Люди хвалилися, що кумом буде якийсь панич з суда. Параска згодилася, ще й крижмо купила. Як його так, з порожніми руками іти, коли кум золотий хрестик купує. Ніхто не знав ще, хто той кум такий, і Параска не знала – панич та й годі.
Зібралися і люди, і кума, і батюшка прийшов, а кума немає. Аж ось і він.
– Боже! Іван Трохимович! Здрастуйте! – скрикнула перша Параска до кума.
– Хіба ви знайомі, Парасков'я Остапівна? – питалися люди.
– А як же? давно!.. Ще дівуючи познайомилися. Пам'ятаєте, Іван Трохимович, Ратієвщину?.. Та й постаріли ж ви як!
І пішла Параска вищебечувати та розпитувати кума, де і як живе. Люди тільки дивуються, коли се Параска познайомилася з паничем. А Параска – поки що тільки щебетала, а як охрестили дитину, випили по чарці – по другій, кров ударила в її голову, давнє пригадалося… Параска підсіла до кума та як у вічі йому не вскоче, ходе слідком за ним, потчує тим-другим.
Байдуже їй чужі, байдуже люди!
– Недобрий ви, Іван Трохимович; відколи знайомі, а ніколи і в хату не наплюєте. Я тепер уже замужем. Уже і дитинка є… синок-Василь… Хоч би його провідали… У вас удався, – додала йому на вухо, так що усі почули.
Сусіда Зінька сіпнула її за рукав.
– Параско! що се ти? Оглянься, – люди дивляться!
– А мені що люди? – одказала Параска. – Мого чоловіка у москалі узяли… Я тепер московка – вільна! – і знову накинулася на панича.
Цілий вечір тільки з ним одним і водилася; випивають удвох та підкушують.
Під кінець здалася: хоче встати – не встане; підводиться по хаті пройтись – поточується.
Досиділи до півночі. Пора й розходитись.
– Куму б одвезти, – сказала дячиха дякові.
– Нащо мене везти? Мене кум проведе… Хіба в мене не кум?.. Куме, куме! поцілуємося з кумою!.. – і Параска кинулась цілуватися.
Іван Трохимович разом з Зінькою довели Параску додому. Параска всю дорогу не вмовкала, все щебетала перед паничем, пригадуючи, коли і як познайомилися, коли і де цілувалися.
Що 6 і слід було скрити Парасці – і те розказала. "Добра ж ти!" – подумала Зінька, довівши Параску до самої хати.
– До мене! до мене! хоч у хату наплюйте! – кричала Параска і на Івана Трохимовича, і на Зіньку.
Панич і не від тих би грошей – блискучі Парасчині очі його вабили, та Зінька почала умовляти:
– Ти тільки подумай, Параско, яка доба… Та що люди скажуть?.. Твоя наймичка перша усе тому розкаже… – і Зінька вказала на Яковову хату.
Параска похиталася, глянула туди, куди ткнула Зінька рукою, підвела обидві руки, скрутнула одну коло другої і тикнула ними у темну темноту.
– Ось йому!.. Зась!.. Який він мені укажчик?.. Ніхто тепер до мене не мішайся… Я сама собі – голова… Он у мене синок Василь… Вирощу його… мою милу дитину, моє паненятко… вигодую, вивчу… у пани пущу… Паном зроблю… Не вдалося самій панувати – його паном зроблю!.. Ідіть, Іван Трохимович, мій голубчику, мій паниченьку!.. ідіть у хату… хоч подивитись на сина… У мене хата простора… Пізно буде додому – заночуєте у мене… Хай люди кажуть, що кум ночував у куми. Наплювати їм серед голови!
Іван Трохимович уперся. Він нізащо не піде у хату.
– Так завтра… Завтра безпремінно… Чуєте? Буду ждати, хоч з ранку!.. – напирала Параска.
– Завтра? Завтра – добре.
