Та й у правління теж!
У колгоспі "Промінь" кожного дивувало те, що, незважаючи на благенькі корівники, в них, проте, були для корів автопоїлки, підвісна дорога для кормів і механізована вивозка зпід корів гною.
Кузьма Кирилович Сорняк вихвалявся:
— От я! Якби не я! У мене автопоїлки, у мене механізація! У мене!
Колгоспники посміхалися, а в Харитини Тарасівни очі палахкотіли гнівом.
Бригадир тракторної бригади, що обслуговувала "Промінь", мовчазний, з задумливими сірими очима Карпо Іванович Малюта, частенько навідувався до корівника, оглядав автопоїлки й механізацію і щоразу запитував Харитину Тарасівну, вдивляючись в її очі сумовитим зачарованим поглядом:
— Ну, як, Харитино Тарасівно? Крутиться? Харитина Тарасівна червоніла, очі в неї ласкавішали,
і голос їй ніжнішав, коли вона відповідала Карпові Івановичу:
— Крутиться, Карпе Івановичу! Велике вам спасибі! Тягали б ми й досі воду відрами, солому та сіно вилами, а гній тачками, якби не ви!
Карпо Іванович посміхався, ще раз дивився Харитині Тарасівні в очі і йшов до своїх трактористів…
Ішов і думав: "Якби не ви, Карпе Івановичу…" — сказала Харитина Тарасівна",
Він ніби аж зупинявся при цій згадці і сам собі говорив у думці: "А якби не ви, Харитино Тарасівно!.."
На серці в нього теплішало, і йому, такому мовчазному, спокійному, дуже хотілося співати…
II
Харитина Тарасівна не давала молочнотоварній фермі остаточно розвалитися, а навпаки, її енергія не тільки рятувала ферму, ба навіть справи з тваринництвом ішли, хоч і дуже поволі, на краще.
Кузьма Сорняк нічого не робив, тільки вихвалявся:
— Якби не я!
Робити Сорнякові не хотілося. Почав він частенько до чарки прикладатися.
І раніше він од чарки не відмовлявся, але останнім часом темпи дуже збільшив, пив уже по відомому графіку — "від понеділка до понеділка" — і перебував весь час у стані щонайменше вищесереднього підпитку.
— Наш Кузьма батькович і сьогодні у періоді ковтанії перебувають, — глузливо говорила доярка Харитина Тарасівна. — Треба буде сказати жінці, хай би спробувала його запустити на сухостійний період. А то доп'ється…
Доярки сумно хитали головами, а наймолодша, реготушка Одарочка, захлинаючись, розповідала, як позавчора
Кузьма Кирилович зайшов у закусочну і причепився до офіціантки:
— Де ваша механізація?! Що ти мені горілку в склянці подаєш? Де ваші автопоїлки для горілки?! Де ваша підвісна дорога для закусі? Доки ми питимемо й закусюватимемо вручну?
Викликали дружину, вона йому давала "механізації" по дорозі, а вдома "автопоїлкою" набила губи так, що скидалися вони на сині вареники.
Але й після цього на сухостійний період Кузьма Сорняк не став, — пив і далі.
І таки допився.
Якось його, п'яного як чіп, лиха година занесла на ожеред соломи, звідки солому подавали підвісною дорогою до корівника. Дорога якраз працювала.
Не встигли робітники озирнутися, як його чортяка внесла в кошик, куди накладали солому.
"Поїхав" Кузьма Кирилович у кошику до корівника.
"Приїхав", зателесувався в кошику і випав у ясла до Сарданапала.
Сарданапал, тихий, спокійний бугай, перелякався. Він одпрянув од ясел, аж цеп затріщав, та грізноперелякано:
— Веее! Векнув.
Сорняк підвівся з ясел:
— Сардааанапале! Це ж я, Кузьма Кирилович! Не впізнав? — І поліз до Сарданапала цілуватися.
Чи Сарданапал його справді не впізнав, чи роздратував бугая горілчаний дух, тільки бугай — вввеее! — ще раз люто векнув і стукнув Кузьму Кириловича лобом. Кузьма вгруз у ясла. А Сарданапал придавив його лобом до ясел і не пускає.
