Уран

В уяві одразу постали Видубецькі гори, розриті ковшами екскаваторів, бульдозерами...

– А ми почали там сіяти, – наче сам собі сказав Платон. – Припинити?

– Ні. Ми не знаємо, коли почнеться будівництво. Сійте, а там побачимо, – непевно відповів Мостовий.

– Добре, якщо треба... Нам тих горбів не шкода, землі у нас вистачить. Що ж, давай вип'ємо... За майбутнє! – Платон підняв чарку.

Галина вмовляла Платона залишитися ночувати, але він відмовився. Попрощався і звично сів за кермо.

– До зустрічі, про машини не забудь, Олександре! – нагадав Мостовому.

Двадцяте століття стоїть на порозі, згадав слова Сашка, довго воно йшло до Сосонки. Уран. Коротке, динамічне, різке слово містило в собі страшну силу, наповнювало душу Платона якимсь дивним передчуттям.

4

– Вставай, вставай, мій старенький, пора. Сніданок на столі.

А на роботі? Це лише той, хто нічого не розуміє, може сказати, що у бригадира легке життя, мовляв, організовуй та командуй. Організувати Кожухар ще може, а ось командувати – зась. Як ти будеш тими жінками та дівчатами командувати, коли вони не тільки окрику не зносять, а навіть сердитого ока. Після того, як Гайворон звільнив з посади завідувача ферми за те, що крикнув там на якусь доярку, таку силу за собою почули жінки, що тепер усі бригадири до них звертаються на "ви". Власне, Кожухар і не проти, що Платон такі порядки завів, але воно трохи незвично.

Раніше було й скажеш: "А чого це, Соломіє, досі цибулі у вінки не пов'язала, переробилася?! На бісового батька нам така робота". А зараз ти підходь до неї з іншого боку: "Чи не змогли б ви, шановна Соломіє Трохимівно, до вечора цибулю у віночки пов'язати?" Каже: "Будь ласка". Не було б обидно, якби цій Соломії Трохимівні хоч годів сорок відлічилося, а їй всього двадцять. Але порядок є порядок, і Кожухар дотримується його.

Зате вже взимку Михеєві, як той казав, курорт. До парників заглянеш, насіння на схожість перевіриш, добрива вивезеш і – вільний ти чоловік. Кожухар забирає з бібліотеки підшивки ілюстрованих журналів і читає... Ну і, звичайно, газети. Начитається, а потім іде до Леонтія Гнатовича Горобця – дуже авторитетного "міжнародника" – і там до подробиць розбирають кожну подію.

А ночами думає Михей Кожухар про життя. І про своє, і про людське. Нині уже можна жити. Перевів колгосп Гайворон на грошову оплату, і це вже дало себе знати, щомісяця одержуєш гроші, як, скажімо, на заводі. Тепер уже нікого не доводиться заганяти на роботу або припрошувати. Щоденні наряди бригадирські Платон відмінив. Раз на тиждень складуть план і – виконуй, бо ти господар у своїй бригаді. Це Кожухареві до душі. Ніби й не помітили люди, як Сосонка, відколи Гайворон став головою, вирвалася вперед по всіх показниках. Урожаї – найкращі в районі. Чоловік зо тридцять райком партії до урядових нагород представив. Є в тому списку й Михей, але що там наперед загадувати.

"Дуже чутливі люди наші до кожної переміни, – думав Михей. – Як ото ще колись податки брали за садки – повирубували потихеньку, відмінили – знову закучерявилися на обійстях садочки. Заборонили тримати по дві чи три свині, – будь ласка, зі свічкою поросяти не знайдеш... Слава богу, – за традицією згадує всевишнього Михей, – зараз уже припинили оцю колгоспну шарпанину. То воно зразу і далося взнаки. Солдатом, к приміру, командувати треба і необхідно, бо то служба, а селянином з його землею як ти будеш командувати згори, коли до кожного поля треба свій підхід мати?

Ні, тепер уже можна жити. Меблів у крамниці не докупишся, матерію дорогу вмить розбирають, бо при грошах люди. Никодим Динька зі своїми майстрами нарозхват. Хати зводять величезні, а це вже прийшла мода на двоповерхові. Колись найкраща хата Макара Підігрітого тепер їм і в підметки не годиться".

– Михею, ти що, не спиш? – питає дружина.

– Та не сплю, Ганю. Про жизнь думаю.

– Про що ж саме? Про свою бригаду?

– Про все, Ганю. І про бригаду, і про Гайворона, і про Америку...

– На дідька вона тобі здалася проти ночі, ця Америка?

– Бо я – людина, Ганю. Мусить мені до всього діло бути, що на землі робиться.

– Мабуть, стільки див усяких на білому світі щодня коїться, що й не передумаєш, – присувається Ганна ближче до чоловіка.

– Життя...

– І наше з тобою спливає, здається, й не пожили, як інші, – зітхає Ганна.

– Чого ж, Ганнусю? – притискає до себе худенькі плечі дружини. – Як люди, так і ми. А те, що добра не нажили, як дехто... Зате я в кожній хаті – свій, і нашу не минають люди. Головне, Ганю, чисто прожити. Відчувати, що ти – потрібний чоловік усім.

– Як усім?

– Ну, к приміру, колгоспові, державі...

– Ого, ти про що!?

– Аякже. Про себе я не кажу, а ось держава наша і партія були б бідніші без Ничипора Снопа. Фронти усі пройшов, постріляний та порубаний вернувся і стільки того хліба виростив, що ешелонами не перевозиш! І сина свого, Юхима, до землі привчив. Або Платона візьми. Інший би вже давно на полковницькій автомашині десь би по асфальту гасав. Академію закінчив, що йому? А він у Сосонці, бо така, значить, у нього совість. Я вже не такий і великий чоловік, але теж дуже потрібний. І якщо я це відчуваю. Ганю, то й ходжу по білому світі інакше, з гонором.

