Будуть нашій Січі непереливки, коли москалі од Переволочної дійдуть аж сюди й злучаться з кам'янозатонпями!
– Не попустимо!
– Нізащо!
– Постривайте-бо! Які гарячі! Розміркуйте спокійно: яка у нас сила? Курям на сміх здалася! Одна назва – козаки… Не гнівайтеся-бо, братчики! Адже ви самі свідомі того – десятеро козаків мають десять рук та десять ніг; а може й того менше! А як у котрого руки й ноги цілі, то очей нема; одне слово – каліки! Нам би тепер баштани стерегти, а не з москалями воювати!
Загуло товариство:
– Хоч ми без рук і без ніг, хоч і сліпі між нами, а все ж москалеві не подолати нас!
А Сорочинський їм на те й каже:
– Не загадуймо в будучину, що там колись буде! Доки живі, про живе дбаймо! Треба нам насамперед загаяти москалів у дорозі, от і поміркуймо над сим, як краще зробити? Товариство, може між вами знайдеться охочий перевезти московські байдаки через пороги? Се було б до речі! Бо ми сьогодні ж пошлемо посланців до Кримського хана прохати потуги.
Запанувала хвилева тиша. Братчики зрозуміли, якого стерничого потребує кошовий… Стали вони зглядатися один на другого, аж се – молодий парубійко в одежі міщанина (видко недавно прибув на Січ із городів) увійшов в коло.
– Батьку кошовий, – вклонився він низенько Сорочинському, – благословіть мене на стерничого.
Довго оглядав кошовий парубка; сподобався він йому з лиця й з мови, аж жалко стало.
– А хто ж єси, добродію?
– Кличуть Олексою, на прізвище Опоченок… Мого батька (він був війтом), цар замордував у Лебедині; мати, побиваючись за батьком, стерялися… Сестру-одиначку, московські драгуни взяли. А я зостався на світі один, як билина.
– То нехай же тебе, сину, Бог благословить! На святе діло йдеш! – розчулився кошовий.
– Благословіть і ви, добрі молодці! – вклонився Олекса всьому товариству.
– Бог напутить тебе на все добре. З Богом! Після сього кошовий зітхнув вільніше:
– Одну справу залагодили. Залагодьмо ж, братчики, й другу. А ну, кажіть, кого пошлемо у Крим?
Озвався козак Яким Богуш:
– Їдь, батьку, сам.
– А на Січі хто зостанеться?
– Кого найменуєш, той і зостанеться.
– Товариство! Чи згода?
– Згода!
– Нехай буде так. То візьму я, братчики, із собою у Крим козака Кирика Менька. А на Січі нехай отаманує замість мене Яким Богуш. Він козак добрий, самі ви знаєте.
– Просимо козака Богуша! Просимо!
Богуш, вклонившись товариству, подякував за честь і.. згодився.
– От і гаразд! – мовив Сорочинський. – А тепер, пани-брати, послухайте мою останню пораду. Богові хвала, сього року води у Дніпрі і воли не вип'ють! З трьох боків вона пойняла нашу Січ, навіть Титарівський та Ірклієвський курені залила. З трьох боків не підступить москаль до Січі – ні пішки, ні кінно, – хіба на байдаках. Не вадило б нам, добрі молодці, прокопати глибоку канаву й з четвертого боку, щоб затопити долину. Тоді б ми зовсім одгородились водою од суходолу!
– Добре, батьку! Що звелиш, те й зробимо! – Закричали запорожці і на останку закидали Сорочинського шапками,
В той час як на Січі готували москалям таку зустріч, Яковлєв з військом прокладав огнем і мечем шлях на Низ. За прикладом Переволочної Старий і Новий Кодаки з околицями були спалені дощенту, людність вирізана до ноги. Але дивно – чим більше москалі проливали української крові, тим більша лють находила на них. Душогубство живих людей вже не вдоволяло їх, свіжо пролита кров не гасила жаги; їм аж трупів забаглося, наче упирям! Москалі розкопували домовини, розбивали труни і викидали на світ божий кістяки мертвяків!
