Чого ж би він не міг зробити іншого, коли він вимагався його особистим інтересам?
А який же міг бути особистий інтерес у Петлюри сховати від українського народу мирний договір з Москвою? — може виникнути питання. Особистий інтерес його був реальний. Він знав, що заключення миру з Росією, установлення релятивного спокою й організаційної творчої роботи в Українській Державі неодмінно позбавить його участі в уряді, саморекламної ролі "Головного Отамана",— всього, зв'язаного з нею. Він знав про те, що військові фахівці ставились з неповагою і насмішкою і до його неуцтва у воєнних діях та в організації армії. Йому було відомо, що штаб полку Січових Стрільців після вигнання німців і Скоропадського прислав до мене делегацію на чолі з Коновальцем (в складі якої був Сушко і, здається, Мельник) з пропозицією усунути С. Петлюру з його посади керівника військовими справами, розпустити Директорію і взяти всю владу в свої руки. Я розумів їхнє невдоволення Петлюрою і всім безладом, який панував у військовій галузі, але, вважаючи такий акт за відповідальний всім тим засадам демократії, на яких будувалась Українська Держава, я запропонував поставити це питання на вирішення вищого Законодавчого Органу Нації, Трудового Конгресу в другій його сесії. Є. Коновалець і його товариші прийняли мою пропозицію і згодились ждати того вирішення. С. Петлюрі, повторюю, було все це відомо і він знав, що на цій сесії він мусить піти до демісії. Отже, його особистий інтерес вимагав недопущення тої сесії, а через те і миру з Москвою, бо, поки тяглась війна, скликання Трудового Конгресу було неможливе.
Крім того: не маючи своїх власних твердих соціяльних принципів і виконуючи імперативні накази своєї честолюбности, він був слухняним портпаролем тих груп українського суспільства, які лестили його честолюбність, які виявляли до його особи надмірну прихильність (у своїх, розуміється, групових соціяльних інтересах). Такими групами були і дрібнобуржуазне царське "чиновництво", що поспішило українізуватися; земельні власники, поміщики та "куркулі", у яких Трудовий Конгрес і взагалі вся українська революція відібрала землю; нарешті, отамани, які формували свої власні загони й оперували на власну руч по різних кутках України. Але оперували вони не тільки проти большевиків, але й проти українського селянства й робітництва та ще проти євреїв. Отамани походили переважно з тих куркульських елементів та царських урядовців, головним чином поліції (пристави, урядники, жандарми). Крім того, були серед них білогвардійські агенти-провокатори, які навмисне для дискредитації українського руху, "України", штовхали отаманів на всякого роду ексцеси соці-яльного і національного характеру. Так, наприклад, вони розганяли з'їзди селян, які складали свої побажання для сесії Трудового Конгресу, і неслухняних масово пороли; вони розбивали, трощили професійні союзи робітників, вони ж робили єврейські погроми по всій Україні. Ці акти викликали величезне обурення у населення, підривали довір'я до української влади та до самої ідеї національно-державного руху і схиляли працівні маси до большевизму. Директорія це бачила і настійно, категорично вимагала від Головного Отамана, щоб він припинив ці злочинства своїх малих отаманів супроти України. Але він не виконував постанов Директорії. Не виконував через те, що він був ідейним прихильником тих поліцаїв, поміщиків, куркулів, погромників. Він, повторюю, ніяких своїх твердих ідей не мав, а не виконував через те, що не хотів рішучими заходами, репресіями підривати свою популярність у тих злочинців, які вважали його за свого представника і вождя.
Отже, цілком натурально, що він не міг і не хотів заключення миру з Москвою і скликання Трудового Конгресу, Конгресу отих поротих і громлених селян та робітників. Орієнтація його прихильників, а тим самим і його власна, була не на селян, робітників, Трудовий Конгрес, не на внутрішні сили нації, а на зовнішні, соціяльно поріднені з ними, на капіталістичні держави Заходу, на так звану тоді "Антанту", яка присилала свою військову поміч білогвардійцям руським проти большевиків та українських "сепаратистів", як вони нас називали, та ще на шляхетську Польщу. Сховавши від українського народу договір з Москвою, вони рахували на те, що Директорія, не дістаючи з Москви ніякого повідомлення про мирні переговори і пояснюючи це її небажанням іти на мир з нами, стане на їхню орієнтацію. Розрахунок був правильний: на жаль, так і сталось.
Пояснюючи отак мовчання Москви, Директорія більшістю голосів прийняла пропозицію Петлюри вислати делегацію в другий бік: до полковника (чи генерала?) Фрейденберга, командира військових сил Антанти, що стояли на півдні України. На чолі цієї делегації було поставлено так само члена соціял демократичної партії Ісака Мазепу.
І от цікаво зрівняти ці дві делегації, вислані Директорією. Голова делегації до Москви Семен Мазуренко приїхав туди як посол Української Самостійної Держави на запрошення Російської Держави. Точно виконуючи дані йому директиви, він стояв твердо, непохитно на своїх позиціях, тримався з гідністю посла великої Держави, і незважаючи на всякі заходи московського уряду, на всякі умовлений і ласощі, не уступився ні на крок й досяг поставленої його урядом мети.
