Осідлав тоді Кара-Мустафа коня вороного, та Й поїхав світ за очі на тугу всій орді, бо всі любили сміливого "батиря". З того часу й чутки про його нема ніякої в орді: чи живий, чи загинув, ніхто того не знає; а Ахмет-паша прибрав до рук усю владу, бо в усьому довірився йому хан. Ходить в орді поголоска, що зачарував він хана якимись чарами нечистими, кажуть, з шайтаном спізнався старий паша...
Та не знав сього прадід, і на думку йому не спадало того: довірився він спритному чаклунові, знавшому, як баки забити; радий він був з того, що доніс його Господь до хана, і довіз він гетьманську грамоту, що прихильно вітала його орда, і за радістю своєю ні про віщо не дбав: тільки Богові дякував, та над погрозами старої відьми сміявся! "А от же і не рознесли моїх кісток ворони чорні, як загрожувала та, — думає. — Довіз-таки я грамоту, а коли Господь допоможе, то ще й побратима визволю, аби живий він був!"
Міркує так собі прадід, думками багатіє, а тут Ахмет-паша і кличе його до хана:
"Іди вже, друже, — каже, — сам ясний хан зве тебе перед очі свої. Любить він твого гетьмана і скоріше бажає прочитати його грамоту. Приготуй її", — каже.
Розпоров прадід в своєму жупані підкладку, куди зашив був він гетьманську грамоту, намацав рукою пакунок і пішов за пашею до хана.
Пишні ханські палати! Скрізь розписано, розмальовано, золотом поцяцьковано, і такими все хитрими візерунками, що й не зрозумієш, як і виводили їх маляри: ніяка жінка самою тонкою голкою не вишила 6 на полотні таких узорів, хоч би й сто років вишивала! "Не кожний і повірив би, коли б розказати, — думає прадід. — Одного злота скільки пішло, а про фарби вже й казати нема чого!"
Іде прадід слідом за пашею, а навкруги все мурзи та беї, в оксамитових халатах, один другого краще вбраний, один другого поважніший: стоять і дивляться на його, перекладаючи руки з серця на чоло. Як хто, то й злякався б серед такої пишноти; та не з тих був прадід; іде собі, сміливо ступає закаблуками по дорогих килимах, таких же барвистих, як і розмальовані стіни, як і вбрання величних беїв.
"Ну, друже, причепурись тепер, — каже Ахмет-паша, як підійшли вони до дверей, де стояла сторожа, озброєна шаблями і келепами, — зараз перед ханом станеш".
Сидить хан на парчевій подушці, навхрест ноги заложивши, курить люльку з довгим чубуком, а круг нього стоять найповажніші в орді мурзи, всі в золоті та оксамиті, всі сивовусі та суворі. І сини ханові тут же; а ззаду варта стоїть з блискучими топірцями, з довгими списами, і все навкруги так блищить і сяє, ідо в прадіда і в очах замигтіло, не знає, куди йому й дивитись. Проте не злякався козак, не осоромився: вклонився він низенько ханові і синам його, і мурзам старим і сміливо став перед хана.
"От, великий хане, — каже, вклоняючись, Ахмет-паша, — привів я по твоєму наказу посла од приятеля твого, гетьмана України. Чолом тобі б'є гетьман".
"Скажи послові, — каже хан паші, — що радий я його бачити і дякую моєму приятелеві за привітання. Спитай його, — каже, — як ся має ясний гетьман т"
"Здоровий гетьман, — вклоняючись одмовляє прадід, — і велів тебе поспитати, як і твоє ханське здоров'ячко?"
Умів таки прадід слово промовити, що й казать! Здатний на все був.
"І ми здорові, слава Аллахові, — каже хан, — і частенько згадуєм нашого приятеля. Як то він там поживає?"
"А так поживає, — каже прадід, — що часом і галушки з салом не йдуть йому в горло... Прислав оце до тебе прохати допомоги".
"Ми повсякчас напоготові подати допомогу своєму приятелеві, — каже хан. — Казав мені паша, що в тебе й грамота до мене є від гетьмана?"
"Аякже, — одказує прадід, — є". І по сій мові засунув він руку під жупан. — Ось де вона!"
"Ми раді послухати; грамота приятеля для нас найкращий гостинець, — одмовляє хан. — Візьми її, Ахмете, у посла, та прочитай, що пише нам гетьман".
А прадід, щоб ще більше піддобритись до хана, до гетьмана його навернути, вклоняється ще раз низенько та й каже:
"Повір, ясний хане, що нікому ще не посилав гетьман таких грамот; одному тобі тільки, бо шанує він, вельможний, твою ласку".
Вклонився прадід при тих словах аж до землі, та як підвівся, дивиться: що за чудасія? Всі на лиці змінились! Аж посинів Селім-гірей, сидить, напіввідкривши рота і нерухомо встромивши очі, а розлютовані страшні мурзи та беги за ятагани ухопились!
"Що за оказія?" — думає здивований прадід. Повернувся він до Ахмета-паші, дивиться, — і що б ви думали, люди добрі? — сам своїми власними очима бачить: тримає старий чаклун в руках замість грамоти заяложений жіночий очіпок, та ще й коливає ним, чортів син, перед самісіньким ханським носом!..
XI
Ой, та й міцні ж стіни старої татарської вежі, так міцно вимуровані, що кілько хочеш стріляй в них кам'яними кулями з самих величезних гармат, тільки на порох розсиплються кулі... Міцні й залізні товсті грати в вузеньких віконечках, не поїла їх ржа, не погнув довгий час, хоч і давним-давно вимурували ту вежу. І проклятий одвіку ланцюг не перержавів, а все так само спускається з стелі, все так само міцно охоплює козацькую шию, хоч струмками, цілими річками пролилися по ньому сльози людськії!