Упіймав, мовляв!
Чують доярки, що Сарданапал чогось люто реве, а хтось в його деннику кричить не "рятуйте", а тільки:
— Рят! Рят! Рят!
Прибігли, заспокоїли Сарданапала, витягли Кузьму Кириловича з ясел, поклали на вагонетку з гноєм і вивезли з корівника.
Коли Кузьму Кириловича відправили додому, реготушка Одарочка проголосила:
— Наш зав у періоді ковтації в'їхав у корівник на підвісній дорозі, а виїхав на механізованій вагонетці! Хай живе механізація!
ІІІ
Серйозної травми в Кузьми Кириловича не було: його Сарданапал тільки трохи пом'яв, більше було переляку.
Довелося Кузьмі Кириловичу запуститися на сухостійний період.
— Чи ж надовго? — посміхалася Харитина Тарасівна. Та не повернувся вже Кузьма Кирилович Сорняк на пост зава молочнотоварної ферми: дізналися в районі про пригоди племінника у других голови колгоспу "Промінь" і наказали зняти його з поста.
На зава ферми призначили Харитину Тарасівну Тернову.
Одарочка реготалася:
— Якби не підвісна дорога та не Сарданапал, і досі б командував нами родич голови правління колгоспу! Хай живе механізація! Хай живе Сарданапал!
НЕЩАСНЕ КОХАННЯ
Іван Федорович Мороз і Віра Іванівна Сніжко разом закінчили сільськогосподарський інститут, і тепер Іван Федорович Мороз — агроном, а Віра Іванівна — зоотехнік.
Отут якраз добре було б написати, які у Віри Іванівни ксси, які очі, яка в неї чудесна душа, а в Івана Федоровича — густе та красиве волосся, — воно кучерявиться! — і який він, Іван Федорович, стрункий, широкоплечий, та сильний, та мужній, і як вони вдвох співають, і як, одне слово, Ваня любить Віру, а Віра — Ваню, — таку можна було б симфонію написати, та не можна їх затримувати, їм треба до МТС їхати, бо колгоспи чекають на спеціалістів.
Хай про симфонію іншим разом, а тепер обмежимося тільки тим, що вони, одержавши дипломи, поїхали зразу до загсу, записалися, кріпко поцілувалися (вони, між іншим, і до цього цілувалися) і почали пакувати чемодани…
Спакувалися, ще раз поцілувалися й поїхали на вокзал.
На другий день опівдні вони вже були на станції, звідки до МТС — п'ятнадцять кілометрів.
На станції до них підійшов дідок у сіряку, з батіжком (не сіряк з батіжком, а дідок), та й запитав:
— Ви часом не до МТС? Драстуйте!
— Драстуйте, діду! — відповів Іван Федорович і Віра Іванівна. — Так, ми до МТС!
— Так швидше сідайте> бо вона не стоїть!
— Хто не стоїть, діду?
— Кобила! Вона в нас норовиста.
Іван Федорович і Віра Іванівна швиденько підхопили чемодани і до воза.
Посідали на воза, дід цьвохнув батіжком:
— Но!
Поїхали.
— Так хто ж ви такі будете? — питає дід.
— Я — агроном, — одповів Іван Федорович.
— А я — зоотехнік, — додала Віра Іванівна.
— Так мені й казано! Поїдеш, казано, та забереш на станції спеціалістів: агронома й зоотехніка. Значить, угадав. Но, ти, мадама! — цьвохнув батіжком дід. — Да… Завертілось у нас тепер! Ох і закрутилось! У кожному колгоспі, казано, буде і агроном, і зоотехнік, і ветеринар… Культурно, казано, хазяйнуватимемо! По науці… Тільки я вам скажу: не знаю, як вам, агрономові, в нас буде, а от вам — зоотехнікові — труднувато в нас буде… Да…
— А чому труднувато, діду? — спалахнула Віра Іванівна.
— А тому труднувато, що ви вроді як женшина, а бугай у нас дуже строгий. Диявол, а не бугай!
Віра Іванівна голосно засміялася.
