– Прошу, Усеїне-ефенді, познайомтеся з моїм дорогим гостем, – кивнув на чоловіка, що сидів поруч.
Усеїн Шаміль встав, підійшов до гостя, і, потискуючи його руку, тричі сильно струснув її, як це заведено у горян з-під Ай-Петрі.
Гість назвав себе Ескендером. А згодом засміявся й уточнив:
– Олександр Миколайович Самойлович.
І теж потряс руку Токтаргази. Мабуть, добре знав місцеві звичаї.
Коли обидва гості обмінялись традиційним набором люб'язних запитань татарською мовою про здоров'я один одного і знову сіли на свої місця, на якусь мить у кімнаті запанувала тиша. Нарешті можна було приступати до офіційної частини розмови.
Ісмаїл Гаспринський глянув на Усеїна-оджу і ніби між іншим сказав, що за хвилину до його приходу вони обговорювали з Олександром Миколайовичем проблему навчання дітей у школі за новим методом, розробленим самим Гаспринським.
– Як у вас там, в Айвасилі? – поцікавився Ісмаїл-бей. – Населення допомагає школі?
Це село було йому добре знайоме. Колись він сам там учителював. Мешканці його дуже своєрідні. Люди там заробляють гроші й живуть багато. Вранці чоловіки з тарпі[27] за спиною йдуть у чаїр, на свої земельні ділянки в горах, і повертаються увечері з черешнями, сливами, фундуком, яблуками. А жінки вдосвіта ставлять на голови кошики і йдуть на ялтинський базар продавати полуниці, помідори, огірки, солодку цибулю завбільшки як чайна тарілка. Виростити це на убогих клаптиках землі в горах, на кам'янистому ґрунті, нелегко. Життя горян на Південному березі не таке безхмарне, як може здатися незнайомій людині. Живеться їм важко, але про школу вони піклуються, вчителів не кривдять.
– Народ, звичайно, школі допомагає, – відповів Усеїн-оджа. – Але ж і він сам потребує допомоги. Люди живуть бідно... Я залишив Айвасиль.
– Залишили Айвасиль? Зовсім? Чому?
– Працювати стало важко. Село недалеко від Ялти, а там надто багато чиновників, поліцейських. У них великі вуха й довгі руки...
– Чим же тепер будете займатись?
– Тим же, чим і займався. Вчителюватиму. Я цю роботу люблю.
– А поезія? Хіба заняття поезією – не робота? – несподівано запитав Гаспринський. – Я читав ваші вірші у "Ветан хадими"[28], деякі з них навіть дуже непогані.
– Які саме, муаліме?
Ісмаїл-ефенді нахилив голову, замислився і почав читати напам'ять вірш Усеїна-оджі:
Нині гроші правлять нами,
Не підмажеш – згинеш в ямі.
Той відомий і хороший,
У кого в панчосі гроші.
Гроші люблять, щоб я здох!
Знають всі, що гроші Бог!
Є хабар – візьмуть в науку,
Мулла любить таку штуку,
А судді дай вівцю гарну,
Щоб не втрапить в буцегарню.
Гроші люблять, щоб я здох!
Знають всі, що гроші – Бог!
Хлюпнеш вранці воду з жмень
Й трусиш гроші із кишень.
Перед сном думки, як воші:
Де добути кляті гроші?
Гроші люблять, щоб я здох!
Знають всі, що гроші – Бог!
Муалім збився, мабуть, забув наступний рядок і тихо ворушив губами.
– "Народивсь – що бачиш зразу?.. " – підказав Усеїн-оджа.
І муалім одразу підхопив:
Народивсь – що бачиш зразу?
Гроші, як якусь заразу.
А коли заснеш навіки,
Мідяки замкнуть повіки.
Гроші люблять, щоб я здох!
Знають всі, що гроші – Бог!
Після останніх рядків Ісмаїл-бей розсміявся.
– Ну й Усеїн-ефенді! Ви написали ці вірші, наче знали про мої висловлювання. Добре. Далебі, добре! – повторював видавець і витирав долонею сльози, що виступили від сміху.
– Дуже добре! – додав Самойлович. – Краще й не скажеш!
Похвальні слова двох поважних людей додали сміливості молодому автору.
– Я прийшов до вас, шановний муаліме, запропонувати свої нові вірші, – сказав Токтаргази. – Якщо ваша ласка, ознайомтесь із ними...
Гаспринський змінив позу, сперся на ручку крісла. На його обличчі з'явилась якась незрозуміла тривога. І доки Усеїн-оджа діставав із бічної кишені піджака зошита, він мовчав, а в його очах читалось: "Ох уже це неспокійне і вічно невдоволене молоде плем'я!.. Що ж, подивимось, що там у тебе... ".
– Якщо вони варті того... Мені за честь бути надрукованим у "Терджимані"[29], – сказав Усеїн-оджа і простягнув зошита.
Ісмаїл-ефенді не зразу взяв його до рук. Якусь мить він дивився на простягнутого зошита і нарешті кивком голови показав на письмовий стіл у віддаленому кутку кімнати. Усеїн-оджа швидко підійшов до столу і поклав рукописа з віршами.
Вони погомоніли ще кілька хвилин. І лише коли муалім розпитав про сусідні села Айвасиле і Дерекоє, про те, як мешкають його знайомі та друзі, Ісмаїл-ефенді встав і підійшов до свого письмового стола, де лежав зошит. Він зручно вмостився в кріслі і заглибився в читання.
Гаспринському було п'ятдесят дев'ять років, але читав він без окулярів. Одним поглядом переглядав сторінку тексту і відразу вхоплював її зміст. Спочатку він перелистав зошита від початку до кінця. А згодом повагом почав читати. З оцінкою не поспішав. Якийсь час задумливо дивився кудись убік. Ось його увагу привернули якісь рядки. Його обличчя стало серйозним. Кілька разів пильно подивився на Усеїна, ніби хотів щось сказати, та, мабуть, передумав і знову опустив очі...
