рослину одразу стаючи більшим і могутнішим, наче вбираючи шпичаки і
буяння квітів всередину — ставав чи то землею, з якої постає таке буйство,
а чи самим кущем. А тоді стихав і за мить із якоюсь таємничою
посмішкою або й в затаєному жалю промовляв до листя. Кущ ув обіймах
зробившися струнким і високим, зібравши все своє квітуюче
медовобджілля у верхів'ях, також промовляв до високого і лункого
склепіння. А в ньому зорі, яко бджоли трояндових принад...
захланне многозвуччя
це вітер звідусіль І
провісник помирання
засіяне зерно
без права на врожай
це знов падіння
й знову проростання
зізнання відчаю
й примара сподівання
цей вітер без вітрил,
цей вітер звідусіль
з середини
проломами у ребрах
тривожні словеса знімілих поколінь
уривками пісень
мов чайм захланних
тріпочуть в буревій
тріпочуться в мені
три полля
то сонце вийшло
з берегів.
чим вийшло?
касапа війство
заюшило влихуюмань
у степ некрайний
укликать сонечка за край
мій серп прощальний
та тут, та вам, та і усім
долина лине,
не долине... вість блага
ковиллям плине І
воно би й все перепройшло
та є ще люде
чиє засіяне зерно
у грудях буде
росте
през ребрість
із невиподиху
в знаменну безвість
укліннь
вклоняючись сутьми
в безтьменній суті
всіх сонць і лун
всіх обсловесних змін
всіх зерен і плугів
спокуття.
куди ж ви, воріженьки, йшли
собі небульці?
татарське
Наречена вишенька
на камені сухотравих скель —
татарська наречена —
із косами білих
молінь
биндами білих
бажань —
усім віт-терам нареченая,
кохана сонцева,
дощику дружина —
чотири преділи вірности.
У чотири переділи овиду
викарбувалася тамґою у воєве серце,
терпким медом у втому перехожому,
мозолем на пласі хтивої півночі —
змієві на поталу кров-дівицею,
аже не за плодом питано,
нарчену вишеньку
у тьмі гілочок
фатою молінь
кожна стрічечка
розмовляє
від скелі до неба,
від усіх наречених
аж до схованки душ татарських
колишніх
і... кому издастся ще —
тут твій дім.
Палаючі ріки
Немирів води змієм отруїв,
на Хортиці пороги засичали
В Козацькій Раді —
й Десна в Одесі болотами стала.
Золотоноша варить злато з черепів
і злата-гори зла та горя кличуть
в холодноярську безвість...
Приблуда-супостат криниці знову отруїв
й залив загатками морів
і герць і чесність.
Вставай, мій лицарю,
на шаблю обіпрись.
Вставай, козаче, змія воювати.
В стоглавість легіону подивись
й навідмаш бий ізєюдженого ката.
тривожні ночі
короткими перебіжками
долаю чорноту ночі
під трасуючими пострілами болю
ворохобляться з окопів сни!
поліськє
Да ходила Істина лісами-полями
заблукала, світлая, да поміж стовпами
між двома березами, між трьома соснАми
загуляла павою, пір'я оброняла
ой чи на те пір'ячко вийде удовиця
ой чи гляне-виведе і стане — дівиця?
А знайшов же павоньку козак удаленький
Да не вглядів пір'ячка од пави маленькой
а тольки углядів у ній молодицю
да й ну залицятися, у поділ дивиться
197
не сказала павонька, що вона за птиця —
да й ну з козаченьком між берез жениться...
"Мирний атом" —
вигадав президент Ейзенхауер, виправдовуючи перед
виборцями видатки на розробку ядерної зброї. На той
час жодна економік світу не потребувла "сонця в
штанах"
написано німецько, перекладено українською у відповідь
на повідомлення японської школярки
Die Waffe ist das Schlaffen aller Angste
Doch wird zu Tat in anderer Gefahr
Wenn Gute Boeses nimmt zu Krdfte
Wenn Lüge Heil versprach
Wenn Angst den Angst versprach...
