З одного боку, начебто й страшнувато, а з другого — чи до страху їм, коли з усього на світі вони знають і чують лише свою любов? Незважаючи на всяку оту чортівню, Савці мило чути біля себе Марію, обіймати її. Та й на сон його уже хилить, адже нерано вже, і крізь солодкі думки він питає в Марії:
— Ну й що, дав черевички?
— А що ж було чортові робити,— відповідає лагідно Марія,— коли той олянівський чоловік так заходився біля хвоста, що ще трохи і трісне! Ну й гукнув, бо що мав робити: "Щев-рові черевики — до мене!" А вони й тут, і якраз на Ганнину ногу! Тільки ж нечиста сила піддурила олянівського чоловіка, бо черевики ті були з усякими фокусами. Схоче в них жінка того олянівського чоловіка в кошару сходити до овечок, кіз, корів — будь ласка. Та хай би тільки про церкву подумала — як беруться тиснути, та так тиснуть, що ноги мов вогнем пече! Бо, бач,— каже далі Марійка,— сказав той: "Будуть черевички і до черевичків", а олянівський чоловік і не звернув уваги на оте і до черевичків", а воно, бач, що — он що!
Цих Маріїних слів Савка вже не чув, солодко зітхнув і опустився в країну снів.
Кожен має свою країну снів. У Савки вона була своя, не така, як у інших. Марія, коли спала, то бачила себе все на буряках та на буряках, та все сонце та сонце, та все хлопці та хлопці. Ото он стоїть один біля бочки з водою і такий гарний, очей не зведеш. Аж зітхнула Марійка. Придивилася — аж то Савка!
А в Савки країна снів прилягає до нового корпусу п'ятиповерхового парового млина Кричевського. У млині Савка все танцює навколо мішків, набиває їх борошном, щоб у кожному було рівно п'ять пудів. Але сьогодні Савці замість лантухів Мишко приснився, та такий лагідний, узяв Савку під руку, каже: "Як ото нам сваритися, то краще ходім до Кирпатого вип'ємо по чарці".
Савці і хочеться випити чарку з Мишком, та на очі все набігають недавні картини зустрічі з Олександром Терентійо-вичем. Савка поводить плечима, наче комарів відганяє, каже Мишкові: "Та воно б і можна, коли ж старий, як тільки що, так із супонею..." — "А ти часником заїж, чуєш! їй-богу, візьмемо хоч восьмушку на двох..." Далі Мишко десь дівся, а Савка опинився на гойдалці.
Він взагалі не любив гойдатися високо, все боявся, щоб гойдалка не обірвалася під ним, бо був чоловік м'язистий, костистий, ребристий. А це гойдається і нічого не боїться. Як розженеться та вгору, вгору, а тоді згори вниз... Пуститься отак гойдалка вниз, а в нього й серце завмирає :— чи то солодко так, чи страшно. Може, справді, і солодко, і страшно. Більше що страшно. Бо ось тільки вилетів Савка на найвищий гребінь, як під ногами все урвалося і полетів він у безмірну глибінь. Так він і змалечку уві сні літав, тільки ж тоді глибини були сякі-такі, а тепер — незбагненна! Аж зайшовся, аж серце спинилось. Ой!
Скрикнув Савка і прокинувсь, обливаючись мокрим потом. І саме в цей момент на дзвіниці ударив дзвін. Савка прислухався і перестрашений схопився. Кузьма по мертвому дзвонир. Від цих моторошних розмірених ударів Савці стало аж млосно. Тоді в голову вдарила думка: "А по кому ж це? Чи не по Марії?" Задурілий з переляку, він кинувся до Марії. Тепла, розкішна, красива наївіть у пітьмі, Марія лежала тут-таки, на примістці, коло нього. Вона теж прокинулась. Була щаслива. З дитинства, що пройшло серед чужих людей у наймах, її ніхто не жалів, не голубив, як Савка.
І ловлячи ще в солодкій дрімоті його руки, вона спитала:
— Що, вже світає? Вже зібрався іти?