Поки видавець вивчав зміст зошита, Усеїн уважно розглядав кімнату. Його зацікавив дубовий письмовий стіл, за яким зараз сидів муалім. Раніше він ніколи такого не бачив. З трьох боків він був обрамлений гратчастим бортиком, схожим на мініатюрний парапет. Над столом у два ряди розміщені полички. Зліва, в кутку стола, лампа з зеленим абажуром. Поруч – електричні кнопки. За допомогою цих кнопок видавець може викликати до себе потрібного працівника і віддавати розпорядження. На стіні висять на гачках гранки майбутнього номера газети "Терджиман". На підлозі килим. Уздовж стіни стоять віденські стільці коричневого кольору та чорні шкіряні крісла.
Зауваживши, що Ісмаїл-ефенді уважно заглибився у читання віршів молодого автора, а сам власник зошита сидить як на голках, потерпаючи за долю своїх творів, Самойлович тихенько потягнув Токтаргази за рукав, привертаючи його увагу, і пошепки запитав:
– Що ви викладаєте?
– Мусульманську релігію, – так само тихо відповів Усеїн-оджа. – Проходимо Аптеїк... І рідну мову.
– І все?
Токтаргази знизав плечима, не наважуючись зразу відповісти на останнє запитання Самойловича. Але побачивши на обличчі гостя відверте розчарування, додав:
– Розумієте... чимало залежить від самого вчителя.
– Від учителя? – в очах гостя промайнула цікавість. – Що ви маєте на увазі?
– Річ у тім... – Усеїн-оджа розмірковував над тим, як делікатніше пояснити свою думку гостю, щоб разом із тим не сказати нічого зайвого, хоча тут, у домі муаліма, можна почуватися вільним від очей та вух жандармерії. – Якщо вчитель захоче, то він у школі, у далекому степовому чи гірському селі завжди може – звичайно, йдеться про вчителя ідейно зрілого та освіченого – навчати дітей і деяких світських наук. Звісно, для цього потрібна певна сміливість. Але найчастіше урядників та приставів можна купити за півмішка пшениці. І вони мовчатимуть.
– Скільки ж часу вони можуть мовчати? – Самойлович голосно розсміявся.
– Місяців зо три, – усміхнувся оджа.
– Малувато, – сказав Самойлович. – За три місяці дітей геометрії не навчиш.
– Так. Часу замало, – погодився Усеїн-оджа. – Потім доводиться підкидати ще півмішка пшениці.
– З чиєї комори?
В жодному селі не було громадської комори, з якої б учителі могли брати пшеницю, щоб заткнути пельку поліцейським чиновникам. Їм доводилося віддавати один-два рази в рік половину своєї пшениці, принесеної селянами замість плати. І робили це, звичайно, тільки прогресивно налаштовані вчителі, щоб навчити татарських дітей хоч якимось наукам.
Олександр Миколайович зрозумів, яке становище вчителя в степових повітах, там, де є пшениця. Але яке ж воно в гірських повітах, де пшениці майже не сіють?
– Дозвольте, милостивий пане, вас запитати, – сказав Усеїн-оджа, уважно подивившись на гостя. – Хто ви? Звідки приїхали?
– Я живу в Санкт-Петербурзі, – відповів Олександр Миколайович. – Там же закінчив університет. Займаюся турецькою і кримськотатарською мовами під керівництвом Меліоранського і Радлова.
– У Бахчисараї ви давно?
– Від учорашнього дня, – відповів Самойлович. – У Сімферополі я прочитав курс лекцій з кримськотатарської граматики для вчителів і випадково зустрівся там з Ісмаїлом-ефенді, моїм старим другом. Він привіз мене сюди. Бахчисарай я знаю давно і дуже його люблю. Відмовити шановному муаліму я не міг. Якщо встигну, побуваю ще в селах, хочу зібрати дані про діалекти в місцевих говірках та дещо з етнографії.
– У степову частину Криму не збираєтеся? – поцікавився Токтаргази.
Олександр Миколайович посміхнувся й похитав головою.
– Поки що мене цікавить гірська говірка кримських татар. До того ж часу в мене в обріз. Недавно я побував на Ставропіллі. Мушу вам сказати, що в карачаївців, балкарців у мовному питанні, гм... значно більше проблем.
Ісмаїл-ефенді все ще читав вірші Токтаргази. Він мав звичку один вірш перечитувати кілька разів, намагаючись зрозуміти підтекст, перш ніж вдатися до розмови з автором.
– Ви курите? – запитав тим часом Усеїн-оджа петербурзького гостя, не знаючи, про що говорити.
Він вийняв із кишені піджака кисета й поклав йому на коліна. Самойлович узяв із кисета дрібку тютюну й підніс до носа. Тютюновий аромат йому сподобався.
– Що це за тютюн?
– З Кок-Козу.
– Чудовий запах.
Олександр Миколайович скрутив собі цигарку, запалив і, щоб дим не заважав муаліму, підійшов до прочиненого вікна. Під крислатим волоським горіхом жінка похилого віку сікачем рубала м'ясо. А біля неї за рудою кішкою ганялася дівчинка.
У широкі ворота в'їхав однокінний віз, на якому горою були складені великі дерев'яні ящики з написами арабською мовою. Вдалині, над черепичними дахами будинків, сліпуче виблискувала хрестом грецька церква. Єдина церква в мусульманському місті.
Доки гість розглядав панораму міста, Токтаргази сидів, втупившись поглядом у строкатий килим.