Мені матушка передасть.
Йосип допомагав Миколі запрягати коней… Бородай хотів похвалитися своїм гостям, що в нього наймитам страх добре живеться. Тому Йосип не погнав навіть на росу – ще звечора накосили конюшини. Її треба було тільки привезти. Все ж таки це не те, що цілий день пектися на пасовиську.
Микола важно сів на переднє сидіння, спустив ноги на стельвагу. Батога заткнув біля полудрабка, хльоснув віжками. Йосип зачинив за ним дубову браму. Стояв, опустивши голову.
Мати не послухала його і зараз готує печене й варене для гостей. А він так умовляв її, перестрівши за садом. Мати відповіла, що Бородай ще, чого доброго, вижене його, Йосипа, якщо вона під час балювання не прислужуватиме. Ну і хай виганяв би! Хіба ліпше, коли щось погане трапиться…
"Якби я був великим, – зітхає Йосип, – нікому б не дозволив матір зобидити. І за себе б постояв…"
Вчора Мотря послала його на Ялинець по терен. Обколов руки й обличчя, поки наламав його. А для чого? Щоб застромити у браму. Завжди так годиться робити в зелену суботу, щоб відьма не пролізла і корів не повидоювала.
Незабаром почнуть з'їжджатися гості. Йосип спустився в льох. Виніс оберемок мокрої лепехи і свіжої папороті. Лепеху розкидав по подвір'ю. Папороттю встеляв доріжку від брами до ганку.
На порозі виріс Маркіян. Сперся на липову гілляку, якою заклечали ганок. Руки засунув у кишені, сірого капелюшка нарочито збив набакир.
– Рівніше папороть стели, – командував він.
– Я навмисне як попало, щоб ти зачепився і впав. Вирядився, як панич, – засміявся Йосип.
– Ти в мене договоришся. Скажи ще слово – матір покличу. Вона покаже тобі, де раки зимують.
– Не лякай. Ти без матері й кроку не ступиш. За її спідницю держишся, як рак. Побоявся на дуб лізти воронячі гнізда видирати.
Цього було досить, щоб роздратувати пихатого Маркіяна. Він підступив до Йосипа. Стояли один проти одного, як два розлючених півники.
– Чом же не кличеш матері? – махнув Йосип гілкою папороті.
– Без неї справлюся, – наступав Маркіян.
Голосно загавкав собака. На подвір'я увійшов Роман із своєю дочкою Любкою.
Маркіян швидко сховав руки у кишені. Йосип, мов нічого не сталося, розтрушував папороть. Маркіян повів їх у хату. З ганку оглянувся і погрозив Йосипу кулаком.
Після Романа прийшла товста Ковалиха з дочкою, зятем і двома онуками – великим і малим Степанами. З сусіднього села Залісців приїхав Бородаїв кум Федір.
Чекали попа.
Йосип розпріг Федорові коні. Завів їх під шопу, щоб мухи не кусали, і закинув за драбину паші.
Він бачив, як з ганку спустилися гості. Федір ніс широку лаву, Мотря – вовняне святкове рядно. Бородай смоктав цигарку, застромивши пальці за підтяжки, які стягували його, наче обручі кадуб.
Діти побігли в сад.
– Довгенько матушки нема. А той чортогон Микола давно поїхав? – сіла на лаву Ковалиха.
– Давненько вже, – відказала Мотря.
– Не велика птиця ваш піп, – прикурював із запальнички Федір. – За нашим благочинним дві підводи треба посилати. Одну – для нього, другу – для матушки. Інакше не приїде.
Великий і малий Степани загукали з саду:
– Їдуть!
– Йосипе, відчиняй браму. Та швидше! – заспішила Мотря.
Вкотилася підвода. Піп махав камилавкою. Микола натягнув віжки, і коні, мотаючи головами, зупинилися біля лави.
– Фу, навіжений, – злякано прошепотіла Ковалиха, підбираючи спідницю.
Роман зсадив матушку з воза.
– Прошу до столу, – запрошував Бородай.
