Жаль

Політики не треба, – я її не розумію, та й не хочу розуміти! Такі якісь там слова: шовіністи, опортуністи, та хоч би й легітимісти… крайня права, крайня ліва… Знайдіть там у "Figaro" хроніку балів, се тепер тільки й можна читати з приємністю, c'est là où je reconnais l'ésprit français.

Почалось читання хроніки. Якийсь аристократичний бал описувано там з тим ésprit français, що ним так тішилась баронеса. Кожній пані сказано комплімент, одначе так, щоб і другі не образилися. Софія читала і впивала в себе тонку отруту заздрощів та гіркого жалю, їй голос часами тремтів і французька вимова не конечне чисто виходила.

– Ах, Sophie! – перебила їй баронеса. – Як же можна так вимовляти слово rayon?! Перечитайте остатню фразу ще раз, бо я навіть як слід не розібрала.

Софія перечитує.

– M-me la baronne C. avait une robe couleur rayon du soleil… – тут Софія спинилась і замислилась: "Що ж то за сукня була? Що за барва: rayon du soleil – сонячний промінь… певне, щось надзвичайне! злотисто-рожеве, може? або червоне? Ні, ні, напевне, злотисто-рожеве!.."

– Що ж ви, Sophie? Далі!

– …C'etait une toilette vraimant harmonieuse. M-me la comtesse K. etait toute en velour noir semé des étoiles dorées. C'etait comme si la déesse de la nuit… "Ах, як се чудово: чорний оксамит і зорі, зорі!.. Однак треба читати, а то ясновельможна вже кривиться!"

– …C'etait comme si la déesse de la nuit elle même…

– Ах, як се поетично. Правда, Sophie? Ну, що там далі?

– …Il у avait une grande richesse dans des couleurs grises: gris perle, gris tourterelle… "Я мала колись чудову сіру сукню і якраз gris tourterelle, я її купила у Відні тоді, коли…"

– Sophie, що се з вами сьогодні? Ви ще ніколи так бридко не читали.

– Мені голова болить.

– Давно б сказали, а то тільки мені нерви дражните таким читанням.

Тут увійшов слуга.

– Ясновельможна пані, пан Турів.

– Проси.

Увійшов високий пан, надто чепурний, з надто ввічливою міною, гречно вклонився баронесі, а на Софію поглянув не без цікавості.

– Bonjour! Я дуже рада. Як се ви сюди заїхали?! Sophie, можете собі йти.

Софія вийшла, вражена до живого.

– Що то за пані? – питав гість. – Дуже інтересна особа.

– Се моя dame de compagnie, вдова по князеві Борисові, я її взяла par charité.

– І що ж? Задоволені?

– Ні-ні… так уже мушу терпіти, теж par charite. Все то, знаєте, щось собі гадає, що вона й досі княгиня. Клопіт з нею… Сама вона не з високого роду.

– А! такі завжди високо несуться…

Софія тим часом в нестямі ходила по своїй хаті. Вона була глибоко, тяжко ображена, серце їй стукотіло, густа краска покривала вид. "Мов покоївку, прогнала з хати! при чужому чоловікові! Боже, який сором! та чим вона краща від мене? Хіба я не була княгинею? Я й тепер княгиня! Сього ніхто не може відібрати від мене!.."

Софія сіла кінець стола і затулила вид руками, потім раптом зірвалась, упала на ліжко і голосно розпачливо заридала: "Ох, я нещасна, нещасна!.."

Примітки

9

– Третя!

Баронеса жахнулась.

– Боже! а я ще не пила порошків! Що ж се таке? Хіба ж ви не знаєте, що я повинна завжди пити їх о другій годині?

– То, може, тепер дати?

– Тепер, тепер… Тепер я не спитаюсь у вас і сама вип'ю. Що ж тепер? а через годину знов? Які ж ліки підуть на користь, коли їх пити як попало?

– Якби ви мені сказали, я б дала… – промовила Софія собі на лихо, бо тим роздрочила баронесу вкрай.

– "Якби ви мені сказали!" – Voilà ce qui me plaît! "Якби ви мені сказали!" А ваша голова де була, що ви думали? Завжди ви поринаєте в якихсь мріях, фантазіях! Ще недоставало, щоб я вам нагадувала про всяку дрібницю! Та скажіть, на ласку божу, навіщо б мені здалась компаньйонка така, що я їй мушу все нагадувати? Якщо ви не бажаєте сповняти своєї повинності, то сповістіть мене о тім, будьте ласкаві.

Софія стоїть мовчазна, бліда, нерухома. В серці їй кипить образа і досада. От-от горде, гостре слово злетить з її уст… "А потім що? – раптом блиснула їй думка. – Що? Вернутись до батька у Ведмежий Кут? За покоївку найнятись? Чи збожеволіти?"

– Pardon, madame! – мовила вона, схиливши голову й спустивши очі в землю. – Се остатній раз таке занедбання! я буду завжди пам'ятати… мені так боліла голова… вибачайте!..

– Голова боліла… – вкинула баронеса, але вже лагідніше, бо їй сподобалась покірність Софіїна, – на сей раз уже нічого, але щоб сього більш не було, бо я тепер, ви знаєте, слаба, j'ai des nerfs horriblement déranges.

"Ой, вже мені тії nerfs!" – подумала Софія, втопивши лютий погляд в землю.

– Принесіть мені порошки й теплу шаль.

Софія пішла.

"От сьогодні трошки холодніше, – думала Софія, – люди радіють, а тая вже мерзне. Така руїна, просто розсипається від старості, а все їй ліки потрібні ті купелі… Чи вона думає, що люди безсмертні? Живе на світі, тільки чужий вік заїдає!"