Савка нічого не відповів. У голові у нього раз по раз бевкав той нещасливий дзвін. Нарешті він обізвавсь до Марії, накривши її теплу руку своєю важкою і схолоднілою:
— Ти чуєш? По мертвому дзвонять!
Марія прислухалася. Справді, Кузьма дзвонив по мерт"-вому.
— Чи здурів, чи приснилось що,— сказала байдуже і зм нила розмову.— Ти чуєш,— завуркотіла вона, тулячись Савці до плеча.— Ото якось ішла я повз Сенченків, а там отой старшенький, такий білявий, що й брови білі, Іван, здається, дражнить поза очі Кузьму, та так голосно та гарно, але я за слухалася: "Кузьма-тпрузьма — голе пузо, бов!" І придумають же люди!
— Еге ж, Кузьму так дражнять,— сказав Савка.— А ча-сниківського Каленика чула як? "Хома, Левко і Каленик завели в носі куреник!..."
З містичних висот Марія спустила Савку на землю, на землю нашу грішну й прекрасну. Витираючи з лоба рештки поту, він похвалився Марії:
— А я оце заснув, то таке приверзлося! Хай йому!
— То в тебе голова за подушку перевалилась. Ляж краще... Савка ліг краще, обхопив за плечі Марію, притис до себе,
трохи отак полежав, потім руки попустив. У покрівлі комірчини, де стояла Маріїна примістка, була прикметна дірка, що виходила на схід сонця. Глянувши в неї, Савка й зрозумів, що йому вже час іти.
З неба світив повний місяць.
Наша Шахівка стоїть на пісках. Пісок у городах, пісок у дворах, пісок на вулиці. Але не білий вже, а вироблений: глянеш на город з чорними латками грядок — тепер це багатство, а колись був пісок!
Пісок, що на вулицях, теж не додержав первісної непорочності. Його топтали конячі копита, мололи вози на дерев'яних колесах, мололи брички, куті залізом, панські ресорні карети, мужицькі овечки й корови. Пройде череда надвечір і залишить по собі ямку біля ямки від ратиць, а в кожній ямці — якесь зернятко кварцу, якась золота намистинка, якийсь уламочок кришталевої вази, скалочка дорогоцінного скла, виготовленого для діамантів, скалочка із простого навіть селянського скла,.отого, що ним пошибковані усі вікна в селі; цих, можливо, й найбільше було, бо самі подумайте, де в Шахівці взятися золоту, кришталю, діамантам? Та немає їх тут і не було споконвіку! А якщо й помітив їх Савка, йдучи від Марії додому, то в цьому, певне, винні були і місяць, і він сам: місяць із скельця зробив турмалін, а Савка з зернятка кварцу — великий, чистої води блакитний топаз!
А втім, все це було не для Савки. Хоч перед ним проти місяця пульсували в сяйві самоцвітів широка шахівська вулиця, нічого з тієї краси він не бачив, бо був заклопотаний діалогом з батьком — з Олександром Терентійовичем, за тему якого правила Савчина Марія. їдучи, Савка втішав себе: "А старому дітися ніде: Савку ж підпирає менший, Петро! Тут хоч круть-верть, хоч верть-круть, а Савку таки женити треба! Що ж скажеш, батьку, супроти цього? Хіба що: "Марія не така! Якби ж з хазяйського двору!" А я йому: "Та на чортового батька мені ті з хазяйського двору! Мені Марія до серця. Ви знаєте, яка в мене Марія? Марія в мене така, що немає кращої в світі! Як сонце! Як зірка! От!"
Ех, Савко, Савко! І навіщо ти ото так високо зачепив? Не всі ж на світі розсудливі й розумні, що почують таке й скажуть: "Та що з нього взяти? Сказано, закоханий". Але ж є на світі жінки, а також, звісно, й дівчата лихі, заздрісні. "Ага,— скажуть,— то ти такий? Марійка ота і зірка, і сонце, а ми, виходить, ніщо? Ну, начувайся!" А може й таке бути, що тими вихваляннями Савка несамохіть і; відьму яку зачепить. Тоді біда, тоді катастрофа! Недарма ж Кузьма вночі по мертвому бемкав!
