"Міняйли"... Наче й справді йшлося про якихось первісних міняйл давніх похмурих віків.
Проте Ляля помітила, що навіть серед цих найзнедо-леніших не знайшли собі притулку зневір'я і розпач. Дорога, як ріка, несла з собою великий гомін. В Лю-ботині наші літаки розкидали листівки... Німців зупинили під Москвою... В Бодайківці партизани повісили на майдані зрадника старосту... Найсвіжіші звістки несли саме харків'яни. Подорожні розмовляли про все це не криючись, вільно, в повний голос... Атмосфера волі й невимушеності стояла понад трактом. Іноді серед перехожих траплялися чоловіки в шинелях, з протигазними сумками на боці. Ляля вгадувала в цих людях вчорашніх солдатів. Довірливо, не криючись, говорили вони, що тікають з тих або інших таборів, тікають хто вперше, а хто вдруге і тримають курс за Дніпро, в Чорні ліси, які в цей час почали вже оповиватися легендами. Зустрічні попереджували їх, де в найближчому селі треба чекати "собачника", як обійти комендатуру. Лялі подобалося, що люди перед лицем небезпеки стають дружнішими і піклуються одне про одного куди пильніше, ніж раніш.
Майже щоночі в Убийвовків ночував хтось з подорожніх. Хоча було розпорядження сотенного (тепер квартали були розбиті на сотні) не пускати без його дозволу ночувальників, але на це не зважали. Якось ночувати до них попросилася йеговірка дебела молодиця з санчатами, в яких сиділо, вкублившись у лахмітті, двоє дітей. Ззаду санчата підпихала, дрібно ступаючи, бабуся у ватяних штанях. Вже на подвір'ї, забачивши дим над димарем і радіючи ночівлі, діти весело поганяли матір, а вона тягнула мовчки, налігши згрудьмф иа лямку, припасовану з солдатської обмотки.
Увечері за чаєм бабуся жваво розповідала про харківські справи, а молодиця весь час сиділа задумана, ие зронивши слова.
— Який Харків був голосний та дзвінкий, а тепер заглух, замерз, голодує,— скаржилася бабуся.— А що вже на Холодній горі в таборах робиться — не переказати. Щодня машинами вивозять мерзлих полонених. А одного разу погнали їх на станцію снаряди вантажити на фронт. Так вони і снаряди, і себе разом з ними висадили в повітря — не захотіли на братів посилати!.. А на Сумській, матінко моя, повно мерців у підвалах... І не вивозять нікуди. Пошесть почнеться весною.
— До весни ще всього може бути,— несподівано озвалася молодиця хрипким голосом.
— Звичайно,— погодилася бабуся,— не вічно ж їм бути, коли всі люди проти!
Ця розмова чомусь особливо врізалась Лялі в пам'ять. "Коли всі люди проти! Проти!" — довго повторювала вона тої ночі в безсонній розбурханій темряві.
Наступного дня Ляля знову була в Іллєвського.
Вона застала його за незвичайним заняттям: Серьожка займався гімнастикою, виважуючи однією рукою стілець. Раніше, хоча хлопець і вважався членом товариства "Спартак", проте спортом не особливо себе знатужував, може, ще й тому, що на футбольному полі його, маленького, завжди підминали під ноги. Тим більше він здивував Лялю своїми вправами тепер, коли з харчами ставало щодень сутужніше. Від частого недоїдання вуха в хлопця вже стали прозорими, аж світилися. Та й сам він весь наче просвічувався, як крихке прозоре вухо.
— Чого це тебе раптом до спорту потягло? — зацікавилась Ляля, з деяким жалем оглядаючи Се-рьожку.
Його біле личко з тонкими гарними рисами блідо зарожевілось.
— У мене свій розрахунок, Лялю.
— Які ще в тебе розрахунки?! — не без іронії запитала дівчина, знаючи разючу Серьожчину непрактичність.
