Хутір дбайливо огорнутий, окутаний гоструватою передосінньою пітьмою. Клекіт млина термосить пітьму, а вона чіпляє тендітні зірки, що зриваються і стрімко линуть десь на заставську соснину. Грубий костистий туман поплівся лугом. Похилені верби і верболози нанизують росисті намиста і не то плачуть, не то радіють.
Між млином і хутором з ліхтарнею в руках, ведучи за руку засапаного і перетомленого Володька, вертається "від своїх" Настя. Ліхтар взяла вона у свого брата Макара, що служить "в кондукторах" на чугунці, тому має одну шибку зелену, дві білі й одну червону. Довжелезні два вуси освітленого туману тягла за собою ця квола жінка. Володько ледве дріботить ноженятами, але навіть на одну хвилю не вгамує своєї цікавості і засипає матір питаннями: і нащо ми так далеко вибралися з Дерманя? Там є стільки хлопців, там має цілий день з ким бавитись…
Але хіба мати знає, нащо? Знає лише Бог святий та батько. і стара, взагалі… Що вона буде відповідати? А Володько геть-чисто оповів: і як, коли мати "у своїх" сиділи, він зустрівся з Андрієм, Хведотом Кухдоським та Трихоновим Архипом… Як вони спочатку оглянули один одного. Всі заздростили, що Володько має лакеровану рем'яну попругу з бляхою та орлом. А опісля вони пішли в лішник. Шукали там горіхів, клали вогонь, пекли яблука, стріляли пареними лісковими дубцями і розповідали байки. При цім Володько встиг уже переповістя декілька з них матері. Опісля вони були в каменоломнях, збирали там мушлі, копали гончарську глину й ліпили з неї горшки, полумиски, ступки, коліщата, молотки.
А опісля прийшов Мехтод, і почали бавитися в ковалів. Мехтод вічно в коваля бавиться. Він має на городі дуплаву дичку-грушу і в ній повно крем'яних молотів, сокир, ножів. Все це Мехтод на валах назбирав. Сьогодні бив Ольгу за те, що вона хотіла зо мною в шинок бавитись. Ми робили шинок у Трихоновому бузнику… Там баба Домаха свою квочку навесні тримала, але її заклював шуліка. А Мехтод каже:
"Не йдіть туди". — "Чому?" — кажу. — "Там був мрець…" — "Який?" — "Квочку там шуліка забив. Принесіть мені кусок заліза на колесо…" А залізо ми з порохні робили… Ольга каже: "Я хочу бавитися з Володьком у шинок". А Мехтод зірвався і трісь-трісь Ольгу по плечах… А Ольга йому каже: "Халєра ти, халєра ти, халєра ти…" Три рази йому сказала: халєра ти. А до того Ольга сховала найкращу Мехтодову скремейду.
— А що то таке скремейда?.. — питає мати. Володько відповів не відразу. Він насамперед дуже здивований: як то так, мати не знають, що то є скремейда? Про це повинні всі люди знати…
— То палиця така з кривулькою на кінці. Нею їздять, або верхи, або женуть перед собою. Кривулька вичовгається і дуже гладенька. Наші хлопці мають по п'ять-шість скремейд. Я купив собі два у Мехтода і дав йому за це десять карбованців.
— Де ж ти взяв тих карбованців? — знов отой матірний осоружний запит. Володько аж гримнув…
— За гроші у нас є мушлі. Знаєте? За них у нас можна купити все. Навіть Архип мусів продати свого нового кашкета, бо потребував грошей на скремейду. Він свою поторощив на шкандибанню. Але Трихон прийшов до Мехтодового батька і привів за вухо Архипа: "Кому віддав кашкета? Говори!.." А Мехтод злякався і каже: "Я купив". — "А різун в твою мать, — каже Панько. — Віддай Архипові кашкета". А в тому кашкеті Мехтод тримав свою "казну". Поставив у старому вулику під повіткою, і миша проїла у ньому велике дзюрище. Ну, дісталося ж і Мехтодові, й Архипові. Кашкета Христя залатала, а Архипа ми звемо лисим, бо латка на кашкеті не така чорна, як кашкет…
— Ну, ну, — знов втручається мати. — Щоб там часом і тобі не дісталось.
І за що, Боже мій, має дістати? Це дивує Володька настільки, що він взагалі перестає розказувати. Він лишень думає. Ввесь час, коли мати сидить у "своїх" — у діда або у дядьків, Володько бавиться… Йому там приємно. Він не раз так захоплюється грою, що забуває за сніданок, обід і вечерю. Горіхи, грушки, яблука визволяють його від неприємного обов'язку — обіду. Він, по-перше, не любить товариства дорослих, по-друге, він за один недільний день набереться вражінь на цілий тиждень хутірного життя. Що він любить робити з дорослими, це "йти до монастиря на вечірню". Це роблять з початком осені цілий рік до пізньої весни. Для цього збираються великою юрбою старші, і молодші, і зовсім малі… лише без тих, що не можуть встигнути йти зо всіма. При цьому завше весело, багато сміху, багато пригод. Вертаючись назад уночі, йдуть здебільша Ляшовим займищем, в котрому ростуть величезні берези, дуби, гарні гриби й ліскові кущі. Господар цього займища був страшний гультяй, пияка, а скінчив тим, що одного разу знайшли його на горищі, де підчепився посторонком до бантини. Після цього, розказують, що не раз і не два бачили страшного вішальника Ляша з посторонком на шиї, з висолопленим язиком та вилупленими очима, як він стояв на стежці і лякав, щоб через його займище не ходили, і як тоді, йдучи на "вечірню", не збиратися цілою юрбою?
