Ще тоді, коли він так вдало примусив ключаря заорати носом у кущі, молодий пан запримітив його.
"З цього хлопця толк буде,— міркував він сам із собою,— тільки треба йому дати справжнє виховання". Можливо, що пан після того був і забув про Сеньку, але інша подія поновила в його пам'яті образ того баламута. Це сталося через два роки після відомих нам іменин панської доньки Лі. Пан об'їздив свій маєток і на галявині наткнувся на жорстокий бій між городянами й сільськими хлопчиками. Бійка пішла з нічого. Хтось із сільських хлопчиків гуккув: "Городяни-дуки поїли гадюки, а ми їм поможем ще й жабу положим..." Городяни образились, і зі свого боку хтось з них пустив шпильку, що, мовляв: "Незграбні селюки наварили кізяки".
Пан милувався з того, як хлопці без жалю лупцювали один одного, розбивали носи. Особливо ж йому, сподобався Сенько. Він сьогодні був маршалом городян. Йшов попереду з підбитим оком, подавав команду з таким виглядом, ніби під його орудою була не купка голодранців, а ціле відділення, а може, й армійська рота. Хлопчик був у цей момент безперечно гарний і владний.
Особливо припав до душі панові такий епізод. Хоч бій тривав уже давно, але до чиєїсь перемоги було ще далеко. Сили були рівні, і це бачили обидві сторони. Тоді з-посеред городян відокремився Сенько й загукав:
— Щоб не марнувати часу, давайте краще скінчимо справу одноборством!..
Пропозиція його мала, очевидно, рацію, бо війська зразу кинули бійку.
З городян наперед вийшов Сенько, від села — Микола Ченчик, хлопець у півтора рази вищий за Сенька. Розпочалась бійка. Микола мав здоровенні руки й міцні м'язи. З одного вдару він перекинув на землю Сенька й хотів ще й навалитись на нього. Цього йому не пощастило зробити. Сенько, як в'юн, схопився на ноги і з усієї сили стусонув Миколу саме в ту мить, коли той нахилився. Сеньків удар був сильним, та Микола не похитнувся. Він знову вдарив Сенька у груди, аж молоденькі кістки затріщали. Сенько ж не піддавався. Після кожного удару він знову і знову кидався на супротивника, поки нарешті сам не влучив Миколі у носа з таким успіхом, що той, як сніп, повалився на землю. Але це не була перемога. Сильний хлопець враз схопився і, як звір, кинувся на ворога. Лютість надала йому такої сили, що Секько, як м'яч, покотився на траву. Це ж і врятувало його, бо Микола, так легко збивши супротивника, сам полетів сторч головою, стративши рівновагу. Упав він дуже сильно і, головне, коліном на корінь, так що його довелось під-
ЕОДИТИ.
Так от у цій бійці панові сподобалась ота сміливість Сень-кова, його витриманість і відвага перед сильнішим супротивником.
До цього треба сказати, що пан на той час, укрутивши стару пані, жінчину матір, узявся сам керувати маєтком. Він був людиною нового часу, і йому до смерті гидко було дивитись ка ту постановку роботи в маєткові, яка не давала й третини тієї користі, що її можна було взяти з землі та її багатства. Старі пани жили колишнім життям і повсякчас озирались назад, на ту минувшину, коли можна було жити для свого задоволення, ке думаючи ні про векселі, ні про борги, що неприємно тяжіли над душею. Молодий пан хотів іншого. Він заздро дивився на оті латифундії, що вже гриміли машинами та заводами.
Тепер він дочекався свого, і йому потрібні були вправні люди до залізних машин. Армії селюків до його послуг прийдуть з першого поклику, та йому потрібні руки ще й командувачі. В таких прикметах, що їх мав Сенько, він вбачав те, що йому було потрібно. І Сенька було взято до контори. Тут, пройшовши під керівництвом пана потрібну школу, зможе згодом виявить все, що останньому потрібно... А останньому потрібно було дві речі — уміти слухатися й уміти в свою чергу командувати. Пак знав, що останнє є в Сенька, а перше треба було йому прищепити в панській школі.
ї пан взявся за Сенька. В першу чергу його було одягнено так, щоб одразу відрізати його від приятелів. Дано йому було кімнату й час читати книжки про великий поступ .сучасності, про золото, землі й машини, про все те, що навчає, як треба робити і здобувати золото.
Іноді, ніби випадково, пан заходив до нього і так, між ік-шИхМ, розказував, що в сусідньому маєткові така й така кількість землі дає отакий прибуток, робітники працюють, як на пружинах, а в нас, тобто в пана, та ж земля дає втричі менше і робітники ходять, нібито їм в руки і в ноги налито олива, і через це вони самі ледве рухаються, і ноги у них, як колоди...
Сеньчине серце мало від цього наливатися злістю до отих завжди брудних, худих, малосилих наймитів, до їх карлючкуватих рук і скривлених ніг... Поглянь, як вони ледаче, неначе сонні мухи, тупцюються навкруги возів, навантажених збіжжям!
Панський жаль за тим, що в сусіда земля дає стільки, а в них менше, мав бути і його жалем.
І Сенько працював як слід. Панська ласка, що до неї він поставився спочатку підозріло, поволі оплутала його. Він майже забув про минуле, і часто йому снилось, як він, сильний і владний, тримає віжки воза, куди впряжено тисячі робітників, вони зараз ке працюють як слід, та мине час і Сенько змусить їх робити. Сенько уві сні хмурить лоба і стискує руки, білі од мила й чистої конторської роботи.
