Усім-усім вклоняється до ніг.
Ось — повернулася сюди, ясним чолом майнула..
І холодок по серцю перебіг,—
Біленькі пелюстки, неначе сніг,
Сльозою капнули у серце та й не чуле.
Похмурився. Бровами тріпонув —
(То ж яструб крилами до білої голубки!) —
Здригнуло серце...
Тільки мить одну,
І враз прижмурив очі, щелепи стиснув,
Так наче голку десь вхопили зуби цупко.
VI
І ось прийшов жаданий мент для всіх:
Пішли на вінчання до Скельки молодята.
Ще зранку в церкву квіти однесли...
Ввесь день у хатах балачки пливли,
Як завтра будуть,—
Гей, будуть гуляти!
Рожевий вечір зорю протрубив...
Сховалось сонце там — за кряж крутий зелений,—
Востаннє глянуло, як простір голубів,
Як понад церквою крутились голуби,—
Останню усмішку послало нареченій.
У сизу тінь та й рушили дружки,
Пішли свати, і свашки, і бояри,—
Пішли розквітчані, веселі, гомінкі,—
Туди, де ще хрести, немов зірки,
Блищать у темряві, туди, де чорні хмари,
Неначе кораблі, пливуть на мідний клич дзвінкий..
Падає наниз
І нерозгадана печаль чоло обсіла;
Думки чомусь безрадісні, сумні —
Із болем тиснулись до любого вони,
А він такий рішучий, юний, смілий.
Чого так тяжко їй, чого так серце просить,
Навіщо тихо так подружка десь голосить:
Ой, ходила Мар' яночка по городу
Та й гонила селезенька і на воду:
— Пливи, пливи, селезеньку, тихо по воді,
Прибудь, прибудь, моя ненько,
Тепера к мені...
— Ой, рада б я, моя доню, прибути к тобі —
Насипано сиру землю на руки мені.
Склепилися карі очі на всі ночі,
Не дам же я, донько моя,
Та й помочі...
А завтра, завтра знов над караваєм
Заплачуть подруги, заплачуть-заспівають:
Ой, прощай, прощай ти, Мар'янко,
Сестра наша,—
Ми не твої подруженьки — ти не наша.
Прощай, прощай, Мар'яночко,— ми вже ідемо,-
А ми твоє гуляннячко собі беремо...
Зітхнула...
"Серце, що тобі болить?"
"Нічого, так, чого мені... Дурниця,
І бігла тінь від помаху руки,
І товпились стіною іноки кудлаті —
І слинили. А в нього біль терпкий:
"Ах, нащо так багато клобуків?!
Навіщо зараз тут людей отак багато?!"
Пливли дружки... бояри і вінці,
І свашки, обдаровані дівочою рукою,
І хрест в тремтливій жилавій руці...
Крутилось все, мінялося в лиці,
Крутилася душа йому навколо аналою.
А над усім — та й тінь її повік,
Зиркнула раз — і погляд той опік;
Але то — раз, і більш уже й повік,
І до кінця не повториться знову...
...Торкнувсь руки —
І серце пронизав
Огонь шалений, ось-ось-ось запалить;
В очах мутилося — не знав вже, що й казав,
Коли епітрахиллю рученьку в'язав,
Як надівав та й персня їй на палець.
І вдарив хор:
"Ісаія, ликуй!.."
Одна свічка глипнула, покуріла...
І шепіт перебіг: "Дивись! Яка? Яку?
Кому ж то так судилось на віку?..
Ох Боже мій, у нього, у Данила!.."
Розтанув дим... Ігумен, як кажан,
В півтемряві — таємний і крилатий —
Благословив і... щастя побажав,
Кінчилося.
На щастя проважав —
Блиснув очима (ой, то блиск ножа!)
І засміявсь нечутно в брови волохаті.
П і ш л и...
IX
Кінчилося, упала з плеч гора.
Мар'яна радісно всміхається, голубить
Кохану руку...
"Ах, яка вона бліда
Була тоді — у церкві!" — І Данило пригадав,
Як цілував над аналоєм в неї мертві губи.
І упадав тепера й шепотів...
Навколо ліс,
Десь попереду люди,—
Їх мова крутиться, як повесні вода:
"Те, що було,— пропало без сліда,
Що ж завтра буде — те, напевне, буде".
І голосно луною ліс віддав: —
"Так, буде! І, напевне, буде!.."