Іван Трохимович і Зінька пішли. Параска зосталася сама. Вона ще довго стояла на порозі сіней, дивилася у темне небо, усіяне ясними зорями, і думала… Думки роєм здіймалися у її голові, серце так колотилося у грудях… Ти було жарко-душно… Ніч, тиха, тепла літня ніч, стояла над землею, виблискуючи зорями, мліючи у своїй розкоші… Не одну таку ніч провела Параска з паничем у Ратієвщині, напахуючись пахощів з зеленого листу, квітучих квіток, упиваючись солодкими поцілунками… І тепер все те перед нею. В голові, в очах все те переплуталося, перемішалося: своя комора здалася шатром у липовій зарослі, хата, сіни, де стояла вона, таємним захистком з бузку… Вона бачить його… і, обхопивши одвірки руками, міцно пригорта холодну деревину до свого серця, думаючи – пригортає його…
– Мій любий! дорогий мій, Ваню!.. – шепчуть її гарячі уста…
Це зразу вона не здержалась, посунулась-сіла… Щось забилося під її серцем, щось осадило її на землю… Вона почала приходити у себе, почала пригадувати, де вона, що з нею… Це ж її хата? Так, її… Це сіни, а он і двері у хату… Там її син… його син… паненя, а не мужича… А це під серцем що забилося?.. Вона вже давно почуває себе матір'ю… Се від того москаля… І нужно ж – саме тепер воно нагадує їй про себе… Серце у неї повернулося круто-круто… Що б вона дала, коли б його у неї не було? що б вона зробила?.. ножем би проткнула, аби їй не боліло…
Вона ніколи Йосипа не любила; він їй потрібен був, щоб витягти її з неволі, визволити з слави… А більше нащо він? І слава богові, що пішов у москалі, а то б вона його і так покинула… Мужик! неотеса!.. Вона аж стріпнулася вся, коли згадала, що він її обнімав, пригортав до свого серця… Так від його і несе мужиком, харпаком… І те, що під серцем у неї б'ється, теж харпача буде… Господи! і прийми до себе, як тільки воно родиться… Мені легше буде, коли воно повсякчас не стирчатиме перед очима, не колотиме мужичим заводом!..
На другий день розійшлася чутка по всьому місту про ті хрестини. Найбільше балакали люди, як Параска хвостиком бігала за паничем, з котрим вона, ще дівуючи, познайомилася, як судила увесь рід Грицаїв. Настя, бувши на базарі, почула про те і розказала Якову. Яків так і скипів… Рідна кров забунтувала у його серці; образа, насміхи над братом давили його за горло. Він мав був зараз іти до Параски, вичитати перед нею її провини.
– Не займай її. Господь з нею! – уговорювала Настя. – Коли заплодиться недовірок, то й умре вже недовірком!
– Та як вона сміла, сяка-така? – кричить Яків. – Що ми – послідні які, що вона поносить нас, увесь рід? Ми її з калюжі витягли, на ноги поставили… Йосип у неї не чоловік був? Вона підметки його не стоє!.. А тепер он що заводе з усякими голопузими паничами…
– Ось не сердься, Якове, не нарікай на неї. Може, вона ще і не винна. Молода людина подуріла, а людям здалося навсправжки… А коли й винувата – вона перед богом одвіт держатиме, а не перед нами.
Насилу угамувала Настя Якова не йти. Він не пішов, тільки йому не сиділося в хаті; як сич той, він більше по надвір'ю тинявся.
Швендяючи по надвір'ю, він бачив неабияку біганину в невістчиному дворі. Наймичка разів зо три бігала у базар і щось приносила цілими в'язанками.
– Що це у вас, Килино, затівається сьогодні? – спитався він у наймички через тин.
– Пир на ввесь мир! – відказала та. – Кума на сьогодні запрошено. Так щоб не стидно було його прийняти… Він, либонь, благородний.
У Якова серце заколотилося… Йому хотілося піти і все побити, потрощити, що було накуплено-наготовлено; та він здержався. "Уже ж цілу ніч буду під вікнами швендяти – а підстережу!" – рішив він.
