По-друге: — "Плуг" відіграв одну з своїх історичних ролей. Ім'я Пилипенка (без усякої іронії й цілком серйозно) буде занесено на червону дошку. Але будьте, дорогий товаришу Сергію, до кінця революціонером. Саме в цій справі. Треба мислити послідовно: треба сказати, що "Плуг" і мусив перетворитись на культурницьку організацію, почавши зі спілки митців. Тепер він мусить взяти на себе іншу роль, не менш вдячну й більш корисну. "Плуг" мусить стати добровільною спілкою культурників, яка дасть нам те, про що ми вже говорили. Це зовсім не значить, що в "Плузі" нема й не повинно бути митців. Вони єсть, і вони мусять бути. Але всій організації й як такій дайте "установку" на справжній трактор, а не на вигаданий графоманом. До вашої великої енергії й ініціативи безмежний темний степ. Ризикніть, і ми, "олімпійці", поставимо вам "нерукотворного" пам'ятника, бо ви допоможете нам вивести наше молоде мистецтво з смердючої атмосфери кар'єризму, спекуляції та іншої графоманії. Тоді не буде перебіжок з одної організації до іншої й гри на темних інстинктах. Тоді наша молода країна воістину піде до культурного розквіту. Все це, звичайно, гіпербола, але тут не без "прописної істини". Але коли ви, тов. Сергію, цього не зробите — історія зробить за вас. Що ж таке Європа? Європа — це досвід багатьох віків. Це не та Європа, що її Шпенглер оголосив "на закаті", не та, що гниє, до якої вся наша ненависть. Це — Європа грандіозної цивілізації, Європа — Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д., і т. п. Це та Європа, без якої не обійдуться перші фаланги азіатського ренесансу. І коли Зеров знає цю Європу (а він її знає!), то ми йому простягаємо руку. Ми не безсилі епігони, ми відважні піонери "в яскравий світ — комунізм". Так писали ми в своєму "універсалі". Тоді ми зуміли "відмежуватись червоним фронтом від спеців", тепер ми маємо мужність діалектично мислити. Не тільки Коряк — і ми за ним проголошували "смерть українському мистецтву". Але ми не змішали Європи з "Європою". Ми почуваємо себе настільки сильними, що всякі розмови про чужі ідеологічні впливи на нас викликають з нашого боку тільки усмішку. І коли тепер ми підійдемо до "Гарту", то треба визнати: і "Гарт" під впливом різних "октябристських" платформ почав плутатись у просвітянських справах. Це його сьогоднішня хвороба. Але потенціально він на території Союзу єдина спілка, що може взяти на себе організацію справжнього пролетарського мистецтва. Для цього треба одмовитись від тієї масовості, що її йому нав'язують. Нове мистецтва загартовується в лабораторіях. Масовість роботи митців виявляється за кілька років, коли їхні твори розповсюджаться в мільйонах екземплярів. Так ми дивимось на Європу. Так ми дивимось на "Просвіту". Що ж тоді: — Європа чи "Просвіта"? — Для мистецтва — тільки — Європа. Нашими устами говорить молода пролетарська інтелігенція, що виросла за кілька років і загартувала себе в огні горожанських сутичок. Ми відповідаємо за все сказане нами перед трибуналом Комуни. Ми хочемо бути комунарами, що знають собі ціну й мають сміливість взяти ще одну цитату, саме з Куліша: — "Да, не той Куліш чоловік, щоб людської ворожнечі в своїй правді лякатись. Стояти за правду не то проти однієї ледачої людини, та хоч би й проти кагалу ледарів — це його — можна сказати — культ". Кінчаючи свою статтю, ми, "олімпійці", бажаємо "молодій" молоді продумати її. Бо ми знаємо: — тільки тоді вона, "молода" молодь, буде з нами, коли почує надзвичайний гул азіатського ренесансу, який гряде.
Про демагогічну водичку, або справжня адреса української воронщини, вільна конкуренція, ВУАН і т. д. (Третій лист до літературної молоді)
Ето што за Еруслан? Хі-хі! С. Пилипенко
І
Яке зворушливе єднання: революціонер Пилипенко і… вбога реакційна "Просвіта". Таке неприродне сполучення ми з'ясовуємо тим печальним фактам, що наш друг, працюючи кілька років в літературній організації, й досі не наважився вияснити для себе природу мистецтва. Ми, звичайно, не будемо тупати на одному місці й знову писати абетку: хай тов. Пилипенко ще раз і уважніше перечитає нашу другу статтю. Ми підемо далі й поставимо ще деякі актуальні питання. І от знову "ступаємо на слизьке й знову притягуємо Троцького": — "коли мені чого соромно, так це не тому, що в мене в цих суперечках буде формальний збіг з тим чи іншим білогвардійцем, який розуміє мистецтво, а тому, що я примушений перед цим білогвардійцем виясняти партійному публіцистові, який обмірковує художність, перші літери абетки мистецтва". Отже, й нам соромно! Їй-бо, соромно, тов. Пилипенко! Але вам, на жаль, як ми бачимо — байдуже: інакше б ви не нашпигали себе такими убійчими епітетами. Словом, ви вимагаєте від нас, щоб ми говорили з вами, як із печальником "сопливої" когорти. Як цього не хотілось робити — вам навіть і на думку не спаде: друг ви нам, приятель і однопартієць до того. Та доведеться, мабуть, задоволити ваше бажання.
