Фармазони

Юрій Федькович

Сторінка 8 з 8

Стефане Притуляку, подай сюди твою книжку! Як ти записувався у наше товариство, то мав ти поля два морги, хатиночку, що не варт була з-повна і 10 ринських, а на те усе 75 ринських довгу у жидів, і то все за горівку. Нині маєш чотири морги поля, хату у вартості 400 р., пару волів, дві корови, пасіку і сад, у хаті усілякого прибору на 100 р., ти і жінка і діти убрання на 200 р., коло дому усякого начиння і варстату, у шпихлірі 12 корців хліба, у громадській позичковій скринці готового вложеного гроша на 150 р. – а те чи не все було би сегодня у жидівських кишенях? А там у пазусі що маєш? 200 р. готового гроша на пару коней і на віз новий, кований: ми се усе знаємо. Отож твій маєток, що ти найбідніший був у селі. А другі фармазони мають і у двоє і троє і у четверо більше. Тепер ми вас усіх питаємо, і то на ваше сумління: дотримали ми вам нашого слова? Є ви щасливі? Не маєте ви більше грошей, як у отсім мішку на столі? На сумління кажіть!

– Удвоє більше, – відповіли усі.

– А тепер би ви раді знати, хто ми? – запитав той у чорнім. – От хто ми!

На се скинули оба фармазонські старші свої наличмани і довгі плащі, а фармазони пізнали тепер – ану угадайте, кого? – свого сільського священика і одного цісарського урядника з міста, родом русина. Боже, що засоромилися тогди фармазони!… А пан-отець кажуть до них:

– Видите ви, люди добрі, які ви невірні? Уперед, нім ви у фармазони вписалися, кілько я вам наказався, та наговорився, та напросився: покиньте і покиньте раз ті корчми і ту горівку, а будете щасливі і багаті і здорові і черстві і славні!

Хіба ж ви мене послухали? Пили і пили і пропивалися, аж доки до того краю не пропилися, що не дбали врешті і душу свою чортові записати, аби лиш було за що далі пити! Щастя маєте, що хоть на молодого, але розумного чоловіка трафили, котрий мені се зараз і вповів. А я читав знов у одній німецькій книжці правдиву одну історію, як то давно десь, у Швейцариї аж, одно село було дуже розпилося і також хотіло чортові записатися, і яким способом один молодий чоловік їх вирятував і від п'янства і від гадки проклятої. А то таким самим способом, як ми вас отсе.

Тяжко нам було, діти любі, вірте нам, що тяжко! Наличмани на лице брати та комедію перед вами грати, але для спасення душ ваших і для щастя вашого ми і на се поважилися, бо виділи, що інший спосіб не помагає і що ви забобонам більше вірите, як людям ученим і слову божому. Бо фармазони є дійсно в світі, але не є то такі люди, аби чортові записувалися, але є то такі люди, що чортові опираються, чим лиш можуть, а найбільше тим, що ніщо не п'ють, що церков божу і заповіді господні шанують, гри та гульки де справляють, у одно учаться правди і книжки добрі читають, а аби їх не кортіло по корчмах ходити, собі порядні і вигідні доми будують, вигідно живуть, а розривки собі у роботі і у поряднім господарстві шукають, усе так, як ви сих сім літ, сім місяців і сім неділь робили і старалися. Для того можете сміливо фармазонами зватися, і собі ту назву за честь мати.

Другим разом вам більше за них уповім, а сим разом лиш скажу вам, що чорт не прийде вам ні на роздорожище грошей давати, ні до пустого двора або замку, бо має він помічників ще ліпших від себе, а се таких, що душі ваші на векселі хапають та гріш ваш, на котрий ви тяжко працюєте, за пусте болото видирають. Ото є ті чорти видимі, котрі на ваш кривавий крейцар чатують і на спасеніє вашої душі засідають, як той кіт на миш. Ви вже знаєте, хто вони є, і стережіться їх, бо, як святе письмо каже: ворог не спить, але дивиться, кого би пожерти. Отже ж сокотіться, діти, сокотіть! Гірше вогню єго сокотіться, аби знов вас з праведної дороги не звів!

– Не трафилося! – каже Николай Пасічний, – але скажіть мені, пан-отчику, відки ви знали, що я тої днини пив порцію горівки? Таже ви се не могли знати, поки світа! Мені се і до нині з чуда та з дива не сходить!

– За се вже мене питай, – каже Складан, виступивши наперед, – се мені вдалося якось вивідати, і я пан-отцеві зараз уповів, бо я і Правдарюк усе знали, нам пан-отець уповіли, для того то і ми казали записатися чортові.

– Ба, Господу Богу небесному! – аж скрикнув Притуляк, – Господу Богу, не чортові! Чорт най щезає від нас і від вас хрещених та держиться тих, що по корчмах ходять та єму на жидівських векселях підписуються, а від нас єму зась! Але скажіть мені, прошу, на кого сей гріб і ся домовина?