Увечері почали люди сходитись. Яків стояв за тином, прихилившись, видивлявся. Все то йшли більше жінки – її подруги. Аж ось з-за воріт показалася чиясь низенька постать, загорнута у невеличку шинельку.
– Кум, кум іде! – почувся крик з хати, і всі полинули кума стрівати; а попереду всіх Параска. Розряджена, вимита, вибілена, як пава та – горда та пишна, випливла вона насеред двору стрівати панича. Стріла… здоровкається, бере за руку і веде у хату…
Коли за ним зачинилися сінешні двері, то в очах у Якова усе потемніло, голова пішла ходором… І на сю гниду його брата проміняти?!. Не пам'ятаючи сам себе, як муха, перескочив він через тин і прямо до вікна. Він стояв за хатою і бачив, як його увели, кинулися роздягати, на почотне місце саджати, потчувати. Очі у Параски, як зорі, грали, лице пашіло радістю. "Ні страму їй, ні сорому, – подумав Яків, – хоч би озирнулася кругом себе, глянула, що вона вже мати".
За паничевим приходом бенкет розвернувся. Полилася горілка, усякі настойки, запіканки; наїдки ломили невеличкий стіл у хаті. Випили чимало, Параска більше всіх і, здавалося, не впивалася, тільки лице її горіло, як калина проти сонця.
– Горенько бути хазяйкою! За всім бігай сама; ніколи і посидіти, і словом перекинутися з добрими людьми, – сказала Параска і сіла поруч з паничем.
Тепер їх Яків гаразденько обох роздивився. Вона красива така, біла та рум'яна; а він – ніс кирпатий, пика зажовкла, вуси руді і рідкі, мов їх миші поточили, зуби ще рідші, та гнилі, та чорні, одні очі спідлоба якось єхидно грають… Коли Параска сіла, то зараз і опустила свою голову на його плече, козиряючи на його масляними очима і важко зітхаючи. Його рука зайшла за її стан і міцно упилася в бік. Якову здалося, що вона наче і геть-то високо піднялася… черкнулася її повного лона… Параска стріпнувшись, ще ближче нагнулася до панича. Кругом столу жінки сиділи і – п'яні – то плели не знати що, то заводили якусь безконечну пісню.
"Що се воно буде!" – думав Яків, задержуючи своє гаряче зітхання. Воно у його спиралося, рвалося, серце, як молотком, гамселило у груди. Він все держався.
А далі, коли Параска зовсім закрила від його очей панича, коли він побачив тільки його руки, що обвилися, мов змії, кругом її білої шиї, коли донеслося до його солодке цілування… він не видержав – як звірюка, блискаючи очима, блідий, увесь тіпаючись, рвонувся він через тин, ускочив у сіни, улетів у хату.
– Що тут заводиться? – гуконув він, скільки в його стало гуку.
Усе зразу наче скаменіло; жіночий гомін затих, пісня увірвалася. Параска, сидячи на колінах у панича, тихо посунулася з колін на лаву.
– Параско! схаменися! Що се ти робиш? Кого се ти накликала, кому це все наготувала?..
Параска спалахнула.
– А твоє яке діло? – скочивши до Якова, скрикнула вона. – Ти хто тут такий? Хазяїн? Розпорядник? Вон з хати!
– Я – вон? – хижо усміхаючись, спитав Яків. – Ні, ще той не родився, хто б мене вигнав хоч і не з своєї, та все ж рідної хати. Спершу гості – вон!
І, підійшовши до жінок, він почав їх виводити. Спершу тихо, покійно; підійде, візьме за руку і виведе, а далі, як і ті почали опинатися, Яків розгарячився – то аж у дверях шуміло. Піднявся крик, гвалт і в хаті, і надворі. Одні стовбула давали, другі перелітали через лежачих, і всі лаялись, батькувались… А найбільше усіх Параска. Як божевільна, вона бігала по хаті, вибігала надвір, кричала, голосила, лаялась.
– З зводницями управився… ху!..