
"Благословеніємъ Отца, изволеніємъ Сына и содѣйствиєм Св. Духа, аминь; а коштом пана Василія Григоровича созданъ дом сей 1747 года, мѣсяца августа, 13".
– Сю хату, – сказав Корж, – будував Василь Григорович, по прізвищу Сич; його не раз обирали кошовим отаманом, їздив він і в Никитин ріг рядиться з татарами за границі[36].
Сі два будинки, дарма що стоять вже близько сто літ, а ще кріпкі, мов недавно збудовані. Глядячи на них, така спала думка на мою душу: чому якому-небудь багатому панові у нас на Вкраїні не купить їх на знос та й поставить у своїм парку? Зберіг би він ці будинки на довгі віки, звеселили б вони і щире українське серце, і скрасили б сад лучче тих мармурових венер, чорт батька зна по-яківській зроблених швейцарських халабудок, галанських курників і ще деяких панських витребеньок.
ІX
З Покровської слободи ми вже повертались в Михайлівку сухим трактом. Дорогою розпитував я Коржа, як запорожці боронились од несподіваних набігів ногайців і кримських татар; бо хоч кіш і був оточений з трьох сторін рукавами ріки Підпольної і Дніпра, однак кругом були ліси, чагарники, а Дніпро, як кажуть, татаринові не запина: не важко було і підкрастись. На мої запитання старий от що мені розказав;
– Ногайці, як ті хижі шульпіки, що підіймаються високо вгору, щоб лучче вгледіть добичу і наситить свою ненаситну утробу: то так, кажу, і ті бусурменські ногайці, щоб загарбать що або пхануть кого в неволю, мали звичай виїжджать верхи по п’ять чоловіка і більш разом на високі могили і з них оглядувать степи, чи нема їм якої поживи. Як побачать, було, що пасеться скотина або люди на роботі, то, як кіт на миш, наскочать та й забирають людей в неволю і заганяють скотину. Отакі злодійські набіги, чоловіка їх по десять і по двадцять, самих найзавзятіших, частенько лучались, то й наші, запорожці, виїздили на могили на сторожу; тільки такий був приказ, щоб не юрбою, як ногайці, а по одному, для одміни, щоб і запорожці, котрі по степах на роботі, що то наші. Ще часи ходили вони на нас великими загонами, прорились через границю і часом багацько робили шкоди, палили слободи, паланки, убивали людей і забирали в неволю, так що вже з Гетьманщини давали нам підмогу. Скільки разів доводилось і мені їх бачить і битися з ними. Отож, кажу, щоб устерегтись од сих набігів, запорожці посилали в степи в розвідку козаків, чоловіка по п’ятнадцять і по двадцять: опріч сього, од самої гетьманської границі, на північ східню, од ріки Орелі аж по ріку Кінку були побудовані радути: де гори – верстов на десять один од одного, де рівно – на двадцять і тридцять. В кожному радуті був курінь на п’ятдесят козаків, без чуланів і перегородок, з сіньми, а через сіни – комора, де складувалась козацька бутра. Ці курені були побудовані з доброго лісу і вкриті очеретом, дряницею, а деякі землею, і наоколо обгороджені ділованням з станею для коней. У сих радутах стояло по п’ятдесят вартових козаків, де в яких наші, а других – з Гетьманщини, і щороку змінялись. Сі козаки висилали од себе в степи пікети і розвідки, і сим побитом пильнували край од татар і ногайців.
Біля кожного радута стояли фігури, цебто маяки, дуже хитромудро збудовані, на случай несподіваного набігу, щоб разом оповістить увесь край.
Кожну фігуру будували з двадцятьох смоляних бочок ось як: в основу ставили по шість бочок сторч і кріпко сплочали, обв’язуючи смоляним канатом, щоб всередині було порожнє місце, ніби винний казан. Далі ставили на них п’ять бочок, а там – чотири, а останні дві, одна на одну.
Сама верхня була найменша і без дна, тільки всередині вроблений залізний прут з коромислом, до котрого прив’язували довгий мотузок; один кінець його висів аж до самої землі, а біля другого, коротшого, прив’язували ік дротяному кругу здоровенний пук лик, виварених в салітрі.
Сі фігури стояли од радута на два і три гони, на случай од пожара, і при кожній пильнували вартові козаки. Удень і вночі од радута до радута сновали козаки, чоловіка по п’ять і більш, особливо там, де були сінокоси і царина, і доїжджали до самої границі. Як же, було, вгледять татарву, то зараз і чкурнуть до радута, а осавул у гетьманців у кожному радуті був осавул – і звелить запалювать фігуру, а по других радутах побачать і собі запалюють, і в одну годину увесь край оповіститься, щоб люди по степах і в плавнях на роботі заганяли скотину і втікали в слободи.
А тим часом по паланках і в коші збиралось військо і зо всіх сторін ішло на ворогів; та й зададуть, було,їм такого чосу, що й не потраплять і восвояси. Важне було військо в Гетьманщині, народ, знаєш, усе здоровий, на добрих конях, яких і у нас не було, і при всім воєннім риштунку; у кожного – мушкет, ратище, шабля і чотири пістолі, а шапки якісь чудні, о чотирьох вуглах, з ріжками, неначе у ляхів конфедератки.
– Яка ж одежа була у запорожців? – спитав я.
Одежа у всіх запорожців була по ранжиру однакова і одного кольору: жупан, зверху черкеска з вильотами[37], штани саєтові[38], чоботи-сап’янці, пояс шалевий і шапка-кабардинка кругла, наоколо і зверху навхрест обложена золотим позументом; а од дощу в походах носили з вовни косматі бурки. Як же виїжджали на великі празники, по-вашому кажучи, в парад або в гості, то вже тоді кожний одягався по достатку в дорогі жупани, червоні, амарантові, блакитні, пообшивані позументами з золотими шнурами і китицями, бо наші січовики, ніде правди діти, любили-таки повеличаться і кирпу піднять вгору. Теперечки треба тобі, паничу, розказать, од чого наші запорожці прозвали шапки кабардинками: од ногайського слова кабарга, по-нашому б то дикий звірок, що плодився повз річок, по великих лісах, бо жив на суші і на воді, живився раками і рибою і мостив собі кубла по норах і під корчами лісового коріння.
Сих звірків дуже було багацько в Великому Лузі за часів Січі та й теперечки ще єсть туди геть понад річкою Конкою. Кабарга здалась на кішку, тільки трохи товстіша, довша, а ніжки коротші і лапки з полотенцями, як у гусей і качок. Хвіст у неї довгий і пушистий, як і вся шкура; а мастю, поки молодий, то сіренький, а як виспіє, то чорний, неначе тхір.