Ця зброя — колисанка всіх страхів
А злочином стає у іншій веремії
Добро бере недобре у брати
Коли брехня пророчить рай
І страх страхи пророчить
бо радощів пізнать не сміє
заполудИвши розмислами очі
навісніє!
себе сам колос жне
спирається на кукіль
І поле їсть ріллю
і кам"яна душа
додолу тягне
в серця вировину
і стугонить вся захлинаючись в собі
не звір, не янгол, не боголюдина
а лиш скуйовджене зхміліле слово зле
зо всіх вкраїн, у кожную країну
жахкою хвилею
залізної юрми
із шанців вигляда
прозрілу Долю.
14.08
так датися у сподівання може лише Доля
так датися у сподівання може лише Доля
так пряля випряла, не знаючи — кому
та Рід увесь, мов котик та на покуті
в золотокосся мурчиком тернув
так одомів, так отриполив пілля
не хіттю, а жагою до снаги
зайнявсь
ув оці
дівичевоквітно
не розминулося ...
то стрітимось коли?
ув оберегах
Крутилося ув оберегах, де
Суть — невінчано вдалася звіроловам моя
Рілля...
Одвічне проростання...
Й Він при розгалуззі,
Такий собі чи Йван, чи Ованес
Садив
від Криму і до Палестини
Сподіяв плоду всіх цих Галілей
І садить
Образи всесвітньої ріллі
І зверхність дітвака
бо світ є Він.
А зайда — осоруджується знанням
та так кляне в особі не себе
що сонце кривиться
у вигинах вітрин
і він один
іванечко, один
на тій ріллі
що кров'ю перепахла
у жито,
що блаженно в храм несем,
а з храму-пустка...
обрії мечем , а лагідність —
мов жінку
світанково
в двосіччя рук
у скойку суть згорнем
по мужеськи
на троєсерце — згода
олещує із Кримів й Палестин
із серця України І
одонеччине
з задоння воля
так бринить в засуллі
згадайсь, козаче
і не окрутись
суде бою
суп о стать суп остр оїть
негоже, та й підеть, підеть собі...
і поіменно же през "там і туть"
чинитиметься нами й проти нас
усепосадна — єдність
поза сім'ям й зерням
несінням в небо й з неба
стеженька — як бита путь
замиррям зайнялась
і, знамеї
в мир наш прийде...
із ними
з нами
з усіма
очолить келих свій
своего ж
челобаня
отрутою
своїх же
челобань
Чонобильські сутінки
фото Юрія Косіна
Сади пішли у синю далину...
... тримали яблуко в затерплелій долоні,
та цей "ніхто" не взяв,
та цей "ніхто" — пішов,
залишивши садам передсвітання
і передтемряву
у тінях потойбічч
безрамний хрест себе-сам розпинає
і тягнеться в віконня — віч-на-віч
просити чи небес, чи покарання
не диво
неозміївшись розум заґради пряде
неоддавшись в знаки, воїн воїнство жне
і від ковких звіюк, і од вострих мечів
іржавіє душа орачів і синів
пооставлено в прю, і пішло літувать
із розхрестя доріг, у захрестя палат
заховалось собі в самовідь хробаків
і не юнко й не — мати, й не змій і не Див...
гастрономічне
Наснилося...
Кришили мої вірші на закуску,
на слова і склади,
на літери й обеззвуччя...
кубиками — серце любови,
пікантну еротику й пекуче громадянське,
соленість розпачу і цибулиння епітафій,
сухарики віри і якусь іще зелень мрій....
заливали усе в майонез "удобоваримості".
А далі — перебравшись отрути сподівань,
нарікали в кльозеті
на несправність морозильної камери несприйняття.
Уже "під шубою" Улян
і Римарук вже заквасний
"мімозою" до столу — Запорожець
Іван — переметнувсь на картопляну прозу...
гріх метафор
Світ-за-очі
Очима по-за світ
Ну от, спромігся вкотре
Твого болю
Спіткати
Випити
Й розкошувати
Гріхом метафор...
повернення додому
летіли душі козацькії із чужини та й в у країноньку
розтиналися об тополеньки
кричали — курли!
а одна долетіла, та й не розтятая
і присіла крайонька поля мого...