Володько ж любить йти на вечірню не тому, що йшли юрбою, бо все одно з вечірні треба було розлучитись з усіма та йти на хутір. Любить він саму вечірню відправу і взагалі монастир. Стара будова, старезні, погризені часом мури, висока дзвіниця з широкою залізною брамою, широчезні смереки, якими бозна відколи висаджені монастирські алеї —все це наводить на Володька особливий якийсь, відмінний від щоденного настрій. Він любить, коли вже западе сонце, бути на монастирському подвір'ї і слухати, як шумлять над головою смереки, обвішені довгими шишками. Ш-ш-ш-ш!.. Ш-ш-ш-ш!.. Шумлять вони безконечно і завше, навіть при цілковитій тиші безвітря. Люди сходяться на вечірню, гомонять. Починає бамкати дзвін
Здається, звуки його, ніби тяжезні краплі чогось теплого, поволі капають на землю, що жадібно їх втягає… І малий Володько задирає високо-високо голову, так що йому злітає назад кашкет, і намагається пізнати, звідки саме бамкає той дзвін. Йому до того стає гарно і радісно, що аж хочеться крикнути, і він зробив би це, але ж тут не ліс і не луг. Навколо повно людей. Засміють.
Тут також любить швендятись Володько, для нього тут стільки цікавого, щось почує, когось побачить. Але він переважно самий, і його люблять зачепити та покпитися з нього старші хлопці. "Ей, ти, малий. Як ти звешся?" Володько, розуміється, мовчить. "Що, ти німий? Ходи-но, я тебе вихарашаю[5]…" — Володько ні звука, і хоча він добре знає, що вони нічого йому не зроблять, однак усе-таки краще йти геть від таких. Він краще йде до церкви.
У церкві тихо і півтемно. Ченці поволі, урочисто, то сюди, то туди борсаються у своїх довгих, темних одягах, там-то, там попід стінами блимають окремі барвисті світелка, там далі перед іконостасом стоять і палають густо втикані свічами великі свічники, перед Тайною вечерею, що над царськими вратами, блимає, погойдуючись, червоне світло великої позолоченої лампадки.
Володько знаходить між людьми свою маму, що завжди приходить скорше, щоб застати своє улюблене місце біля парапету під великим образом святого Федора князя Острозького, і тут він залишається. Тут дійсно приємно стояти. Все спереду видно, на парапеті горять рясно рядочком свічі і освітлюють похмуре обличчя святого князя. В образі того святого знаходиться частина його мощей, здається, ніготь з ноги, і тому всі цілують його якраз у ту ногу.
Молитися в церкві Володько не може. Для нього тут занадто багато цікавого, щоб він міг зосередитись для молитви. І товстючі з височезними вікниськами стіни, і малюнки святих на них, і візерунки всілякі, і позолота, і ченці у високих клобуках, і учні учительської семінарії в дуже гарних одягах, що стоять густо на правому крилосі і так чудово співають. О, той спів. Він полонить і обезвладнює Володька. Він відриває його і від малюнків, і від вікон високих, що на них стільки ученицьких кашкетів "зі звіздами" і від всього іншого, бере його серце і відносить хтозна-куди…
З усіх боків монастиря сади — сливники, горішники, груші і яблуні. Зі східного боку, по дорозі "до Лисів", монастирське господарство — довжелезні стайні, клуні, сушні на овочі. Там завжди чути рев худоби та белькотнечу німого свинаря Гули, що смішно підкульгує на праву ногу (два з половиною, два з половиною!) та вічно курить довжелезну й велику з кулак люльку, до якої, напевно, півкорця махорки влізе. Це все цікавить Володька, все-то його захоплює. Йому навіть приємно чути тупіт ніг по бруку, виложеному з дерев'яних сторчів у брамі монастирської дзвіниці, що так якось дивно і таємничо відбивається луною високо попід склепінням над головами, ніби там угорі також хтось невидимий ходить. Проходячи тудою, Володько навмисне міцніше пристукує закаблуками, а потім уважно прислухується до своїх кроків.
Головна церква, яку тут звуть "холодною", стоїть посередині монастирського подвір'я і з трьох боків оточена невеликим садом з горіхів і каштанів, огороджена дерев'яним, сторчовим, мальованим зеленою барвою, парканом ("штахетом") і обсаджена рядом, у вигляді підкови, величезних, могутніх, завжди шумливих смерек. Там також попід східною стіною церкви ряд могил з чавунними або кам'яними хрестами, деякі з тяжкими, темної барви, гранітовими нагробниками. Там завжди тихо, таємничо, влітку густий морок і пахне звідти чимсь вогким і цвілим.
На паркані, хоча це зовсім не вигідно і зовсім заборонено, люблять сідати хлопці і дівчата. Вони тут лузають насіння, перекидаються словами, нескромно жартують, залицяються. Ченці, особливо вечорами, їх часте зганяють і не раз, щоб відстрашити, намазують ті місця чимсь брудним, і тоді не одна красуня принесе додому свою спідницю розмальованою… Але з того бува стільки реготу, що пожертвувати однією сукнею далебі оплатиться…
Ось виходить низка ченців у клобуках. Стають серед церкви підковою навколо престолу. Посередині старший ігумен, а від нього направо й ліво довгі крила з темних постатей.
Світла в церкві мало. Ледве, ледве помітні постаті напівзаснулих людей. Ченці стають, на хвилю завмирають і зненацька потиху, серед повного спокою звідкись починає виринати:
"Світе тихий… Святия слави — безсмертнаго. Отця небесного…"
Володько закриває очі, знаходить теплу, шорстку матірну руку, тісно затискає її у своїх рученятах і завмирає.
Чернечий хор відспівує.