— Бачиш, Лялю, з усіх наших я, здається, найменш сильний... Фізично, звичайно,— поправився з гідністю Серьожка, і Ляля всміхнулась.— А я хочу бути дужчим у всіх відношеннях. Бо нам, очевидно, всяко доведеться. Можливо, де й врукопаш... Котовський, між іншим, у смертній камері займався спортом.
— Спорт спортом, а на роботу вже ходив?
— Ходив.
— І що?
— Вигнали.
Леонід Пузанов, який швидко завів собі друзів серед шоферів, влаштував був Серьожку "механіком" у німецький гараж. Ніскільки не розуміючись на машинах, Серьожка пролежав півдня під машиною, спочатку відкручуючи ключем якусь першу-ліпшу гайку, а потім знову закручуючи її. "Механіка" швидко розкусили, проте вигнали досить коректно.
— А ти звідки, Лялю?
— Так, бродила по місту, звикала... Заходила на базар поворожити "на планетах"...
— Знайшла колег?.. Зачіпають твою астрономічну струнку?
— Так зачіпають, Серьожко, що хочеться підійти і дати ляпаса такому типові на весь базар. Ну, взяв би собі карти засмальцьовані чи морську свинку, а то, головне, планети сюди плутає,— говорила Ляля, сердячись.
Вона не терпіла цих темних ворожбитів, які опоганювали саме слово "планета", що було для неї науковим терміном, сповненим своєрідної краси і чарівності.
— Взагалі останнім часом — ти помітила? — в місті наплодилася тьма різних ворожок та ворожбитів,— невесело говорив Серьожка.— Астрологи всякі, спірити з'явились навіть... ще тільки алхіміків бракує... Ти пам'ятаєш Мусю Львовську з дев'ятого "А"?
— Ну?
— Сестра каже, що Муся теж взялась крутити ночами блюдечка... Викликає духів і просить у них поради.
— Може, й собі спробувати?
— А що? Бери блюдечка — й за раб оту...
— І сміх і горе,— після паузи промовила Ляля.— Кожен як може шукає виходу з цього пекла... І це ота витівниця Муся...
— Вона питала дух Пушкіна, чи довго ще будуть окупанти.
— Що ж він їй?
— Каже, що Олександр Сергійович відповів якимось непристойним жартом.
Обоє засміялись.
— Пушкін і на тому світі не може вгамуватись,— промовила дівчина.— Ні-ні — та й викине якогось коника.
— Хіба не осточортіють йому всі ці спіритки,— зітхнув Серьожка.— Як усе-таки було в нас свіжо дихати, Лялю... Яка здорова була атмосфера. А тепер іноді так стане... так стане, що встав би серед ночі, пішов би того повітря шукати... Хоч раз би вдихнути!
— Тобі таки знов хочеться пуститись у свої мандри?
— Іноді наче вже зовсім переконаю себе, Лялю, що не треба, що мусимо тут, а потім... знову кортить! — Серьожка замислився й майже злісно прочитав:
Ітиму я цькований, йтиму осміяний, Не в силі нічого забути, зректись, Даремно чужими вітрами обвіяний, Все вірний тому, у що вірив колись!..
— Добре,— посміхнулась дівчина,— ми тебе пошлемо, тільки не в нетрі.
— А куди? — простодушно зацікавився хлопець.
— Потім дізнаєшся. Помандруєш трохи. Тепер взагалі багато народу мандрує. В нас оце ночували люди з Харкова. Розговорились, звичайно, про окупантів. Одна, зовсім уже старенька, знаєш, як сказала? "Не вічно ж їм,— каже,— бути... коли всі люди проти..." Це мені так сподобалось! З такою щирою, безпосередньою упевненістю вимовила вона ці слова!.. Взагалі мені здається, Серьожко, що, незважаючи на цей гнітючий тягар окупації, люди наші не лише не шарахнулись хто куди, а, навпаки, стали начебто ще згуртованіші, довірливіші одне до одного. Я, звичайно, маю на увазі не ті мізерні шкурницькі елементи, що, як таргани, повиповзали зараз з різних щілин, а справжніх людей, основну масу нашого народу. Вийди в місто, прислухайся: все клекотить!.. Німці ходять поміж людьми, проте якось тільки ковзаються повз них рикошетом, а ввійти в саму гущу, в саму тканину життя не можуть. Найголовніше, що в серці народу не гасне велика віра. Ти помітив, усі живуть, наставивши вуха на схід: чи не гуде? Чи не наближається?
