Чи здатне воно у неї на безтямну любов? Та чи й буває на світі така любов, як у Ромео і Джульєтти? Щоб раз в житті прийшла, як народження, як смерть, і ніколи не повторилася? Чи властиво це людині взагалі?
"І які тільки дурниці не забредуть у голову!" — намагається заспокоїти себе дівчина.
З цими думками приїхала в гуртожиток, з ними лягла в ліжко. Перед відкритими очима пропливали далекі дні дитинства, юності. Відносно далекі. Ось з тих часів усміхається обличчя тьоті Оксани. Скільки у ній материнського тепла—для своїх чотирьох і ще для них, двох сиріт, вистачило. А дядько Остап! Яким треба бути добрим, щоб так щиро голубити усіх шістьох, розкривати їм "секрети" життя!
Перш за все дядько вважав, що кожна людина повинна уміти сама себе організувати й контролювати.
Другим дядьковим прагненням було привчити дітей до праці. "Якщо до десяти років не навчишся трудитись, то будеш ледарем", — часто повторював Остап Кузьмович.
Спочатку їм з Ларисою дядькові "правила" здавалися нудними чи навіть жорстокими — по сім разів перевіряти, нагадувати. Кожне нехлюйство, хай собі найдріб'язковіше, викликало в Остапові Кузьмовичеві від'ємну реакцію, Але зроби хоч маленьку добру справу, май хоч
маленький успіх, принеси в щоденнику відмінну оцінку— і Кузьмович радіє більш, ніж дитина, невимовно радіє.
За вісім років у великій сім'ї вона до певної міри зрозуміла "секрети" щастя працьовитих простих людей. Тітка Оксана та її чоловік єством прагнули робити добро для всіх. У цьому була їхня чарівність. Вона, Ліда, теж вирушила у самостійну дорогу з приблизно такими ж намірами — щасливо полюбити, прожити в радості довге життя. З цією надією закінчила дошкільне відділення педагогічного училища, одержала призначення в один із дитячих садків рідного Золотопілля. Спочатку все йшло чудово. А потім...
Почалося все непомітно. її серце якось по-особливому стискалося при зустрічі з чоловікам своєї напарниці по роботі. Подруга начебто нічого не знала, зате люди номітили, що вона закохана, допікали, натякали, піджартовували. Відчувши кризу, відпросилася на кілька днів, щоб поїхати до тітки Оксани. Примари теж подалися за нею. У снах приходив Вадим, — так зівали того чоловіка, — бентежив. А якими вишуканими словами називала вона Вадима у своїх сновидіннях. Ще й зараз червоніє, згадуючи.
Тітка Оксана випадково почула її сонну розмову, запитала про Вадима. Ледь серце не розірвалася од сорому, від того несподіваного запитання. Ліда, на глибокий тітчин подив, вибухнула шаленим риданням.
— Та що з тобою, леленько?—вигукнула тітка.— Я ж не хотіла прикрого.
Добрі тітчині очі теж засльозилися.
— Пробач мені, рідна,— благала Оксана Петрівна. — Більше не буду про твоє лихо нагадувати.
У відповідь вона крутила головою й аж захлиналася сльозами. Тітка напоїла її водою, дала проковтнути якусь таблетку. Це трохи заспокоїло. Припала до тітчиного плеча, розповіла про Вадима.
— Тільки не розказуйте дяді,— попросила.— Мені так соромно, що жити не хочеться.
Оксана Петрівна поцілувала її в чоло, дала слово тримати таємницю, хоч навряд чи були у них з чоловіком будь-які таємниці.
— А тепер послухай старіщу за себе, — промовила тітка з задумливим усміхом, з отим подільським "старіщу".— Яке серце не могутнє, а розум — сильніщий. Тож і навчи своє серце йому покорятися. Ходім у Кузьмовичеву кімнату, щось тобі покажу,— роблячи наголос на "а", гомоніла тітка.
І яке ж було здивування, коли Оксана Петрівна дістала з книжкової шафи "Былое и думы", почала швидко гортати сторінки книги.