– Се я вже вам скажу, панове фармазони, – промовив Василь, – лиш прошу уважно послухати! У сій домовині спочиває уся срібнарівська, наша, руська і людська біда, а ми її сеї ночі, задля празника нашого великого фармазонського, хочемо у сей гріб на віки вічні поховати і запечатати, аби там спочивала до страшного суду божого. А кого кортить на ту нашу руську і людську біду ще у останнє глянути, то най відхилить віко і подивиться.

– Се вже я! – крикнув хтось з за плечей, – я маю до того перше і переднє право! Я, Семко Маланюк! Ану, яка тота та руська біда, най хоть ся на ню неживу подивлю, та ще їй хоть на прощання межи очі плюну!

Так репетує Семко, та як був собі хуткий та цікавий, так і кинувся до домовини. Отвирає – аж там повно всіляких мір та мірок, та порцій та фляшок корчемних, а одна повна ще горівки. Семко бриз аж назад зо страху!

– Агі! – каже, – таже се справді руська та людська біда! Пек та цур їй, та осина їй на темні дні! Таже се, їй богу! та порція, що я бувало з неї у проклятого Гершка п'ю! А се тота сама кварта, бо я її добре по отсему значкові пізнаю! О, і відки ж ти, Василю, таке діло запопав?

– Або ж се велика штука? – каже Нестерюк.

– Як виносилися жиди з нашого села, так я всі міри поскуповував у них, умисне на сегоднішний наш фармазонський празник. Робіть тепер з ними, що хочете!

– У землю з препроклятими! – кричить Семко, – ану, братчики, сюди, та запечатаймо їй гріб, а Морткова Хуна заспіває їй вічну пам'ять, бо і так кажуть, що вона у Львові у шпиталю нічого не діє, як лиш "вічная пам'ять" співає у одно: то нехай же сій біді таки буде "вічная проклятая пам'ять!

– Проклята їй пам'ять! – закликали усі фармазони як один, тай поховали людську, руську і срібнарівську біду. А пан-отець промовили:

– На віки віков!

– Амінь! – сказали всі та і розійшлися щасливі та веселі, що позбулися на завсігди своєї біди.

Поможи, Боже, так усім християнам!

. . . . .

СЛІВЦЕ ДО ЧЕСНИХ РУСЬКИХ СЕЛЯН

Двацять п'ять літ власне минає, милі братя, відколи за волею найяснішого монарха знесена у нас панщина. Тяжкі то часи були перед двацять п'ятьми літами! Гірше тих волів в ярмі робили люди, та коби то лише для себе! Така праця, що для себе самого робиться, є і мила тай в хосен чоловікові. А треба було робити для пана, не раз лютого пана, що не мав змилування над бідним чоловіком. Тож зітхали ви не раз тяжко тай гадали собі: Боже милосердний! Коби то раз тая панщина устала, яке би то добро було на світі!

І за ласкою Божою устала вже панщина, і вже давно устала; а єсть же добро на світі? Ви не їсте ані ліпшої страви, як єсте за панщини їли, ані не ходите в ліпшій одежі, як тогди ходили, ані не мешкаєте в ліпших хатах, як тогди мешкали, про інше вже і не кажу.

А чому се так? Таж якби ви той час, що давніше робили для пана, на себе ужили або пішли на зарібки, а ті зароблені гроші зложили, то би такой красний гріш був, було би і податки чим заплатити, і на школу дати, і можна би ліпше з'їсти і краще убратися і поряднішу хату собі поставити.

Але гроші не складаються, тільки йдуть до жида, за горівку. Пили, правда, люди і передше, та не так як нині: бо що дня, то більше корчем по селах та по містах, та від того і що дня більше грунтів люди тратять, котрі жиди та німці закуповують, а люди наші йдуть з торбами по світі.

Отже час би вже раз опам'ятатися і не тратити маєтку свого та ще і спасенія душі своєї; а щоби ви знали, добрі люди, як маєте робити, аби вам ліпше було на світі, то ми вам пишемо книжечки, з котрих великий будете пожиток мати, як схочете послухати того, що у них написано є. Не жалуйте видати кілька крейцарів на таку книжечку, бо ви з неї навчитеся, як кількадесять ба і кількасот ринських узискати можна. Читайте ж їх собі, коли вмієте, самі, а як ні, то дайте їх діточкам вашим, щоби прочитали, або і кого чужого о тоє попросіть!

Сю книжечку видаємо в той день, в котрий припадають двацять п'ять-літні роковини знесення панщини. Двацять п'ять літ – се великий час в житті чоловіка, котрий за кожду часиночку здасть колись рахунок перед Богом! Читайте ж сю книжку пильно, і поступайте так, як вона вам радить, щоби, як других двацять п'ять літ мине, і ви і діти ваші і внуки ваші більше добра та гаразду мали ніж ви тепер!

2 3 4 5 6 7 8