Інше трапилось з Михайликом. Вій майже щасливо ріс біля дідуся й бабусі. Він їх щиро любив, бо не мав більше кого любити. Дідусь працював уночі, удень спав, а виспавшись, порався біля хати або йшов ловити рибу. Бабуся любила приймачеика. У неї в свій час були й свої рідні діти — сини та дочки, але вже давно їх вона розгубила: хто помер, хто заїхав так далеко, що й думою не залетиш. І вона віддала хлопчикові всю свою любов і ласку.
Одного разу дідусь і хлопчик ходили по рибу. Весело й гарно було їм над річкою. Дідусь умів багато й хороше розповідати про те, що бачив і що чув протягом свого довгого життя. День був щасливий, і риба ловилася добре. Навіть Михайлик, що йому ніколи не щастило в рибальстві, піймав велику щуку і був страшенно радий з того.
— Це хороше, дуже хороше,— говорив дідусь,— що ти почав тут рибалкою! Тепер дідусь зовсім може спочивати, а Михайлик носитиме додому гарну смачну рибу.
Михайлик розчервонівся. І справді — як він сам не додумався, що він вже може допомагати дідусеві?.. Дідусь після своєї нічної праці може собі спати, а Михайлик — за вудочку й на річку...
Та про це він не сказав дідусеві ні одного слова. Тільки рука в нього трішечки тремтіла не знать з чого,— чи з того, що сьогодні впіймав таку велику щуку, чи з того, що завтра рано-рано піде рибалити...
Дідусь нічого не помітив: він улсе був старенький і погано бачив. Він, як і раніше, веселенько говорив, жартував з дурної рибки, що заздриться на якогось там черв'ячка. А Михайлик — слухав і не слухав. Як тоді, колись над річкою, у нього вдруге щось увірвалось у грудях...
Це було вдень. А вночі, коли дідусь уже був на своїй варті, бабуся розбудила Михайлика й попросила дати їй укритися. їй було холодно, і вона нездужала: у неї боліли груди й боліла голова.
— Добре було, якби старий прийшов,— і сама собі відказала: — Ні, не можна.
І Михайлик теж сказав:
— Не можна, дідусь вартує.
Спочатку бабуся охкала, потім попрохала води.
Михайликові було боязко, що в бабусі стало таке жовте лице, а очі, як жаринки блищать, блищать, тільки так глибоко. Подав води і вкрив, чим лише можна було, а сам бачить, що то їй не помагає, що вона трясеться, аж зуби стискає, щоб не цокали.
— Бабусю, вам недобре? — запитав він.
— Ні, мій хлопчику, вже тепленько. Лягай спатки...— відказала вона.— Вже нічого...
Михайлик посидів, посидів і ліг. Малі очки швидко й легко закрились, і хлопчик тихо і спокійно заснув дитячим сном.
Ручка йому осунулася з ліжка, голівка відкинулась назад, а у відкритому ротику видно було разки білих дитячих зубоч-ків. У вікно падало спокійно світло від місяця. Була тиха і спокійна ніч, що так багато-багато ховає в собі людського горя.
Поволі бабусині очі од стіни, куди вона весь час дивилася, перевелись на хлопчика і в них заблищали дві великі сльозинки.
— Миле моє, дороге дитятко...
Вона заворушилася, скинула з себе важке покривало і, важко ступаючи, підійшла до Михайлика. Присіла й тихенько поцілувала в гарячу щоку. Хлопчик поворушився, одкинув ще далі назад голівку і щось залепетав крізь міцний безтурботний сон.
Ще раз бабуся нахилилася над маленьким, погладила шорсткою долонею дитячі ручки й поцілувала у лобик.
Хлопчик спав.
Вранці, ще не сходило сонце, а Михайлик вже схопився, швиденько одягся, глянув на сонну бабусю і, взявши вудку, подався на річку. Надворі було хороше. Свіже повітря вільно лилося йому в груди, і від цього було так легко, що, здавалося, нема ніякої сили, щоб могла перемогти його. З-за лісу сходило сонце, кидаючи червоні пелюстки на небо і на воду, що від неї підіймався легенький, ледве помітний, блакитно-білий туман. Було ще зовсім тихо, навіть пташка в лісі, що з того боку річки, ще не прокинулися й не порушили тиші радісним щебетанням.
Михайлик сів і закинув вудку. Це, як і все попереднє, він робив старанно й обережно, з одною лише думкою, щоб якнайбільше спіймати риби та щоб зробити дідусеві приємну несподіванку. Він ось уявляє його такого веселенького. Стоїть над відеречком і жмурить очі, розглядаючи здобичу молоденького рибалки...
Риба ловилася понад сподівання дуже гарно, і Михайлик, страшенно задоволений, зібрав свої прилади, щоб йти додому. Він увесь час, як навмисне, не думав про бабусю й тільки тепер згадав нічну пригоду. Чомусь несподівано серце йому забилося боляче й важко. Ніби на рожеве блискуче шумовиння поклав хтось шар брудного сміття.
Якоюсь немилою стала вудка; посірів, пригнувся і застиг у холодній мовчанці.
Дома в хаті було багато людей. Бабуся ще лежала на ліжкові. Дідусь сумно-сумно дивився кудись у куток. Власне, обличчя його Михайлик не бачив — тільки зігнуті плечі. Люди говорили пошепки, ходили по хаті, щось робили... Михайли-кові очі зупинились на бабусі: лице її було жовте і лагідно, й урочисто дивилося у стелю. Михайлика вона не помітила, навіть не глянула, як він увійшов у хату, і він стурбовано й розгублено стояв з відерцем, не знаючи, що робити.
Потім він почув, що хтось заплакав, оглянувся і зляканими о,чи?ла зустрівся з тіткою Христею.