Таким робом Яковлєв дійшов до порогів. Аж тепер він схопився за голову.
– Що я наробив?! Хоч би ти, полковнику, був мав на той час розум! – попрікнув Яковлєв Шарфа.
Той видивився.
– А що таке?
– Що таке? Всіх хохлів вигубили, а хто ж тепер переправить наші байдаки через пороги?
– Правда…
– Ось що, зараз же розішли в близькі околиці під'їзди. Але його перехопив Шарф.
– Марна надія. Мої драгуни ще як до Кодака йшли усі запорозькі зимівники попалили, а людей вистинали.
Руйнування Чортомлицької Січі
– Як знаєш, хоч з-під землі, а добудь мені стерничого! Не так легко було виконати цей наказ; навколо залягла руїна,
пустеля, і послані під'їзди надвечір повернулись впорожні.
Ба, не зовсім впорожні: під'їзд, посланий в бік Січі, привів на аркані якогось парубка. То був Олекса.
Непевним він видався Яковлєву, а надто очі, – як гляне ними на кого, то й здається, що збирається ніж встромити в груди.
– Звідки ти?
– Тутешній, з Кодаків.
– Хто такий?
– Я?… Мій батько стерничим був; я з ним байдаки перевозив через пороги.
– Ага!.. А сам ти зумієш переправити байдак?
– Чому ні, перевезу…
– Так?.. Ти перевезеш мої байдаки.
– Добре. Перевезу.
Яковлєв розгнівався:
– Я тебе, хохле, не питаю, а наказую!…
– Та про мене; чи питайте чи наказуйте – можу. Я навіть по два байдаки зразу можу переправляти.
– Ще краще. Менше згаємо часу…
Яковлєв сам повів Олексу до байдаків… Байдаків стояла сила – більше сотні; Олекса спинився біля двох найбільших галер.
– Нехай оці зв'яжуть кодолою до купи! – мовив козак.
Яковлєв звелів людям зробити, а коли було готово, поставив на передній галері біля Олекси двох донців з кольбами.
– Вважайте пильно! Помітите що непевне – коліть хохла!… Ну, рушай!
Олекса схопився за стерно.
– Мочи весла! – крикнув він. Веслярі махнули веслами: раз і вдруге…
По воді пішли брижі. Галери винеслись на середину річки; прудка течія підхопила їх і потягла у якусь невідому прірву…
Вже чути було, як десь реве вода То бурчав перший дніпровий поріг – Кодацький. З кожною хвилиною галери наближались до нього; вони вже не пливуть – летять!
Вода реве, вода піниться – у москалів від жаху волос на голові в'яне. Донці з кольбами біля Олекси полотніють.
Кам'яна забора! Вода звивається дуба з високої високості пала у прірву. Раптом галеру шарпнуло – кинуло убік; вона затрималась на мент на місці, буцім на мілизну сіла. Але налітає на неї дужа хвиля й кидає у другий бік, на вир… Закрутило передньою галерою, наче трісочкою, а в сей час задня наганяє її й з великою розгону б'є своїм носом у бік:. Затріщали дошки… У велику вирву хлюнула вода.
Донці, від великого переполоху себе не тямлячи, кинулись з кольбами до Олекси. А той пустив стерно із рук, в два скоки опинився на краго галери, зареготав і… шубовснув сторч головою у воду!
Донці очепірились за стерно, але в ту ж хвилину обидва попадали з ніг, бо галери зачали плигати з каменя на камінь, наче собаки через тини. Ось передня галера вибралася на такий високий камінь, що виглядав з води наче справжня скеля. Напоровшись на шпиль, галера проломила собі дно й застряла, як галушка на шпичці. Раптова дужа хвиля підмила галеру з одного боку, вона перехнябилась і гупнула у прірву. Задня галера переплигнула через камінь-скелю, але на самім вершечку також зачепилась, перевернулась і впала на передню галеру, наче віко на труну.