Хватились люди біля ступарів:
"Та де ж вони?!
— Заждем. Глядіть-бо, десь пристали.
— Отак, голуб'ята! Не стерплять до пори..."
Посміхаються свашки старі:
"Ще націлуються, абим не послухали
Рожеві губи...
Ну, пішли помалу".
...Прийшли дружки й бояри у село.
Прийшли здоровити здалеку хуторяни...
Та не прийшли зовсім Данило і Мар'яна,—
Так, наче десь дороги розвело.
XI
Як в воду канули. Десь щезли, і нема.
Сюди, туди — ні слуху, ані духу:
Запорошила темінь, як зима,
Стежки й дороги, тільки муть сама.
Тривога... Розпач... Вигадок туман
Та підозріння роз'їдають вуха.
А хтось шептав... І раптом:
"Утекли!!!"
Шалена чутка, мов конем, у всі кінці майнула:
"На чужину втекли! На чужину втекли!" —
Тіпнулися серця і стріхи загули,—
Образились — отак їх провели!
Отак віддячили, отак же їх узули!..
Це вдруге він. Облесливий шахрай!
А ми... А ми, як Бога, виглядали,—
З весілля тішились: по шелягу з двора
Рядили... злазились...
За це ж він нас украй...
А-еххх!..—
Ой, не дружки ділили коровай,—
Пили горілку та й не дожидали.
Не так, як думалось,
Не так, як малось їм.
Пішло весілля та й дощенту плавом.
Не так заводили, співали не тії...
Скрадало сонце промені свої,—
Там шум невиразний в околиці стоїть:
По молодятах крик — не молодятам слава.
XII
Зривали квіти, кидали у пил,
Хустки подерли — дружки і бояри;
Названий батько плакав і кипів;
Повісили постіль, як прапор, на стовпі —
За те, що в дурнях всі,
Що гості, як татари!
А хтось шептав... й котилася луна,
І пряла злість над селами прядиво;
Котились відголоски на ланах,
А з кряжу на село дивилася сосна:
"Чого так корчиться? Чого шумить?
Регоче чи кона?
Ага, так-так: — весілля,
Над усі!
На диво".
XIII
"На чужину втекли!!!"
"Данило зрадив!.. Гей!!!"
Як бомба, впала чутка та й у табір.
Заметушивсь мурашник:
"Отаман утік !.."
"Рятуйте шкуру!.. По таляри золоті
Подавсь!.. Усіх — на розкоші, на бабу,
Як циган, прохаляндрив, проміняв!.."
"Утік!.."
"Ганьба!.."
"Брехня!.."
"Позорище!!!"
"Що ж діять?
Що діяти, братове?! Що прийнять?.." —
Забився чорний розпач на вогнях,
Заборсалась у хащах і втекла надія,
У темінь канула...
На стан, як ворон сів,—
Упав розлад гнітючий і жахливий.
Ніхто не вірив більше в смілі голоси;
Втекла відвага з Гонтівських лісів
І залила ніч вогнища, як моторошна злива.
Даремно бадьоривсь старий Гармаш,
Хотів не вірити, збивав на лад громаду,
Але й в самого — ані слів, ні віри в них нема.
Погас вогонь — зосталась біль сама...
Позбулись ватажка — позбулась справа ладу.
XIV
Один по одному тікали хто куди.
Вчорашній стан — немов вода розмила.
І тільки дід похнюплений сидів,
Розбитий горем: "О, прийди, прийди!
Не пізно ще,
Куди ж ти втік, Даниле?.." —
В печері порожньо... Не так багато днів —
Отут удвох, огнем ущерть налиті,
Вони сиділи. Він, як трут, горів
І його підбурював. Таж як він говорив!..
Надворі чичмаря — надворі біль старий,
Розсипалось дощем бездонне сито.
Мовчали хащі.
Десь орел тікав —
Обмоклі крила розкидав, як ноги...
На таборищі попіл чорним став;
Блукав дідусь — головешки перевертав
Ногою і ніяк
Не міг збагнути цього всього.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
І
У кел'ї сутінки, у кел'ї тишина:
Заповнили її розп'яття і лампадка...
Мар'яна змучена... зачинена... одна..
На лицях бліки — лиця, як стіна —
По бліках сльози. А повіки, у припадку
Відчаю тихого, опали, неживі.