У дворі залишилися Йосип і Микола.
Гості сіли за стіл у світлиці. Бородай включив приймача, якого купив ще взимку у Львові. В садку бавилися біля столика хазяйські діти.
Йосипова мати в білій розпашці й чорній спідниці йшла через подвір'я. Темно-русе пригладжене з рівним проділом волосся не вибивалося з-під хустки. Несла обід хазяйським дітям і ласкаво дивилась на Миколу і Йосипа. Чорні брови, смугляве лице, запечалені очі. Тонка і невисока.
Микола з Йосипом лежали на возі і гризли соломинки.
– Ви пізніше пообідаєте, – сказала їм Йосипова мати, поспішаючи в хату.
Хлопці кивнули головами. Ковтали слину, а їхні ровесники під яблунею уминали холодець, запивали квасом.
Потім наймитам дали трохи об'їдків, і вони поїхали по конюшину.
Повернулися, коли вже стемніло. З розчинених вікон світлиці неслася п'яна пісня.
Співав Бородай. За ним вторили гості, а піп, відбившись од усіх, ревів:
Сто лят, сто лят
Нєх жиє, жиє разі
Єще раз! Єще раз!
Нєх жиє, жиє раз!
І вже речитативом:
– Нашому господарю Гордію і газдині Мотрі дружно та дружно мно-о-гая лєта!
З хати вийшла мати і наказала Йосипові піти додому і загнати курей. Вона була не дуже засмучена, і це заспокоїло хлопця. Він легко ішов додому.
Дід Архип, якого попросили сторожувати господарку, дрімав біля печі на лаві.
– Приніс вам, дідусю, шматок булки, мама дали, – підійшов Йосип.
– Нащо мені булка, старому? Їж сам та рости здоровий.
Проте хлопець розломив навпіл.
Загнавши курей, лягли спати.
Дідусь пообіцяв розбудити Йосипа вдосвіта.
Проте спати не довелося – хтось постукав у шибку. Дідусеві ноги зачовгали по долівці. В хату зайшла, хлипаючи, мати. За нею – батько. Він стогнав і лаявся.
– Що трапилося? – в один голос дід і Йосип.
– Вигнали, як пса паршивого. А все він, Роман! Чого їм від мене потрібно? Все вже забрали – силу, здоров'я, а тепер жінку хочуть відбити. Чуєш, Архипе? Ганна їм очі коле. Цілий день варила-готовила, на стіл подавала. Посадили мене ззаду, як старця. Напившись, Роман почав залицятися до Ганни. Я не стерпів. Це ж наруга! – батько хрипів, держачись рукою за груди.
3
Доспіли вишні. Переднівок не був уже таким страшним. Люди говорили:– Коли цвів біб, ївся хліб, тепер цвіте мак і хліб не їсться так.
Таранчуки перебивалися на вишнях. Антін, хоч і дуже скрутно доводилося, затявся не йти до Бородая позичати борошна. Після отієї солоної гостини вирішив навіть сина з наймів забрати. Коли ж поміркував, що вдома хліба й крихти немає, передумав. Що мав робити? Затаїв, заховав свою лють і кривду десь під самим серцем. Вішав сокиру за пояс. Йшов для Бородая дуби валити на нову клуню. Мусила й Ганна у Бородаїв город полоти.
Змарнів, замисленим став Йосип. На худому обличчі витягнувся довгий ніс. Тонкі губи були завжди стиснуті. Сині материнські очі, здавалось, трохи запали. Любив бути на самоті. Замкнувся в собі, навчився розуміти шум лісу і шепотіння трави.
Якось надвечір після дощу пішов хлопець у ліс по опеньки. На зеленій галявині біля здоровенного гриба з м'ясистою білою шапкою надибав джмеля. Пізніше догадався, що то був джміль-одинак. Під купкою моху він зліпив собі стільника. Йосип нарахував сім комірок. Вони були глибші і ширші, ніж на справжній рамі з вулика. І не жовті, а рудуваті. П'ять комірок – повні меду.