Софія принесла шаль і вкрила баронесу. Загорнувшися в шаль, сіла баронеса на вольтерівське крісло і суворо, мовчки задивилась у вікно. Надворі сіявся дрібненький дощик і безнадійні сиві хмари все небо застилали. В таку негоду завжди баронеса була "в лихім гуморі", – сі хмари, сей дощик, либонь, нагадували їй власну безнадійну старість і будили багато спогадів минулого; спогадів баронеса не любила. В такі днини її не можна було нічим загодити. Софія не зважилась, а може, й не схотіла озватися до баронеси словом, сіла край вікна на стільчику і теж замислилась: "От і дощ іде… Нудота! а все ж немов не так досадно. От учора була райська днина, а тут сиди дома та кисни при ясновельможній пані. Вона віджила своє, тепер скніє та возиться з ліками тими бридкими. Спитала я в неї вчора, чи не хоче піти в парк на музику, – вона скривила кислу міну і спитала: "Пощо?" Забуває, що не всі такі руїни, як вона. Не йти ж мені самій на музику! Можна б тута де з ким познайомитись і було б з ким ходити, але де мені про се думати!.."

– Sophie, чи є у нас яка книжка?

– Нема.

Книжка була, але Софії хотілось хоч у бібліотеку піти, дарма що дощик ішов, щоб хоч на яку годину здихатись баронеси, їй хотілося хоч трохи походити по волі, не тягнучи за собою "старої руїни", – так вона завжди звала в думці баронесу.

– То підіть у бібліотеку. А може, краще послати слугу?

– Ні, я сама можу, дощ невеличкий. Що кажете взяти: французьку чи німецьку книжку?

– Запевне, французьку. Візьміть "Les aventures des trois parisiennes".

"Дивись ти! все їй тії aventures потрібні, пора б уже і про смертний час подумати".

Софія хутенько зібралась, узяла парасолик і пішла в бібліотеку. Вона йшла не дуже хутко, хоч дощ таки добрий сіявся, а парасолик у неї був маленький, легенький. Вона була рада побути хоч малу часину на волі, і їй шкода було, що ніхто не зустрівся на дорозі, бо всі слабі сиділи вдома задля дощу, а здорові люди були усі при більярді, за картами, в бібліотеці або в курзалі.

Ось вона в бібліотеці. Не питаючись книжки, сіла вона край стола; там були розкидані різні газети та журнали, вона взяла й собі газету, яка попалась під руку і почала читати її. Однак мало, більше розглядалась по хаті, скоса позираючи з-під газети. Людей було дуже багато, за столом не стало місця для всіх, і дехто читав стоячи. Місце, де сіла Софія, перш було зайняте, сидів там якийсь панич, але як тільки приступила Софія до стола, панич схопився і почав читати стоячи. Софія стиха промовила "дякую" і сіла. Читаючи, раз по раз кидала погляд на панича. "Яка в нього аристократична постать, певне, він справжній панич… – думала вона, – не з німців певне, чорнявий, блідий, кароокий… і знов, така ввічливість… он з тих, ніхто ані рушив з місця!" – і Софія з погордою глянула на трьох старкуватих та гладких німців, що сиділи близько неї та читали "Deutsche allgemeine Zeitung". Читали вони мовчки, з великою увагою, насупившись, і тільки від часу до часу котрий з них пересував газету товаришеві і, показуючи грубим пальцем який-небудь уступ, мовляв ображено або втішно: "Sieh' mal!.."

Софія читала і не розуміла читаного, перечитала двічі, тричі і знов не зрозуміла, погляд самохіть звертавсь до панича. "Хто він такий? Може, француз? – Так вони ж не їздять на німецькі води. Італьянець? Може. Але ж його волосся хутчій каштанове, ніж чорне. Але що не німець і не руський – се певне".

Замислена Софія не завважила, як газета впала їй з рук. Панич побачив се, кинувся, здійняв газету і подав її Софії, вона раптом спаленіла і ледве промовила "дякую!". Панич уклонився і відступив знову до вікна. За хвилину він взяв свою шапку і палку, вклонився сьому товариству і подався геть з бібліотеки. Софії здалося, що, вклоняючись, панич глянув на неї карими очима. Ледве зачинились двері за паничем, Софія раптом згадала, що година, либонь, вже пізня і час додому. Вона хутенько приступила до пані бібліотекарки і спитала – замість "Les aventures des trois parisiennes" – "Les aventures des trois parisiens". В бібліотеці була і така книжка: Софія взяла книжку, не дивлячись, і хутко вийшла з хати. Ідучи парком, вона придивлялась поперед себе і кидала поглядом в бічні алеї, немов сподівалася побачити когось; не було нікого. Тихою ходою йшла вона додому, схиливши голову й спустивши очі в землю. От уже й сіра будова, готель той; Софія йде на довгу веранду, зрідка повиту диким виноградом, ось вона береться за клямку до дверей, в ту хвилину погляд її звернувся ще раз кудись у далечінь, вона зітхнула і зникла в темних дверях сірого будинку.

Баронеса була темніша від ночі.

Мовчки взяла книжку від Софії, розгорнула – і сплеснула руками.

– Mon Dieu! Sophie! що з вами сьогодні? Я ж вам казала: "Les aventures des trois parisiennes!", розумієте: parisiennes! Vous etes impossible, madame! C'est une negligeance…

Софія апатично дивилась набік у вікно. "Починається казань! знов!.."

10