– Їй-богу, Михею, оце в тебе таке понятіє від газет. Начитаєшся і бозна-що думаєш про себе.

– Ганю, я тобі завжди кажу, що все політика.

Ще зимовими вечорами Михей Кожухар ходив на заняття агрогуртка, який вів Гайворон. Людей набивалося повний клуб – цікаво було слухати голову колгоспу.

А потім сталося таке, чого Сосонка і не знала. Запросив якось Платон Михея Кожухаря і Ничипора Снопа і сказав:

– Прошу вас підготувати лекції на наступні заняття. Вам, Ничипоре Івановичу, сам бог велів розказати про комплексну механізацію обробітку буряків, а вас, Михею Федоровичу, прошу прочитати лекцію про заходи по підвищенню врожайності городини. І про новий сорт картоплі, який вирощує ваша бригада.

Ничипір Сніп подумав і погодився:

– Я, може, не дуже по-вченому, але розкажу. Дещо мої хлопці вміють робити.

– А ви, Михею? –запитав Гайворон.

– Та що ти, Платоне? Щоб я ото вийшов на люди з лекцією? – замахав своїми довгими руками Кожухар. – Я краще заспіваю. Хай прийде Юхим з баяном, і я заспіваю.

– Будь ласка, але то іншим разом, а зараз нам потрібна лекція.

– А ти сам, Платоне.

– Я так не зумію, як ви.

– Ні, – категорично відмовився Михей. – Пісню можу, а лекцію не втну.

– Не вірю, щоб Михей Кожухар не зумів, – сказав Платон.

– Може, може, – підтримав його Сніп.

Це трохи похитнуло Кожухаря, і він погодився.

– Скільки ж я маю часу?

– Два тижні. Якщо вам потрібні книжки по городництву, приходьте, – запросив Платон.

Тепер цілими днями і вечорами просиджував Михей над книжками, щось виписував собі, а Ганна – й не дихала: лекцію пише Михей. Працював Кожухар спокійно, аж поки Олег Динька не почепив оголошення біля клубу:

"Об'ява. Товариші! Взавтра у клубі відбудеться чергове зайняття агрогуртка. Тема: "Городництво – високоприбуткова галузь нашої артілі". Лектор – бригадир городньої бригади тов. М. Ф. Кожухар".

Про оголошення сказала Ганна. Кожухар і сам, наче ненароком, пройшовся біля клубу, побачив – і тут спокій залишив Михея. Він перечитав усе, що написав у зошиті, і воно видалося йому нікчемним і нудним. Він пригадав усі лекції, які прослухав за останні роки в клубі, і вирішив терміново переписати свій виступ. "Хіба можна починати лекцію, – розмірковував Михей, – з картоплі й огірків, коли йде війна у В'єтнамі, чорні грецькі полковники встановили фашистський режим у своїй країні, коли в Америці спалахують негритянські повстання?"

Михей пішов до бухгалтера Горобця і виклав перед ним свої сумніви. Леонтій Гнатович як політик-міжнародник цілком підтримав Михея.

– Сучасна міжнародна обстановка дуже складна. Загострюється класова боротьба в країнах капіталу, імперіалісти роблять усе, аби тримати світ у постійній напруженості. Останні повідомлення з Близького Сходу про це переконливо свідчать. Майбутнє покаже...

Михей Кожухар прийшов додому і переписав лекцію. Сховав її у кишеню піджака, наче дорогоцінний скарб, і з тривогою чекав вечора.

Ганна випрасувала йому сорочку і примусила надіти новий костюм, на що Михей згодився після довгих умовлянь. Прийшли вони з Ганною перед самим початком лекції. Клуб був переповнений. На трибуні стояв мікрофон. Це стривожило Михея. Підкликав Олега Диньку.

– Що то таке?

– То з області кореспондент приїхав, хоче записати вашу лекцію про картоплю, – відповів Динька.

Михей витер спітніле чоло.

Прийшли Гайворон, Макар Підігрітий. У залі стало тихо.

– Дорогі товариші! – звернувся до присутніх Платон. – Почнемо нашу роботу. Мені дуже приємно, що лекція Михея Федоровича зацікавила багатьох колгоспників нашої артілі. Прошу вас, товаришу Кожухар.

Михей, обсмикуючи нового піджака, підійшов до трибуни, налив з карафки води і потягнувся рукою до бокової кишені. Зошита не було. Забув у старому піджаку. Якщо побігти додому, то це пройде не менше, як година... Пропав, осоромився на все село, на область. Ось кореспондент підсунув ближче до нього мікрофон.

– Прошу, Михею Федоровичу, – сказав Платон, не розуміючи причини такого довгого мовчання лектора.

І Михей почав:

– Ішов я оце зі своєю Ганною до клубу, не по баюрах ішли, а по мощеній дорозі, і ліхтарі нам світили, і людей ми бачили веселих і добре зодягнутих. Дивлюся зараз на вас, дорогі мої люди, і радію, що сидите ви у цій залі не просто, як робоча сила, а як господарі своєї артілі й землі. Про те, чого ми з вами досягли, – знають усі, і ми гордимося своїми врожаями і фермами, бо це зробили ваші руки.

Зала наповнилася гучними оплесками. Михей уловив щасливий погляд Ганни і раптом щез страх, невпевненість, що напочатку сковували його.

– Ми стали багатші за ці два роки, коли наш колгосп очолив Платон Гайворон, але не замкнулися у своєму Сосонському маленькому світі.