і стала шукатоньки да й кликати ...
а не зориться, й не видиться нікого!
а не зна же павоньков,
а не відає левоньком
полюватоньки
а було си з росоньки
прозорливе личенько
умиватоньки...
з давніх чернеток
живу, мов розділи у книжці
сховалась доля між рядками
ані шелесть між сторінками
надією наступних глав
Чужина
Червоні ліхтарі бензоколонки
І за вікном індустрій лад та стрій.
Чужа, іще дочасу — не чужина,
Але ти раптом тут-один, один...
І знаєш — не зречешся України,
І знаєш, що се вперше — чужини
Зізнаннячко
Ателефонна пуповина
натягується через всі світи,
і через душу,
бринить струною
Ой, Земле, Земле, Земле, відзовись!
А Україна — ямою, труною,
Як багатьом... — пильнуй, не оступись!
А в мене нині вже по дві нематеризни,
А в мене — мама й доця, й півтора
Коханих образи. Стривай!
Куди бредеш, мій сину!?
Ти в когось (в кого?!) броду розпитайсь
тараня сподіваннь
Батьківщино —
зістарілі пуп'янки
вивішених на поворозці квітів
нерозквітлі
на поворозці
мов тарані до пива
роками
єдине лиш...
благословений дощ
окропом окропить
спітнявілу сіль змагань
повінь, повінь! де Ж ПОВІНЬ?!!!
у випитій пляшці
троянда неквітна
поки не опала
засушимо мрії тараню!
і воспрянуть мумії риб
у повноводді осушених рік
серед буйнотрав'я
гербаріїв сподівань.
озирнись
Ти озирнись — у погляді — імла...
ти доторкнись — на серці в неї — рана.
А витязів, вже й жодного нема
пішли під лід, не витягнеш
й за чуба
зачубились у нетво-нерозв'язь
ще й із-підкрижно душу ¡спускають
буль-бульками
такі на нині душі —
що не скреса ні лід ні бісосказ
ув ополонках
ополониками лазень
на камінь розпачу
шипить, шипить імла...
в імлі свяченого ножа хтось точить
хтось, хто?
не видко...
може я?
наш час
Зупинився час мій австрійський
і на швайцарському годиннику
кицька моя повідшкрябувала граючись цифери
зупинився час англійський
й час німецький — зупинився
бо
Наш Час настав...
розгублено підсліпкуватий
із калатаючим дзиґарем в серці
сурмами наближення на вежах
із муками і щастям породіллі —
розганяє коліщатка
небесної машинерії
Воскресіння
Богородиці
У сваволі занепасти
На останній межі
Взискую вірою —
За коханням, мов вироком —
Вирушаю...
Як дійти?
Ідучи, однаково йду — "Ідуня"
Во око світ
Кривавая вервиця
Скресає появою юнки
У надії
Богородиці...
слова переростаються не в вірші
слова переростаються не в вірші
вже водоспадом молитов гримить
saTáeHe
задумане й зачате
а власне, байдуже — що ужиттємить...
слова мов сутності зростаються в псаломи
і твбрять племенами береги
річок — твердинців долі,
призначень любовири-сторожінь
а далі
в неоангелькій скорботі
в несмій-неруш заходить сміхом страх
ще хтось із Єлисеєвих[†] наврочив
мій Хрест
мій путь
ЛЮБОВИ скрізнотяг
Окопами
Окопами розуму, шанцями розумувАння
Іде Бог у вени мої, іде у кров і у жилля
У кості, і в подих мій
ОрОсами волі одвітчує серце моє
Вночі, воднині, стугонИть
Нагадуючи сваволю життя
Аж таки зозулиця-доля стихає
Кресати одчАсся з кременя долі
І силиться солов'єм...
ЗакликАдо гніздечка вірою
Зацности роду, плодОвого зАмислу-
Надати Любови душам
І вже товпиться люд і нелюд
ОдкОшно сімені моего
Тюремний декалоґ 1
Лише твоє ім'я пишу на стінах
нової хати — крок на крок на крок.
Молюся до невидимих істот,
аби Любов мене не загубила
І нерозумний я, і надто щирий
для цього світу.