— Ось тут Кузьмович підкреслював. Прочитай оцю всеньку сторінку.
Вона схилилася над книжкою, а тітка промовляла, немов сама до себе:
— Хіба ж тій Наталі легко було тамувати образу та шанобливо розмовляти з жінкою, що любилася з Герценом? А от примушувала себе. Розум примушував. А знаєш, що сказав Кузьмович, як прочитав цю сповідь Герцена? Справжня любов, каже, не мстива, не люта... А може, трохи й не так сказав — всього ж у голові не зав'яжеш. Ми з ним, бачиш, скільки книжок поперечитували. Він читає, а я слухаю, бо воно якось гарніще на душі робиться, коли розумна книжка тобі трапиться.
Ліді немов приклали до палаючого серця цілющу примочку з м'яти. Поступово зустрічі з Вадимом перестали хвилювати її. Вона лише мріяла зустріти колись хлопця, схожого на Вадима.
Чи схожий на нього Тиміш? Може, трохи й схожий. Очі, зріст.
Глибокий внутрішній голос переконував, що Тиміш цілком пристойний хлопець. Хай собі не такий, як мріялось, зате готовий виконати кожну її примху.
"Кращого ти не знайдеш",— запевняв той самий голос.
Ліда погоджувалася і не погоджувалася.
Десь перед дванадцятою вбігла Женя. Розрум'янена, збуджена. Такою Ліда бачила її вперше.
— Не докоряй, люба, — попросила Корчинська, помітивши в очах подруги лукаві вогники.— Я нічого поганого не вчинила. Даю чесне комсомольське! Ми всю дорогу говорили про дивовижні явища природи. Хіба це не предиво, коли людина бачить ліктями? Якщо це, звичайно, правдива інформація.
— Навіть дуже дивно... А ще дивніше, чому при зустрічах з Юрком у тебе так помітно підвищується настрій?
Женя зблідла.
— Докоряєш?
Ліда зітхнула.
— Яке я м.аю право докоряти... Ти ж сама бачиш — висить твоя "стрибуха" на парашуті й не знає, де і як їй приземлитися. Ні, Женю, я не докоряю, навпаки — радію.
Корчинська погасила світло, присіла до подруги на ліжко, гарячими щоками торкнулася її скронь. Потім вони обнялися, тихо заплакали.
А наступного дня надвечір, коли'Ліда на хвильку забігла до червоного кутка — по телебаченню знову показували "Гамлета", з Іннокентієм Смоктуновським уголовній ролі,— надійшла телеграма... Женя розписалася за подругу, стрімголов вилетіла з кімнати.
— Лідо, за мною,— кинула вона таємниче і потягла подругу в коридор.
Побережник підсліпувато мружиться. А Женя розмахує перед її носом синеньким папірцем, весело всміхається. Невже від Тимофія? Ліда зойкнула, кинулася наздоганяти подругу.
— Женько, безсоромна!
Нарешті Корчинська для перестороги від цікавих повертає у дверях ключ. Ліда тим часом розриває на телеграмі склейку.
"Дорога дочко не вір пліткам обнімаємо і цілуємо тебе всією сім'єю
Марчуки"
— Я ж казала,— радіє Женя.— Я ж тобі казала: треба перевірити. Тобі написали про звичайнісінькі провінційні брехні. Ти тепер згодна?
Чи згодна?
Ліда не відповідає, мовчки опускається на стілець.
На допомогу бблісному питанню приходять спогади. Чи настільки Тимофій закоханий у неї, щоб не звертати уваги на інших? Взагалі, чи можна якимось чином перевірити його і свою любов?
— Ти не віриш телеграмі?— дивується подруга.
Ліда безсило схиляє голову. Як їй хочеться бути щасливою в одруженні. Такою, як тітка Оксана. Щоб все порівну. Щоб сперечатися так, як тітка з Остапом Кузьмовичем, змагаючись, хто кому більше добра зробить.
— Чого ти мовічиш?— нагадує Женя.
Ліда загадково всміхається.