Трохи інше було у другої делегації на чолі з Ісаком Мазепою. Французький полковник Фрейденберг прийняв їх як жалюгідних прохачів, говорив з ними брутально, тоном жандарма, ніякої помочі навіть не пообіцяв і поставив вимогу: "Вигнать як собак Винничепка і Петлюру,— Винниченка, як большевика, а Петлюру — як бандита". І це все.
З такими досягненнями і рапортом повернулась ця делегація від "зовнішніх сил". На запитання деяких членів Директорії, як же реагувала делегація Української Держави на брутальність і образу, винесену вищій владі України при її посадах, голова тих послів Ісак Мазепа з ніяковістю дав зрозуміти, що це було прийнято ним і його товаришами мовчки й покірно. Директорія не заняла ніякої виразної позиції.
Після цього засідання прихильникам орієнтації на "внутрішні сили" стало видно, що дальше співробітництво з орієнтацією на сили зовнішні цілком унеможливлене. Майже всі революційні елементи почали кидати Директорію, одні виїздили за кордон, другі "пірнали" в народ, а треті з обурення переходили до большевиків. Заявивши Директорії про неможливість для мене праці в таких умовах і не хотячи нести відповідальність за дальшу політику Директорії, я тимчасово, до скликання другої сесії Трудового Конгресу, відійшов од участі в її діях і виїхав за кордон. Я виразно заявив, що усуваюсь тимчасово і не подаю до демісії, бо подати я міг тільки тому вищому Органові Держави, який мене настановив на цей пост. Ніякого іншого голову Директорії Трудовик Конгрес не намічав, так само, як і заступника йому. Я виїхав до Австрії, а вся Директорія на чолі з Петлюрою, який у порушення постанови Трудового Конгресу зараз же по моїм виїзді прибрав собі назву голови Директорії, виїхала з рештками розбитої армії до Польщі, до одного з елементів тих "зовнішніх сил".
Перед виїздом за кордон я зробив іще одну спробу відхилити С. Петлюру і його співробітників од орієнтації на зовнішні сили. Я запропонував план повстанської! війни з большевизмом, себто: розділити на кілька частин рештки нашої армії і розіслати її в кілька секторів України, в яких вони могли б бити в спину чи в боки московські частини. Директорія повинна була б негайно оселитись у якомусь маленькому центрі й з нього керувати всім повстанським рухом до того менту, коли б можна було розбити всю большевицьку армію і всім секторам з'єднатись. С. Петлюра поставився з такою рішучою нехіттю до цього плану, що я не вважав за потрібне пропонувати його всій Директорії, я знав, що коли б Директорія і прийняла б мою пропозицію, її все одно було б саботовано, відкинено військовими людьми під натиском Петлюри. Мені не лишалось після того нічого іншого, як відійти від тої організації, яка стала на грунт диктатури кількох військовників.
І цікаво, як потім на еміграції петлюрівці, провадячи проти мене кампанію, пояснили мій виїзд за кордон як "утечу", як ганебне покинення армії й уряду, як зраду, як перехід до большевиків і т. і.
З того часу шляхи цих двох течій українства виразно розійшлися.
6. ПОЗИЦІЇ Й ДІЇ ДВОХ "ОРІЄНТАЦІЙ".
З огляду на те, що ці дві течії і тепер існують як на еміграції, так і на Україні, що поділ цей гальмує діяльність усього емігрантського колективу, що багато членів його не знайомі з багатьма моментами історії нашого визвольного руху, зупинимось на розгляді ідеологічних позицій і дій обох течій.
Обидві вони силою нещасливих для української нації обставин і помилок та злочинів деяких відповідальних членів її опинились за межами України. Отже, як поводились вони, що зробили для нації в галузі національно-державній, соціяльній, політичній, культурній? І чи дійсно та течія, яка тепер претендує на ролю спадкоємиці принципів і традицій української революції, на "легітимність" влади, на ролю носіїв "Скрижалів Революції", має на це право?
Розгляньмо спочатку діяльність цієї течії. Витиснені большевицькою армією з України, керівники цієї течії на чолі з С. Петлюрою і рештками армії пересунулись на польську територію і почали прохальні переговори з урядом Пілсудського про поміч проти Москви. Переговори закінчились недоброї пам'яті договором 1920 року. За цим договором група людей, яка звала себе Урядом Української Народної Республіки, зобов'язувалась оддати Польській Державі частину Об'єднаної Соборної України, Галичину. Я називаю цих людей "групою", а не урядом, бо з моменту заключення такого договору вони загубили право бути не тільки представниками влади, а незаплямованими громадянами, вони ставали людьми, які доконали державного злочину і повинні були стати на суд Держави. Без ніякого уповноваження представницького органу народу вони дозволили собі такий великий акт, як розбиття Соборности, як віддання у власність чужої держави частини Української Землі.
Симон Петлюра, Андрій Лівицький, Ісак Мазепа та їхні спільники в цьому злочині пояснили його "інтересами української державности", тим аргументом, яким вони оперували десятки років на еміграції.