Нє, не симнацать, а тиринацать копеки даш! Много-много! Тиринацать! Даш?
— Чого саме тиринадцять?
— Я мало-мало знаїт урускі… Татарські много-много знаїт! Урускі песню знаїт!
— Ану!
— Папа сеяла муку,
Чумчара — ра — чум — ча — ра!
Обіщала старику —
Ку-ку!
(Папа — баба).
Отакі маленький, чорний-чорний, Курбедин "урускі песні" знає…
Знайшли-таки ті "песні урускі" маленького семилітнього, чорного-чорного, Курбедина аж на південнім березі Таврійського півострова…
Перескочили ті "урускі песні" через степи, через яйлу, через височенні Чатир-Даги й Ай-Петрі й ускочили в маленьку, чорну-чорну, голову Курбединову…
І бігає тепер Курбедин Південним кримським берегом і —
— Обіщає старику
Ку-ку!
— А хто такий Ленін, Курбедине?
— Моя мало-мало урускі знаїт! Моя тольки песні урускі знаїт!
— Ну, на десять копійок! Гуляй!
— Пасибо! Ана. Моя кулай пашла! Клуп!
(Ана — мамо).
* * *
Вечір.
Комсомольський клуб…
Будинок для клубу й було збудовано, але за Врангеля тут, само собою розуміється, була церква. Тепер — знову клуб…
Просторненька зала, чоловіка на 300 люду. Стільці. Лави. Маленька сцена на високому помості. Стіни в клубі уквітчані лавровими вітами.
Позад стільців друга естрада, де стоять прапори всіх місцевих партійних і радянських організацій. На стіні тут уквітчаний лаврами портрет В. Леніна та Карла Лібкнехта. Лозунги.
Ліворуч на стіні портрет якоїсь або графині, або просто власниці дач симеїзьких, "націоналізований", очевидно, за революції й повішений, щоб не було голо на стінах… Далі до сцени картини різного змісту, до трьох собачих голів уключно…
Над сценою вгорі Карл Маркс…
Світло — лампи гасові…
У кутку біля кону піаніно. Біля піаніно притулилась оркестра "найкраща", як казав один тубілець, в окрузі… Скрипка, кларнет, корнет і бубна…
"Репіжать" щось східне… Дують до того, що барабани тріщать.
Сидить "кларнет", заплющив очі і дме, перебираючи клавіші, а поруч, задравши голову, смалить "корнет"…
"Скрипка" схилила до деки голову й мучить з страшною енергією струни. А над усім цим гримить бубна:
Бах! Бах! Бах!
Бах! Бах! Бах!
Мелодія тягуча, різка й… голосна… Шум, гам, галас у залі!
Слухачів чимало… Повна зала… Здебільша жіноцтво. Курять (жінки мало не всі тут курять), їдять горіхи, голосно розмовляють.
Поприходили цілими родинами з немовлятами на руках. Наша ана навіть хату замкнула: всі тут!.. Цікавляться, як видко!
Національного убрання не видко. Єдина дівчина була в татарській шапці, оздобленій червінцями.
. . . . . . . . . . . . . . .
Аж ось за сумною, тягучою мелодією понеслось щось веселіше…
Виходить Осман (крамар місцевий) і ще з ним один і перед коном одсмалюють татарський танок.
Осман, видимо, рисується перед глядачами… Рука права вгору, "видєлує дрижака", а ноги, ноги — і сюди, і туди, і он куди! Його партнер поважніше… Поважно витанцьовує. А Осман — ходором ходить…
Це, так сказать, безплатний до вистави додаток!
Вистава…
Сама собі "конструкція"…
Найголовніший "конструктор" той, що одпинає завісу. Просто собі йде, бере тую завісу за поділ і тягне на бік. Одіпнув і всю дію стоїть тут-таки, всією своєю персоною притягуючи зір глядацький.
Перша п'єса. Дроворуб-татарин, живе в лісі, рубає дрова, їсти, як і належить кожному дроворубові, йому нема чого. Наснився йому сон, що він ловив рибу й упіймав якусь дуже велику… Розповідає дружині й запевняє її, що сон цей значить багатство. Доки він розповідає, його підслухує панок якийсь ("добрий дух"), підходить, дає адресу й каже:
— Сон твій здійсниться. Піди на цю адресу, там знайдеш усе потрібне, щоб бути багатою людиною!..