— Вірно! Повне місто надій,— сказав Серьожка, глянувши на дівчину.
— Оце вона і є, та сила, Серьожко, що множить і наші з тобою сили! Зверни увагу, як, приміром, прості жінки ставляться до бійців інших національностей... Ось хоча б історія з Льонькою... А скільки їх таких? В кожному селі полтавські матері переховують як не одного, то кількох оточенців — і росіян, і білорусів, і узбеків, і грузинів! Хіба це не важливо, Серьожко? Це дуже важливо!..
Іллєвський дивився на збуджену Лялю, і темні очі його починали сяяти.
— А ти здорово це помітила: віра в народі не гасне. Не відчувається безпроглядного мороку!
— Як у всесвіті, в макрокосмі: серед безмежної темряви — безконечні сонця, сонця, сонця! Ну хай, може, я перебільшую, але ж вогні боротьби, блискавки ненависті таки раз у раз шматують цю окупаційну ніч!..
— Ти вже заговорила, Лялю, як поетка... А втім, де боротьба — там і поезія,— здається, так завжди було...
Просто з роботи зайшов Пузанов — в мазуті, в куцій обтріпаній своїй шинелі. Весело привітавшись з Лялею, заглянув через поріг на кухню:
— Тьотю Олю, ви дасте мені теплої води?
— Хоч окропу,— відгукнулась Серьожчииа мати. Леонід пішов умиватись. Шумно хлюпаючись,
пирхаючи, він гукав звідти товаришам:
— Міську управу перейменовано — чули? Віднині міської управи нема. Є бурго-мі-страт! Запам'ятайте...
— А ту жовто-блакитну ганчірку, що висіла над управою, ще позавчора зняли,— повідомила й собі тьотя Оля.
— Накокетувались,— сказала Ляля байдуже.
Славное море, священный Байкал, Славный корабль — омулевая бочка! —
наспівував Льоня, вмиваючись.
— Тихше, Льоню,— зауважила йому Іллєвська.— В сусідів офіцер стоїть...
— Ану їх к чорту! Набридли. І ще голосніше:
Эй, баргузин, пошевеливай вал, Молодцу плыть недалечко...
Іллєвська дивилась на нього, стримуючи посмішку.
Умившись, Пузанов знову зайшов до Серьожчиної кімнати і, дивлячись на Лялю дуже пильно й серйозно, мовчки поліз рукою до правої кишені штанів.
Серьожка стежив за Леонідовою рукою, як хлопчак, що чекає від зайця окрайця.
Замість окрайця Леонід, гучно стукнувши, поклав на стіл заржавілу ракетницю. Потім так само мовчки, посміхаючись самими очима, витяг з лівої кишені другу ракетницю і, ще дужче грюкнувши нею, теж поклав на стіл.
X
Валентин Сорока і Борис Серга жили на Подолі — низинному районі Полтави, що збігав з південного схилу білими будинками просто на луки — вони тяглися до самої Ворскли, захованої в берегах. Отам починалось роздолля, отам відкривався омріяний світ полтавської малечі! Сяйво ріки, білі піщані висипи, затінктя розкошистих верб, що з їх гілля можна було стрибати просто у воду,— з чим це зрівняти?!
Будинки, в яких мешкали хлопці, стояли навпроти, через вулицю садки їхні аж перепліталися віттям, і так само перепліталась тут через дорогу юна хлоп'яча дружба. У школі Валентин хапав переважно трійки, а Борис був чесним відмінником, і на зборах його під оплески обирали в президію.