А потім набігла велика хвиля й покрила собою все. Від двох галер з московським військом лише біле шумовиння пішло по воді…
* * *
У неділю рано-пораненько обманонька стала:
Виманили наших козаченьків у чистеє поле,
Виманивши взяли пов'язали по два до купочки;
Вони скликаються та озиваються, як сиві голубочки.
Ой уже ж наші славні запорожці та й невеселі стали;
Ой облягли їх, облягли москалі та й усіма сторонами…
Ой ударив Яковлєв з високої бійниці:
Посипались запорожці, як зимні кислиці.
Ой зашуміли густі лози, ще й крутії кручі.
Заплакали славні запорожці та з Січі ідучи.
Та летить крячок та по той бічок де взявся шуліка.:
"А не буде в Січі города однині довіка".
Походу на Січ Яковлєв до смерті не забув. Багато пригод він мав в дорозі, багато часу згаяв, багато людей згубив, а все ж нарешті добрався з своїм військом до Кам'яного Затона. Він до того запалився на запорожців, що навіть одпочити людям не дав, забрав у воєводи всю залогу і пішов добувати Січ.
Але гірке розчарування чекало на нього. До Січі не було жодного приступу із суходолу. Яковлєв довго никав понад берегом і, наче кіт на сало, поглядав на Кіш.
Поміркувавши, він звелів людям насипати за ніч високі шанці проти Січі. Як же сонце зійшло поставили москалі на ті шанці гармати.
Гармаші вимірили, пальнули і… покрутили носами. Бомби не досягли до Січі й попадали у воду.
– Чи не чорт завзявся поводити мене? – гнівався Яковлєв сам на себе. – Я знищив Келеберду, я здобув Переволочну, зруйнував обидва Кодаки! Я самотужки переплив через усі дніпрові пороги, вирізав кілька тисяч здорових бойних запорожців! Невже мав би злякатись тих калік, що засіли в Січі? Та й що мені Січ? Що мені запорожці? Що мені вода? На човни! На байдаки!
Він чвалом погнав коня до ближчого табору. То оташувались драгуни полковника Урна.
– Полковнику і ви, "ребята"! Ось вам мій наказ: на човнах чи вплав, живі чи мертві, – але доберіться до Січі і добудьте її!
Полковник Урн таки зразу опішив свій полк: і велів драгунам сідати на човни.
– Одчалюй!
.Яковлєв стояв на березі і стежив очима за човнами. Ось вони вже вигреблися на півдороги, а в Січі тихо, наче всі там вимерли. Скоро й берег. Весла черкають об пісок. Мілизна. Полковник Урн, вихопивши шпагу, став на увесь зріст.
– Слухай! Вилазь із чов… – Останнє слово команди, застрягло у нього в роті.
Запорожці принишкли не дарма. Притаївшись за валом, вони добре вимірили із самопалів, гаківниць та гармат… Припустивши москалів до берега на скільки можна було, Богуш крикнув:
– Бий!
Гупнув страшенний залп. Гарматні кулі вдарили в самісіньку гущу москалів. Одна бомба поцілила Урна в голову й одірвала її. Куля й голова, наче два гарбузи, покотилися у човні, а тулуб, постоявши хвилинку на ногах, перехнябився і булькнув у воду. За першим залпом гупнув другий – ще страшніший; на сей раз запорожці пальнули із усієї огнистої зброї, яка у них була. Кулі із рушниць поклали покоси московського трупу, бомби із гаківниць побили човни, подірявили байдаки, і вони стали тонуть.
Ті драгуни, котрі зосталися цілі, вдарились було навтьоки; але як ти втечеш, коли у воді лежало трупу, як мосту. Навіть води з-під них не було видко, булькотіла якась червона юшка.
Оджахнувши огнистою зброєю напастування москалів, запорожці цим не вдовольнились.