Радість, що й казати! Панами будемо!
І тут же починають учитися ходити під ручку, бо це, сказать би, найголовніше, що треба для багатих людей.
Друга дія вже на "вказаній адресі". Багата кватира. М'які меблі. Сідають, лякаються пружин, лякаються піаніно й т. ін.
Взагалі, маса "комічних qui pro quo".
З'являється "добрий дух". Дає скриньку:
— Тут двадцять п'ять тисяч!
— Нащо мені двадцять п'ять тисяч — дай мені сто рублів!
— Ні, матимеш двадцять п'ять тисяч, тільки півгодини не дивись у скриньку…
Півгодини з "масою комічних qui pro quo" не витримується… Скринька одчиняється… Приходить "добрий геній" і —
— Вон!
Мужика покарано за невидержку…
А пан… Пан все для тебе хотів зробити якнайкраще, але ти, хамуло, сам своє щастя випустив…
З боку ідеологічного п'єса витримана, як бачите…
Друга — з такою ж ідеологією, тільки в іншім дусі.
Грали, як виявилось, професіонали, що мандрують ото по весях татарських…
Потім "концерт".
Препаскудні куплети про "Ахметку" — російсько-татарським жаргоном. І ще якісь куплети, вже татарською мовою… Очевидно, так само (як судити з виконання, бо ж мови я не розумію) ідеологічно "витримані"…
Пісень татарських співала артистка. Хороші пісні, і співала непогано.
Потім танки.
"Бариня" і "малоросійський".
— Чичас будіть малоросійські таниц, — сусіда збоку на вухо проконферував…
Гопак, звичайно! Наш рідний!
Ще одно "за", щоб приєднати Крим до України!
* * *
Сумно!
А що зробиш!
Коли б це в нас, то, звичайно, миттю:
— А куди дивиться Головполітосвіта, Наркомос, Наркомзем, ВУЦВК, Жінвідділ, "Плуг", "Гарт"?!
— Трам-там-та-ра-рам!
А тут… "Чужа держава"… Тільки й того:
— Ну, Курбедине, гуляв?
— Моя гуляй! Карашо! Очин карашо!
. . . . . . . . . . . . . . .
"Карашо" не те, що воно "карашо", а те "карашо", що і Курбедин туди ходить, і ана ходить і немовлят носить…
Так і треба дати, щоб було "карашо"…
Трам-там-та-ра-рам-там-там!!
На вітрилах
Це коли синє море отари білих баранів до берега скелястого гонить, б'є тих білих баранів об скелястий берег і розбиває їх на білий вогкий порох…
Це коли синє море гнівне, коли воно шумить і гойдається, люто гойдається.
— Поїдемо?
— А чого ж?! Я, їй-бо, не боюсь! Тільки я ніколи не їздив по морю на вітрилах… Чи не заколихає часом?
— А буває, що перекидаються?
— Що, вже труса празнуєш?
— Хто, я?! Дрібниці! Поїдемо… їздять же рибалки, і веселі, і здорові! Чого б там боятися! їдьмо! Ходім! А… дуже воно гойдає?
— А я так і зовсім не боюсь! Хоч і не їздив, а не боюсь! Тільки, що ото воно хвилюється здорово! А не можна, щоб і з вітрилами, і щоб море спокійне було? Так би, по-моєму, краще!
— Та й по-моєму краще… А щоб боявся, так ні!.. А вітер чи не завеликий часом?
. . . . . . . . . . . . . . .
— Сідайте, товариші! Зараз як рвонем!
— Товаришу Антоне, а воно не дуже гойдає?
— Не дуже! Давай назад! Поїхали…
Старі рибалки — дядя Гриша, сивогубий, сивоусий, мідянолиций дядя, що вже більш як двадцять п'ять років на Чорнім морі рибалить. І Антон, кремезний, рвучкий, його підручний, з витатуїруваними грудьми, білуватий, солоний увесь і терпкий, як морська вода, — везуть нас.