Отже, нарешті! Нарешті ми маємо можливість полемізувати з письменною людиною… і не з ким-небудь, а з самим богатирем Єрусланом Лазаревичем (і так називає себе наш шановний опонент). Його так роздратував "орел-Хвильовий, який хіхіка з робітничо-селянської молоді", що він, не чекаючи відповіді, почав "жарить" двохстатейним дуплетом. Ну і що ж: піднімаємо рукавичку. Хай вплететься й наша квітка в його тріумфальне "шествіє". Виступові тов. Пилипенка "олімпійці" гадають присвятити декілька розвідок. А втім, да не подумає маестро, що такою честю ми шануємо його статті: — справа йде про мистецький авторитет нашого літературного супротивника. Саме на цю фортецю "Олімп" і веде свого третю атаку. Сьогоднішня баталія для нас і для всього радянського суспільства має величезне значення: обеззброївши хоч наполовину українського "теоретика" напостівської естетики, пролетарське мистецтво буде святкувати чималу перемогу на фронті літературно-історичних сутичок. Отже, ми одверто заявляємо шановному гросмейстерові: його "оригінальні" вправи страждають на дешеві "словеса" і страшенно бідненький і бліденький зміст. Це гра на темних інстинктах — не більше. І тому ціна їй за п'ятибальною, як писали ми комусь, — 1 + (одиниця з плюсом). До того ж бере нас великий сумнів, що ці статті призначено для письменних… Інакше ми б не розказали такої-от казочки: — Де це було — невідомо. Та тільки зібралось "десять розумних", і ну читати листи з "Олімпу". Читали-читали — ніяк не вчитають. Що робити? Покликали Хвильового, а той їм і каже: — Бачите, добродії "розумні", хочу я вам по щирості сказати: що ви "розумні", то кожне знає, а от що ви навпаки, — про це ще ніхто не чув. Тут дуже проста "пришта": в першому автор ставить питання "Європа чи "Просвіта", а в другому — виясняє, що таке мистецтво взагалі й пролетарське зокрема. Зрозуміли? — Ні, — каже тов. Пилипенко, — мої "розумні" і тепер "не розпутають". Багато філософії, а вони хочуть, щоб життя було "не складне". — Шкода, — каже Хвильовий. — Тоді, може, вони дещо второпають про ґатунки статей? Перший ґатунок — то теоретичний онанізм ("Праф."), другий — порожня демагогія (наша "Просвіта"), третій, нарешті, — живі думки в живому вбранні ("Олімп"). Цим, останнім, і представлено статті Хвильового. — Самохвальство! — кричить маестро. — Їй-бо, вгадали, — відповідаємо ми. — Як же себе не хвалити, коли наші опоненти не хочуть думати. Наше "самохвальство й презирство" находять свого адресата не в особі молодої молоді, а в особі саме цих "десяти розумних", що вийшли з ледачої "Просвіти". От де справжній адресат. Але маестро уперто мовчить і робить дальші "наскоки". — Навіщо це ви робите, — питають його. — Хіба вам не відомо, що Хвильовий тільки тоді вийшов із цитатами "іже во отцех марксистських", коли один із "енків" вкупі з "папашею" (тепер все це виясняється) почав посилатись на Леніна з "селянської бібліотеки"? — Бачите, — каже Пилипенко, — моїм просвітянам у носі закрутило. Ну й… "мугу"! Тиснемо вашу руку, маестро. Але що ж поробиш: ми так і писали, — "коли на те вже пішло", то нам не ліньки зазирнути і в десятки томів. Досить нас "пужати" "отцями марксистськими": ми їх самі вже трохи вчитаємо. Більше того: ми знаємо, чому ви виступаєте з голослівними твердженнями. Це ж із пролеткультівця Плетньова вам відомо, що Воронський залишив десь половину цитати з Бєлінського. Але все це — маленькі дефекти в порівнянні з тими величезними ляпсусами, про які ми будемо зараз говорити. Тут ми перейдемо до основи своєї статті, щоби "не переливати з пустого в порожнє", як робить це тов. Єруслан Лазаревич (пробачте нас, друже, за ваш анекдот). Тут впаде перша крапля "води" на камінь мистецького авторитету нашого блискучого маестро.
ІІ
У своєму листі "Куди лізеш, сопливе" друг Пилипенко так пише: — "Одну лише книгу совісно використав до кінця-краю тов. Хвильовий, це — "Искусство как познание жизни" А. Воронського. До цієї книги й надсилаю читачів, щоб не дивувались, де тої філософії набрався він, і пересвідчилися, що в нього добра пам'ять". Справа, звичайно, не в тому, що "олімпієць набрався філософії" з однієї брошурки Воронського. Коли маестро хотів уразити, то йому це, на жаль, не вдалось. По-перше — Хвильовий ніколи не претендував на звання критика, ідеолога чи то лідера, а тим паче — філософа. По-друге — свої статті він називав абеткою, маючи, очевидно, на увазі, що вся їхня філософія складається з елементарних істин — ясних і давно відомих. Тільки нашому опонентові може все це здатися за філософію. Але з приводу цього ми, хоч із болем в серці, скажемо одверто й, рішуче: — Тов. Пилипенкові треба негайно йти до мистецького лікнепу. І справді: який безвідрадний факт! Як це так вийшло, що ідеолог і керівник письменницької організації досі не може вчитати Воронського, досі не знає, що таке воронщина. Невже-таки ця літературна течія не більше, як "самохвальство й презирство до "молодої" молоді"? Саме нерозуміння цієї воронщини й спровокувало нашого друга на "киви-морги", на "хі-хі-кання" і взагалі на весь його невдалий виступ. Перш за все: — Цілком справедливо думав наш опонент, що справжня воронщина не те ж саме, що — українська. Але, на жаль, це тільки інтуїтивне передчуття, бо аналізу цієі течії тов.