— А ви не смійтеся! Він, ірод, як зірвався ото в неділю з цепу, а я якраз ішов до Пилипа до Канупера, — кумом він мені доводиться, він у суботу кабана заколов, — так бугай, ірод, як вискочив із корівника, як зареве, а потім мене вздрів — і на мене. Біжить, хвіст бубликом, реве. Ну, думаю, ні печалі мені, ні воздиханія… Гульк, а біля Олениної хати драбина стоїть, — Олена в суботу бовдура мазала, — я по драбині на хату… Він прискочив та по драбині лобом — хрясь! А я вже за бовдура держусь… Перебив, ірод, драбину, стоїть біля хати, передніми ногами землю гребе й реве… Годин зо три чорногузом на хаті я сидів, а Ілько, що до бугаїв приставлений, кудись аж на той куток до дочки пішов… Отак і сидів я, за бовдура вчепившись, аж поки Ілько не прийшов та не загнав його, ірода, в корівник. Та ще доки без драбини з хати зліз, сміху було. А все через тих дітлахів. Позбігалися й командують: "Ви, діду, надміть штани та вроді як на парашуті…" Капосна дітвора, все вона тепер знає, де вам ті парашути, де вам ті ракети, де ті атоми… Нічого від них не заховаєш… Да…
Прийшов до Пилипа до Канупера, до кума, а там кендюха вже поїли, літру випили, кума спить, а кум сидить та "Ах, не вейтеся, чернме кудри" співає… От вам і бугай! А ви смієтесь! Народ у нас, у колгоспі, хороший народ, з людьми ви зразу потоваришуєте, а от з бугаєм справа сурйозна…
— Нічого, діду, я й з бугаєм якнебудь договорюсь, — засміялася Віра Іванівна.
— Договоришся з ним, з дияволом, коли він реве, як… у нас колись диякон отак ревів. Як ревоне було апостола, так спідниці в молодиць лопотять, мов од вітру… Так диякон хоч ногами не гріб, а цей реве й ногами гребе… Чорт, прости господи! Одне слово, як той казав, животноводство! Но, ти, замечталась! — гукнув дід на кобилку. — А знаєте, як нашу кобилку звуть?
— Як, діду?
— Новела! Був тут у нас один іще: сказати, не зоотехнік, а вроді практикант, усе стишки писав… Новелою лошичку прозвав. А що воно таке, я вже вам і не докажу…
— Це з літератури, діду! — пояснив Іван Федорович.
— Могло бути! Сильно норовиста й дороги не держиться… Могло бути… Ну, от і наша МТС… Сказать, і доїхали…
Удалині розляглося широке подвір'я МТС.
* * *
Директор МТС дуже привітно зустрів Івана Федоровича й Віру Іванівну:
— От і добре, що приїхали! Заповняйте анкети та й паняйте до колгоспу "Зоря". Там ви й працюватимете разом. Щоб не розлучати вас — молоде подружжя, — ми вас обох у "Зорю" й призначили.
Тут же він звернувся й до діда:
— А ви, діду, не тікайте! Повезете спеціалістів до себе в "Зорю". Вони у вас працюватимуть…
— Та мені вже про це казано! — відповів дід. До "Зорі" від МТС — дванадцять кілометрів.
Голова колгоспу вже чекав на молодих спеціалістів, бо директор МТС подзвонив йому, що вони виїхали з МТС до колгоспу.
Колгосп теж дуже гостинно привітав Івана Федоровича й Віру Іванівну. Був уже приготовлений окремий для них будиночок з двох кімнат.
— Вітаю вас у вашій хаті,— сказав їм голова колгоспу. — Улаштовуйтесь… Будемо працювати. Час добрий… Тільки от що, дорогі товариші. Ви ще до нас не приїхали, а вже є телефонограми — одна з МТС від головного зоотехніка, а друга з райради. Взавтра о десятій годині агрономові треба бути на нараді в райвиконкомі, а зоотехнікові — в МТС. Зранку й виїздіть.
— Та ми ж іще з хазяйством не познайомилися…
— Наказ, товариші, є наказ… Очевидно, там, у районі та в МТС, вам дадуть директиви, як вам слід тут у нас хазяйнувати…
Другого дня Іван Федорович раненько виїхав до району, а Віра Іванівна до МТС.
У районі відбувалася нарада колгоспних агрономів.