З ними ще двоє "зелених" — молоді хлопці, що привчаються до труднощів рибальської на морі праці. Один чепурний, чорнявий, стрункий, з карими гострими очима, і другий опецькуватий, з сонними рачкуватими баньками, з носом угору, на небо голубе, і з думками рипучими, як немазана татарська мажара (гарба):
— Ех і зельоний же ж! Поварачуйся, занудо!..
Далі тяжке зітхання. Рипуче, й солоне, й таке багатоповерхове, як зубчатий Ай-Петрі… І в зітханні тім сплелися "печонки", "селезьонки", "артерії", "вени", "предсердія", "желудочки" з морською "матір'ю" аж у "піднебесній канцелярії"…
І зітхання те в супроводі такого і благливого, а воднораз і презирливого погляду на нашу товаришку…
— Дама! Ніззя!
А "воно" ж розпирає витриманого в морському розсолі Антона і крутить його дзиґою на лаві…
— Навіщо ж тут дама?!
Та не було б "дами" — вискочили б оті "печонки" й "селезьонки" поперед "матері" з душі Антонової, вдарилися б об неї й поплигали, підхоплені вітром, по морських барашках, через усе Хвалинське море…
І легше б зробилося на душі в Антона, і не крутило б його на лаві дзиґою.
А так залишалося в Антоновім розпорядженні тільки "зараза" з "занудою" та убійче:
— І-і-і!! Зельоний! І хто тібє дєлал такого?!
* * *
Антон керує стерном і парусом…
"Дя" Гриша сидить серед човна, смокче цигарку й дивиться у "синю далечінь", примруживши великі сірі очі…
Скільки разів "дя" Гриша бачив це море? Скільки разів воно його шматувало разом із його яликом "Костянтином"?! Скільки разів "дя" Гриша, може, вже й "одходну" собі читав, залізною рукою за стерно тримаючись?!
Про це знає тільки "дя" Гриша…
. . . . . . . . . . . . . . .
— Кака ж то зануда парус розв'язувала?! Ех (і довге "зітхання")…
Антон "зітхає"…
Не як слід розв'язали вітрило… В однім кінці воно залишилось підхопленим мотузом… І не гаразд іде човен: не на все вітрило вітер бере.
"Дя" Гриша кидає:
— Моряки! Майнарить треба!
Майнарить — значить спустити вітрило. В данім разі спустити, щоб випростати як слід. А майнарить серед чистого моря, при чималім вітрі — це вже штука не легенька та й не небезпечна… Але треба, бо хто ж таки йде в чисте море з несправним вітрилом… "Дя" Гриша на це не піде… Він не "партач" і не "зельоний" — йому це не до лиця…
— Майнар, хлопці!
Дррр! — і вже вітрило в човні. Рухи рвучкі, швидкі, певні! Раз! раз! раз!
— Поправ кінець! І-і-і (Зітхання: "дама"!). Рррраз!
І знов полотно тріпоче вгорі, розіп'яте сердитим вітром!
— Просто! В чисте! Одкриєм Аю-Даг і назад!
. . . . . . . . . . . . . . .
… Мчить "Костянтин", з хвилі на хвилю перестрибуючи…
І такий маленький той "Костянтин" проти синього моря безкрайого… І таки ми всі манюнькі, манюнькі… Навіть "дя" Гриша, сивогубий, сивоусий, мідянолиций "дя", — і той манісінький…
… Хлюпають білі барашки об човен…
Хлюп! Хлюп!
І тільки:
Гой-да! Гой-да!
І тріпоче біле полотно гарячим тремтінням і рветься безсило з залізних Антонових рук… Гойда! Гойда!
— Одкрили Алупку! Чотири верстви від берега!
— Бери на буйок! О-о-н білим прапорцем серед хвиль тріпоче! То "татарські" гаки на камбалу!
(Буйок — знак, де поставлено мережі, чи взагалі рибальські снасті).
— Ой!
Солоний дощ укрив усіх. Це Антон навмисне "охрестив" нас, "зельоних", розрізавши носом хвилю.
— Не взяли цебра воду виливати, роззяви! Трапляється іноді хильнути човном води!
Це "дя" Гриша натякає Антонові: хильни, мовляв! Хай спробують…
Антон не хоче, не треба на перший раз лякать: "Та якось ще хильньом!"
.