По дорозі ми повернули вбік до скверу Шевченка, • щоб глянути на його пам'ятник роботи відомого М. Монізера. Туман тривав далі, у сквері було безлюдно, пам'ятник стояв в тумані на тлі безлистих дерев, ніби гравюра старовинних видань. Бронзова постать мандрівника, що йшов задумано з плащем під лівою рукою. Як скульптор, Іван Петрович, знаходив пам'ятник невдалим. Банальний задум, сокирне виконання. Однак, для мене в цій постаті і в такому виконанні було багато змісту. Пригадувались лубкові, ярмаркові малюнки Кобзаря, інколи з кобзою, що їх вішали по селянських хатах поруч з іконами, які вражали своєю чистотою мислі і нагадували щось з фігурок Будди, або образків святого Ан-тонія з кривавим серцем на грудях. З точки погляду популюс-популяріс, це є найближче їх серцю зображення, бо воно безпосереднє і не вибагливе.
Одначе в цьому випадку, можливо, Іван Петрович мав рацію. Можливо, тут перед цією будовою, ця статуя могла б виглядати трохи менше "соц-реалістично", щось ближче з "духом заходу", але це гостро суперечило б з генеральним наставлениям доби та її діялектики. А такого тут не могло бути.
І коли ми так дивилися на той монумент з віддалі, з-за туману несподівано вийшло дві тітки одягнуті в бахматі куртки з великими хустками на головах. — А ето хто такой? — чуємо досить несподіване питання одної з них відомим волапюком. — Ето какой то украінскій пісатєль, — чуємо на це відповідь. Тітки ще глянули на пам'ятник і пішли своєю дорогою.
Ми переглянулись і посміхнулись. — Бачиш? — казав Іван Петрович. — У нас ще й такий "народ" зберігається. — Не дуже тому дивуюся, — відповів на це я.
Розмова між нами на цю тему не тривала довго, але відгуки цієї сцени залишились у мене назавжди. Тут стільки Шевченка, а все таки "какой то украінскій пісатєль". З уст української міщанки. Це зветься русифікація мейд ін Москау. Анатомія цього явища феноменальна.
Але чому ж все таки цей монумент тут поставлено? І навіть на місці, де стояв пам'ятник цареві Миколі І, який запроторив поета на десять років солдатом за Урал із забороною писати і малювати.
Це зроблено 1939 року. Передбачалася війна. За діялек-тикою Леніна, в таких випадках, "коли вони хочуть мови, дайте їм десять мов". Ордени й пам'ятники в цьому просторі були найдешевшим милом для замилювання очей противників. Вони знають, що Україна все ще не ті тітки з тим волапюком і її інколи треба зацицькати. Шевченко для цього найкращий цукерок. І вони розсипаються ним дуже щедро. Навіть до пересади.
Ось насупроти монументальна будова з іонічним фасадом на восьми кольонах, на якій колись був'напис: "Кіевскій Університет св. Владимира". А тепер там написано: "Київський Державний Університет ім. Т. Шевченка". Дуже зворушливо. Чего б хотіти кращого? Лишень в тому університеті, того імени так мало знайдете Шевченка. В мові, дусі, в ідеї. Зате там багато Миколи І. В мові, в дусі, в ідеї.
Тут повно Шевченка. Сквер його імени, бульвар його імени, опера його імени, район його імени. "Нас тьми і тьми", як казав Блок.
Але як мало "нас" на вулицях, де ніхто не говорить мовою того "пісатєля". І в цьому вся суть.
Когда
Октябрь орудийных бурь по улицам
кровью лился, я знаю, в Москве решали судьбу
и Киевов,
и Тифлисов, — злорадствував цинік
В. Маяковський.
На цю тему я написав статтю "Народ чи чернь", яку помістив в "Українському слові" (9.И) і яка викликала широку реакцію в Києві і була бурхливо дискутована по всій Україні.
По обіді направляюся відвідати редакцію "Українського слова", яке виходило на вулиці Бульварно-Кудрявській в будові колишнього "Комуніста" і "Советской Украины", щоденно тиражем 40-45 тисяч. Його матриці передавали також до Борисполя, Таращі, Білої Церкви і Житомира, що цей тираж майже подвоювало.
Його організовано зараз по приході німців до Києва людьми Ольжича з допомогою такого Гейнриха Геккеля, а тому та газета мала цілком українське обличчя. її редактором був Іван Рогач, а до редакції входили Юрій Таркович, Петро Олійник, Орест Чемеринський, Михайло Ситник, Яко-венко, Швидкий, Дніпров, Рева, Михальський з цілим рядом кореспондентів Києва і провінції.
На початку в Києві не було цілої друкарні, яка б могла друкувати щоденну газету, а тому її перші числа друкувалися в Житомирі, але дуже скоро було відремонтовано друкарню "Пролетарської правди" і вже з початком жовтня "Українське слово" друкувалося в Києві.
Зустріч з Рогачем — ентузіястична, він був у своєму великому кабінеті за роботою, мав якусь нараду із співробітниками, але одразу всіх їх відпустив і ми залишились самі. Як завжди, живий, бадьорий, вимовний... Невеликого росту з песне на носі вродливого лиця. Його редакційний стіл широкий, його кабінет просторий, він урядував патетично на тлі підручної бібліотеки передньої стіни, на якій демонстративно красувався також великий тризуб.