Коли джміль-одинак прилетів і ліг спати в своєму гнізді, Йосип у сутінках обкопав ножиком купку моху і обережно поклав скарб у картуз.
На сіножаті, під кущами вільхи, він встромив у землю дірявого горщика. Так з'явився перший пень пасіки.
Джміль-одинак звик до свого вулика. Він незабаром заповнив шосту чарунку і став воском опечатувати мед на зиму.
Під посадкою Йосип знайшов цілу джмелину сім'ю. Але до гнізда добратися було важко: джмелі жили глибоко в землі.
На смітнику за фольварком пана Рачинського хлопець натрапив на іржаву каструлю. Приніс її з собою на пасовисько. Пробив збоку цвяхом дірочку. З дощечки вистругав дно. Насушив дрібної трави, щоб було чим підмостити джмелям. Забив чотири кілочки. Приладнав на них каструлю. Вулик стояв готовий.
Вигнавши корів на пашу, вперто докопувався до джмелів. Циган – Бородаїв собака, сердився, що Йосип з ним не грається, хапав його за ноги, заважав працювати.
Цуциком взяв хазяїн Цигана у пана Рачинського. Гадав, що буде злим, нікого не підпускатиме. Але собака виріс ласкавим, товариським. Він любив більше Йосипа, ніж свого господаря.
Хлопець показав Цигану дірочку. Той понюхав. Певно, йому здалося, що це мишача нора, і він став гребтися. Висолопивши язика, Циган працював з усієї сили, гарчав. Порох сипався з-під його ніг. Раптом собака заскавулив, завив на всю сіножать, став тикати носом в землю.
Йосип погладив Цигана. Витягнув йому з носа джмелине жало. Проте собака більше не допомагав хлопцеві. Боявся навіть підходити до того місця.
Через кілька днів Йосип викопав джмелине сімейство. При місяці накрив величезну шапку стільників разом з джмелями каструлею і переніс на кілочки. Джмелі не відцуралися зручного вулика, носили мед, але Йосипа не підпускали.
Та хіба втерпиш, коли медом пахне!
Одного разу Йосип зірвав житнє стебло, підповз на животі до вулика джмеля-одинака. Той якраз полетів кудись. Всі комірки виявились заліпленими.
"От хитрий, – міркував Йосип. – Шкода грабувати. Він же один. Взимку може пропасти".
Підліз до каструлі. Підняв дощечку. Джмелі стривожено загули. У стільниках блищали крапельки меду. Простягнув стеблину, вмочив у мед і хотів смоктати. Тут Циган загарчав.
Йосип швидко накрив каструлю і виповз з-під кущів.
З лісу вийшла дівчина в білій сукенці в горошок і стала спускатися вузькою стежиною на сіножать.
"Хто б це?" – подумав Йосип і нагримав на Цигана.
Дівчина зупинилась на горбі під берізкою.
"Невже Єва Станіславівна? – приклав Йосип долоню до лоба. – Може, здалося?"
Дівчина також приклала долоню до лоба і роздивлялася навколо.
Спустившись вниз, вона теж упізнала свого колишнього учня. А він, сором'язливий, не наважувався ступити їй назустріч.
Вчителька підійшла сама.
– А я вас зразу ж впізнав, – сказав Йосип.
– Ти не вчишся? – запитала Єва Станіславівна.
Йосип барився з відповіддю.
– Наймитую в Бородая, – опустив очі долу. І враз сміло: – Собаку, яким він нас цькував на горі, ми отруїли. А з школи мене забрали… Трудно батькам.
Єва Станіславівна обняла хлопця.
– Ви знов учителькою будете? – дивився їй у вічі Йосип.
– Ні… Я касиркою в трактирі працюю. До вашого бондаря йду кадуби замовляти на капусту.
– Так ви теж у наймах, тільки в місті?
– Авжеж.
– А я думав – знову вчителькою будете…
– Чи не бондар он там, до посадки йде? – показала рукою Єва Станіславівна.
– Він, дядько Трохим. Гукнути його?
– Не треба.