— Я й надалі мовчатиму. Якщо У Тимофія є совість, він сам про все розповість. Якщо ж він здатний на підлість, то хай краще котиться під три чорти!
У Жені ширшають від подиву очі.
— Ти його, мабуть, не любиш,— шепоче вона.— А якщо любиш, то недостатньо палко. Інакше ти б не була такою різкою.
Ліда фиркнула.
— Дурниці! По-твоєму, я повинна зараз підстрибувати до стелі? Можливо, я взагалі не здатна на таку любов! Не всі ж бувають Джульеттами?.. Давай краще вчити англійську... Велл? А то колись запитають тебе жовтенята-дошкільнята, що таке "тейл", а ти й не знатимеш.
Вечірнє сонце слало по кімнаті дві світлі доріжки, прало на стелі маленьким зайчикам од дзеркальця. Дядько Остап каже: "Кожна людина повинна мати своє дзеркальце і свого світлого зайчика. Хоч маленького". Кумедний буває Остап Кузьмович.
— Лідо, ти вчиш?
— Вері гуд! А ти?
— Ні, ти не вчиш, ти весь час дивишся на зайчика. Про що ти думаєш?
Побережник схоплюється.
— Слухай, контролю, я тебе розбомблю,— і шпурнула в Корчинську подушку. Женя відхилилася. Подушка Пролетіла мимо, гупнула в Стіну.
— Чудові у нас пуховики!—не вгамовується Ліда.— Гупнув, мов мішок з піском. Добре, що ти відхилилася.
— Ні, Лідо, справді!—благає Женя.— Давай добре повчимо годин зо дві неправильні дієслова, а потім — в кіно... До речі, Юра обіцяв взяти для нас квитки. На "Голову". Кажуть, там Михайло Ульянов просто перевершив самого себе.
Ліда багатозначно змикає уста, закривається підручником. Женя зітхає, але робить те ж саме. В кімнаті стає тихо. Подруги намагаються завчити кілька десятків англійських дієслів, розкласти заучене з найвигіднішою послідовністю на поличках і закутках своєї пам'яті.
— Женю!
— Я тебе не чую ще добрих півтори години.
— Ні, Женько, це дуже серйозно,—проситься Ліда.— Як ти вважаєш, Світлана зуміє здати за третій курс? Ну хоча б восени?
У Жені напружено морщиться лоб, над переніссям утворюється 'борозенка. Під скельцями окулярів застигли задумливі очі.
— Мабуть, зуміє, якщо допоможемо,—відповідає вона неквапно.— Нам годилося б поїхати до Світлани. Хоч на день.
Третє ліжко в кімнаті — Світлани Торочко. Два тижні тому Світлана поїхала на вихідний до батьків, але в дорозі стався гострий приступ апендициту. Операція пройшла, мабуть, не дуже вдало, бо Світлану нахваляються тримати в лікарні ще днів з п'ятнадцять.
— Лідо, а ти не чекаєш сьогодні Тимофія?
— Ми ж домовилися — дві години мовчати. Чи ти, може, не хочеш піти з Юрою в кіно?
Тепер подушка летить в Лідин бік, гупає об її спину. Обидві подруги голосно сміються.
— Мовчимо, Женю?
— Обов'язково! Аж доки промінь не покине нашу кімнату. Ти помітила: влітку сонце у наше вікно зазирає двічі на день — вранці і перед заходом. Помітила?
Ліда не озивалася.
Розділ п'ятий
Тимофій приїхав до Києва на третій день вранці, після того як прийшла телеграма. Вій ще з вокзалу подзвонив у гуртожиток, попросив передати, щоб Ліда на нього чекала. .Дівчина подякувала вахтерці за новину, але як тільки тьотя Фросина вийшла, захвилювалася. Женя подалася на консультацію і порадитися немає з ким: наприклад, як зустрічати Тимофія — прибратися, як на побачення, чи бути буденною? А може, краще удати, що трішечки заслабла?
— Скажу, зуб розболівся!
Марчук увійшов до кімнати з двома роздутими кошиками.