Але ці думки не наверталися Савці в голову, бо вертілися навколо одного — навколо Марії, Олександра Терентійовича, сонця й зірок. "От умовлю старого; візьму під руку Марію і — до вінця! А що ж такого? їй богу!"
І саме в цей патетичний момент за спиною у Савки зашарудів пісок і ніби хекнув собака. Савка несамохіть обернувся і що побачив?! Уся вулиця аж гойдалася в сяйві піщаних блискіток, спалахи вихоплювалися вгору, згасали, знову світилися, і було таке враження, що те безнастанне сяйво і блискітки ті були живі і струмували у нічній перлистій імлі... І в ній за десять кроків виринув величезний собака, дуже поганий: на собачій морді всміхалися недобрі людські очі, ба, не прості людські — вовкулацькі. І такі ж знайомі! Га, га, чиї ж це? Чиї ж це?! "Чиї? Хочеш знати чиї? Зараз я тобі скажу!" — скрикнув собака і, вискнувши, присів, ладнаючися плигнути. Савка перестрашено закричав: "Ой!" — і кинувся тікати. Побіг скільки сили. Та що людські зусилля проти сили нечистого? Не встиг Савка й п'яти кроків одміряти, як собака вже наздогнав його, обернувся на сірий великий клубок та й почав гамселити Савку в спину. Дужий був Савка, а від ударів аж похитнувся. "Ну то що? Пізнав карі очі? — знову вискнув гидким голосом собака.— Я тобі покажу ще і сонце, і зірку! Покажу і Марію!" Клубок заскакав у повітрі і знову загупав Савку де попало.
Почувши про Сонце, і зірку, й Марію, Савка одразу отямився, дуже розлютився і, гукнувши: "То ти так, сатано!" — рушив у бій. А коли Савка ішов битися, тут вже найкраще тікати. Але ж проти нього стояла сама нечиста сила! Хоч Савчині кулаки й загупали по клубку, та що з того? Клубок був немов напханий околотом. Це коли Савка бив по ньому, коли ж він гатив Савку по спині, то ставав мов піску повний. Аж плечі у Савки вгинались! Одного разу Савка нрихитрився і поцілив нечистого у груди, в дихало. Таких ударів найбільше бояться у Шахівці. Від них і буйвіл на землю пада. А нечистій силі нічогісінько: кулак мов на куль соломи натрапив. "Ага, то ти так,— розгарячившись, подумав Савка.— Кулака не боїшся? То побачимо, що ти вдієш супроти святого хреста?!" Склавши пальці правої руки в православну пучку, Савка потягся нею до лоба, водночас розкриваючи губи, щоб промовити: "Да воскреснет..." Це був сильний хід. Але він мав і слабкі сторони. Скориставшися з того, що Савка підвів для хреста праву руку, відьмак дотягся своїми собачими пазурами до Савчиної горлянки. Він скрикнув: "Ой!" — несамохіть змахнув рукою і вдарив нечисту силу навідліг. Нечиста сила теж скрикнула: "Ой!" — і схопилась своєю клешнею за писок.
Бачите, якої чортівні накрутилося біля Савки тієї ночі! А все через Марію.
Був у нас в Шахівці Прохор Предтеча, так його звали по-вуличному. Церковному начальству таке прізвисько не подобалося, і воно навчало громаду, що Прохора треба не Предтечею звати, а Передтечею, бо, мовляв, Предтеча — то чоловік зовсім інший 17 і Прохоров! далеко до нього, як куцому до зайця. Так ось оцей Прохор доводився щирим приятелем Каленикові Луцькові, а Каленик Луцько доводився троюрідним братом Савці — тітки їхні були рідними сестрами. А це близька, якщо не найближча рідня.