Не втекти в'язневі із старої вежі, і нікуди із неї не вийти, тільки до ката...
Сидить закутий в тій вежі прадід і ранком чекає лютої смерті... Розірвуть козака на чотири частини дикі степові коні, чорні ворони підберуть потім білі кістки козачі і рознесуть їх по всьому світу... Ой і рано ж радів ти, козаче, рано насміхався над проклятою відьмою, рано хвалився!.. Краще було 6 слухати добрих людей, не женихатись з кожною молодицею, яку тільки стрінеш, не розбираючи, чи відьма вона, чи ні, чи варта вона твоєї голови молодецької, твоєї лицарської слави... Не було б тепер того, не скінчив би ти життя свого у ката в руках!..
Та що смерть? Хіба ж боїться смерті козак, коли сотні разів бачив він її просто у вічі в військових походах і на герцях завзятих, де як спілі колоси пшениці під серпом котились голови молодецькі? Страшніше за муки і за смерть саму те козакові здавалось, що проклинатимуть його з роду в рід, поки и світ стоятиме, як зрадника, котрий прихильного спільника, могутнього хана, повернув на лютого ворога. Рознесуть тепер славу про його по всій Україні, і ніхто не оступиться за ним, ніхто не скаже, що не з доброї волі учинив він те, що урядила йому все злая відьма, бо кому ж таке і на думку спаде?
"Ой, та й кому ж ти довірився, гетьмане вельможний, батьку козачий, кого мав ти за доброго, вірного козака? — скаже кожний. — Хіба ж мало було в тебе вірних, сміливих молодців на твоїй Україні, що обрав ти такого?"
Так міркував прадід, і гірко ридав він, залізним ланцюгом прикутий. Пекучі були ті сльози, не приведи Господи і ворогові плакати такими сльозами, не дай, милосердний, нікому ніколи тих сліз на землі...
А вже і вечір стає тихий та погожий і золотом красить вузенькі віконця на вежі. Вже й зорі спалахнули в безхмарному небі і, співчуваючи, мигкотять крізь залізні грати, наче б то плачуть з бідолахою разом... З праці тяжкої, побрязкуючи ланцюгами, приходять бідні невільники і, стомлені, сідають біля вежі. І чує прадід, як ведуть вони проміж себе розмову про тихії зорі милої Вкраїни. "Ой, і хороше ж там, ясно, і Дніпро могутній реве, і вольная воля гарцює по степах безкраїх, і дівчата співають своїх чудових пісень!.. Ой, хоть приснись же ти нам, країночко рідни, хоть уві сні з'явись, — молять, — нам, невільникам бідним, що за тебе, незабутню, в тяжкую неволю дістались, волі і щастя в житті позбулися..." Плачуть, сльозами вмиваються, сіромахи, і прадід плаче разом з ними, хоть і не бачать вони його...
І чує прадід, кличуть вони старця прохожого, каліку безокого, що осліпили його татари в неволі, кличуть і просять: "Заспівай ти нам, старче Божий, рідную думу. Заспівай нам що-небудь, щоб хоч трохи серце розважити..."
І направляє Божий старець свою кобзу, налагоджує струни невільник сліпий. Ожили під його пальцями голоснії струни, затремтіло від жалібних звуків тихе вечірнє повітря, ллється тужливо, мов плаче, спів рідний...
Але що він співає?.. Ще ніколи не доводилось прадідові чути думи тієї, хоч і багацько чував він їх і вдома, по ярмарках та базарах, і на Запорожжі, серед веселого, вільнолюбного товариства; дивні, нечувані слова долітають до його крізь велетенський мур, і завмер козак, прислухаючись... І довго співає кобзар, довго лунає серед тиші нічної його старечий голос.
Гей, давно, давно вже сеє бувало,
А немає на Вкраїні козацького серця,
Котре б з тугою того не згадало...
Гей, ідуть ляхи на три шляхи,
А козаченьки на чотири,
А татари злі, бусурмани невірні,
Весь широкий степ вкрили...
Гей, ідуть ляхи на три шляхи,
А козаченьки на чотири,
Ідуть вони, як брат з братом,
Рука в руку, серце з серцем,
Спільна дума їх всіх обгортає.
Ой ідуть вони славний бенкет справляти:
Не червонеє вино, не міцнеє пиво кружляти,
А гарячу кров бусурманську будуть вони на землю проливати!
За землю христіанську піднялись козаки:
Хотять вони тюрми агарянські руйнувати,
Невільників бідних із неволі визволяти;
З тяжкої неволі,
З віри бусурманської,
На ясні зорі,
На тихі води,
У край веселий,
У мир хрещений
Повертати.
Гей, попереду та сам король їде,
Поруч його ясний королевич,
За ним слідом козаків веде
Сагайдачний гетьман Конашевич.
Ясне сонце серед неба стало, зупинилось:
Ще ніколи такої слави на землі не бачило,
Хоч од віку на землю дивилось!
Ой, і ржуть коні, ржуть вороні, аж земля двигтить!
Ой, блищать шаблі, блищать булатні, мов огонь горить!
Як гай густий списи стали, і світ заступили,
Як ті хмари корогви розкрились, все військо прикрили!
Б'ють литаври, сурмлять сурми, перемогу віщують!
Йдуть козаки, та все дальше у степ, недоленьки своєї не чують...
Гей, слава вам, лицарі славетні,
Що за волю братів своїх повстали!
Упокой, Боже, святії душі,
Що за хреста Твого свої голови поклали...
* * *
Ой, вже три дні і три ночі серед широкого степу вони проходжають,
А ніде татарського війська агарянського в степу не помічають.