Почали з газети. Добре, велике діло. Газета не розходиться, а її розхапують. її наклад далеко не вдовольняє вимог Києва. Умови праці напружені. Забагато "темних сил", "невиразних типів", майстрів підлабузництва і майстрів провокації. Німці це використовують. "Діли і пануй" — їх мотто.
Рогач чується тут, ніби в облозі, для нього це нове і складне становище, він би хотів його збутися і пропонує мені переїхати сюди і обійняти це діло. Він же не редактор і не журналіст, а політик, а тут треба редактора з гострим пером, солідним авторитетом і доброю орієнтацією в справах.
На що я відповів, що таких кваліфікацій мені також бракує, я не редактор, а письменник, до того я зайнятий в Рівному, а тут треба людей місцевих, які б чулися тут вдома, а ми люди з заходу на таке не надаємося. Крім цього, вже по кількох днях мого тут перебування, я зрозумів, що нам тут не місце. Німці не будуть нас тут толерувати. Ми тут надто виразні і надто інші. І для них це зайві. Єдине, що я можу зробити для газети, це написати до неї ряд статтей і нічого більше.
Опісля ми обійшли всі відділи видавництва, познайомилися з багатьма співробітниками, побували в адміністрації, навідали друкарню. Все виглядало гаразд, друкарня мала шість лінотипів, працівників пропорційно було три рази більше, ніж у нас, на все були графіки, кожний знав своє місце, субординація повна.
І забагато бюрократії. Редакторів, директорів, секретарів, касірів, їх заступників. Титули й підтитули зберігалися скрупульозно, паніоратство не толерувалося. Від відвідувачів вимагалося ряд зголошень, починаючи від низу, де при вході чатував окремий дижурний при столику з телефоном і гень аж до секретарки кожного відповідального урядовця.
Увесь цей порядок від совєтів, бо всі тут ті працівники, за вийнятком верхівки, залишилися також від совєтів. Урядовою мовою була українська, але урядова "чернь" все ще говорила "на язикє", а тому в деяких місцях можна було бачити упімнення: "Розмовляти по-українськи". Щось, як за Скрипника, за що той поплатився головою. І що не минуло також Рогача.
В атмосфері відчувався холодок і стримання. Співробітництво з цими людьми не обіцяло приязні. Ідеальний клімат для інтриг і донощицтва. Що для. наших простолінійних і щирих ідеалістів із заходу, значило смертельну небезпеку. Разюча протилежність до тих умов, які ми мали в Рівному.
Іван Рогач — палкий патріот-ідеаліст, невтомний, динамічний діяч, у той час тридцяти двох років, селянський син, уродженець невеликого містечка Великого Березного на річці Уж під самою границею Словаччини... З освітою Богословської академії в Пряшеві, яку він закінчив 1937 року, але якої він у своїй кар'єрі не використав, а віддався політичній роботі, якою захоплювався ще зі шкільної лавки і яку широко розгорнув під час боротьби Закарпаття за свою незалежність. Року 1938, за один публічний виступ, його було арештовано чехами, він деякий час просидів в ужгородській в'язниці, а коли того ж року Закарпаття стало автономною територією, його було випущено і він виявляв багато чинности, спочатку в Ужгороді, а опісля в Хусті, як промовець, як член Українського Національного Об'єднання, як співробітник газети "Нова Свобода", як генеральний секретар Карпатської Січі і нарешті, як особистий секретар прем'єра першої влади Карпатської України Августина Волошина.
Пригадую також, що мені довелося деякий час урядувати з ним разом в канцелярії УНО, де я мав функцію культурного референта, а його було перенесено туди на становище ділового секретаря. Головою УНО був брат міністра Юліяна Ревая — Федір, його заступником Андрій Ворон. Ми працювали з Рогачем в одному приміщенні і я мав нагоду бачити зблизька того динамічного ентузіяста в його щоденній роботі. Я подивляв його швидкість рішень, рішучість виконання постанов, резолютність в складних справах. За кожний один день він міг полагодити багато різних справ в дуже хаотичних умовах урядування.
Пригадую наші розмови на теми біжучої політики, наші пропагандивні поїздки в терен, наші промови на урочистостях. Багато зустрічей пригадується з цим діячем, гень аж до недавніх зустрічей минулого літа у Львові, де він очолював допомоговий комітет для поворотців з еміграції, а також останню нашу зустріч, коли він, переїздом до Києва, затримався було на кілька днів у Рівному, як мій гість.
І тепер ця наша зустріч тут... У Києві. У цій будові "Комуніста". За цим широким редакційним столом. Ми провели з ним тоді пару годин, я дістав запрошення бути їх співробітником і користатися їх їдальнею. Яка була в Києві чи не найкращою.
А після цього, нарешті відвідини Ольжича з його Українською Національною Радою. Яка містилася в одному з кабінетів Української Академії Наук. Свого часу я дістав був запрошення бути її членом, а тому моїм обов'язком було бодай формально нав'язати з нею контакти.
Рада відбувала якесь засідання, на залі було пара десятків незнаних мені людей. Моє прибуття внесло деяке замішання. Ольжич представив мене голові ради професору Ве-личківському і всім решті присутнім, голова сказав кілька привітальних слів, я відповів йому подякою, а після зайняв місце збоку, прислухаючись до наради, що була в ходу.
Говорилося про поширення Ради на провінції, саме виступав представник від Поділля, який інформував про її діяльність в тому просторі.