Стрільчасті вії злиплися, здригають
На кожен шелест. Профіль на стіні
Не рушиться. Стомився. Вже й не корчиться в огні
Страшної муки...
Тишина...
І тільки пацюки одні
Шкребуться десь — останній нерв перегризають.
Стоїть навколюшки — руками до Христа;
Лампадка безнадійно язиком колише;
Упала важко хвилями коса
На ніжні перса.
О краса! Катована і мучена,
І ще могутніша від того, ще сильніша.
В огні очищена і вимита, як цвіт,
В потоках сліз, незламна, непокірна:
"Доки ще б'ється дух, доки ще в очах світ —
Не візьмуть ані мертві, ні живі,
Не обплюють любов безмірну!"
Молилась...
А Христос — завішений — мовчить.
Лампадка безнадійно язиком колише,
Просила порятунку — "Він" мовчить,
Просила смерти — теж мовчить,
Поник чолом, не дивиться, не дише.
А келих муки невблаганно жде:
"Допий до дна! Допий-допий, рабине!.."
Вже видно край... Й не дінешся ніде.
І все-таки — не гасне іскра десь,
І все-таки
Хотілось вірити у зустріч, у спасіння...
II
Гикнув замок. По дверях зашкреблось...
Здригнулась,— у десятий раз ввійшов, як тінь, владика,
І у десятий раз схопилась жертва знов,
Немов гадюкою ужалена в чоло,
Забилася в куток без слова і без крику;
І тільки очі — дикі і страшні —
Горять так моторошно, дивно променіють,
Кричать нелюдським криком в тишині.
І галасує тиша:
"Ні!.."
Магічне "ні!.."
І б'ється серце в нього, аж рука і терпне, і німієч
І рве єдваб, і жмакає поділ
В коштовній рясі — корчиться і мліє
У спазмах дикої любовної жаги.
А в неї коси впали до ноги,
А в неї груди випнулись і млосно рожевіють,
Виглядують з подертого вбрання...
Лежить фата. Не "ним" — не нареченим —
Здійнята з неї вона.
Як змовник, сутінки на вухо жебонять:
"Одна... Вона ніким незнана ще... Вона — одна...
І ти — один, спіши..." —
І стукотить скажено
По ребрах серце, і рокоче кров,
І лускають в напруженні всі жили і сустави.
Підморгує лампадка, аж святий покров
Лукаво жмуриться: на ньому перша кров,—
Оголює він тіло соромливо і лукаво...
Ступнув —
І скрикнула, у душу зір вп'яла,
Прилипла голими грудима до ікони...
Ступнув —
І галас тишина зняла:
"Не руш! Не руш! — То смерть твоя прийшла.
Не руш! Не смій!.."
А в неї зір, як лезо кинджала,
І надулись з рішучости гульки на скронях.
Відсахнувсь, відштовхнутий вогнем,
Відштовхнутий бездонними очима.
"...Чого?., чого цураєшся мене,
Хіба прийшов з бажаннями лихими?
До ніг твоїх усе я покладу:
Що хочеш, витворю, що скажеш, те і буде,—
Усе-усе... за хвилю, за одну.
А ні — покаєшся, бо я... таке утну!
Послухай ліпше, будь покірна... це ж нетрудно.—
Анітелень,— і чуть, як тишина
Секунди лічить — складує хвилини...
— Кого чекаєш ти?
Ага, коханого! Нема, нема,—
Він зріксь тебе, одбіг, немов Петро од Бога,
Ха-ха! І я пустив його. Подумай же сама,
Кого любила ти, хто звів тебе з ума,—
Паскудний хлоп!
Та ще й поклявсь не бачити й порога
Од брами нашої — подався звідси геть,—
(Мізерна твар) — подався на чужину
Шукати другу. Він там заживе...
Не жди — не жди, ти викинь цю тварину
Із свого серця. Ну ж, розумна будь..." —
Так твердо сказано, але не йняла віри:
Пустив? Пустив? Данилечку, прибудь! —
І закусила з радості губу,—
Тепера він прийде. О, він тепера вирве!..
Помітив радість кат і враз зареготав:
"Ха-ха!..
Так знай же ти всю правду в цюю ж мить —
Не дасть збрехати ось ікона ця святая:
Твого коханого — злочинця, "негодяя" —
Я наказав ще вчора...
Задушить!"
Поблідла. Кров одлинула з лиця.
Схопилася за серце.