Он його легіони, польські й татарські, окопались коло Дніпра... Вранці він поведе їх проти московського боярина Ромодановського та проти московських попихачів — Якима Сомка та Васюти Золотаренка...
— Ромодановський... Ох, москалю! Ти вже не пошлеш мене гуси пасти, як посилав Шеремет, а тепер сам пасе у кримській неволі...
Так міркував, нудьгуючи, Юрась вночі, на березі Дніпра, не глядючи на той бік, на високе правобережжя...
— О, доле моя, доле моя! Яка ти щербата? Десь маленьким, моя мати, в руті мене купаючи, любистків жаліла...
А сон все не йде до його... Не спалось йому сю ніч у розкішному наметі, цю подарував йому його приятель і підручник Нуредин-хан; і от Юрась, тихенько покинувши свій табір, сидить тепер на березі "своєї" ріки — "своєї"... Чи його ж вона?
— Моя, моя! Мій Дніпро і Україна моя... Тільки Галочка... і моя, і не моя... Не моя, не моя!..
Він глянув на той бік Дніпра, на кручі й на скелі... А Дніпро все рине і рине на Низ, до Січі, до Чортомлика, до Сірка, до моря... Там йому і згинути на віки і віки, як гине кожде мале, єднаючись з великим, як гине кожна людина у домовині, кожна хвилина у годині, кожна година і роки, і століття — у вічності...
— А може згине й Україна у великій великості, коли з'єднається з нею... Так і батько казав перед смертю, а потім перед громадою казав не те...
Юрась похитав головою.
— А Дніпро не згине, хоч і він, мов жива людина, з очеретами розмовляє...
Юрась кинув у воду суху очеретину й замислився...
— Не вернутись до мене отій очеретині, як не вернутись з моря дніпровій воді, як не вернутись тому, що казала мені у ту ніч Галя... Не вернутись... Ніщо у світі не вертається, і та ніч не вернеться, а хоч і не вернеться, так ніколи не забудеться...
Він так заломив руки, що аж пальці хруснули.
— Гей-гей! Не буде мені ні забуття, ні вороття...
І сумує Юрась, тяжко сумує, на свою долю нарікаючи.
Чого ж йому сумувати, чого на долю нарікати? Ще недавно пані Олена Виговська, гетьманова, припадала у Чигирині до його жовтих сап'янців, бо під ті сап'янці впала тоді, підклонилась уся Україна, і ті жовті сап'янці мали право топтати її від Глухова і Харкова до Чортомлика, від Київа і Чигирина до Карпат і до Львова...
— "Beati possidentes"! — згадав Юрась бурсу.
А чи не з ласки Сіркової був він "beatus possidens"? Чи не з Сіркового решета впала до його сила й право топтати жовтими сап'янцями усю Україну?..
— Ні! З ласки Божої та батьківської, Богданової...
І переносяться перед його очима послідні часи й послідні турботи.
Дивись, Юрасю, дивись! І він бачить духовними очима: уся Україна під його жовті сап'янці підтопталася, поверглася ниць... Не йдуть під ті сап'янці тільки його ж родичі — Васюта Золотаренко та Яким Сомко з своїми полками...
Та дарма! Вранці я й їх підтопчу під себе, як сухе перекотиполе, та з ними й того приятеля їх, Ромодановського, обсмалю татарам на ковбаси... Нехай їсть московські ковбаси мій приятель, Нуредин-хан... Стережись! Шеремет досі мене згадує у Бахчисараї...
А сум все не покидає Його... Від сорому й злості бліді щоки йому червоною крівцею горять...
— У монастир, у монастир, у ченці піду, хоч і підтоптав би під свої сап'янці увесь світ...
На що йому сей світ і тая слава, і булава, і усі клейноди, коли він сам упевнився, що він... не чоловік... коли він — каліка зроду, євнух від самої купелі, від самих пелюшок!..
До тієї весняної ночі він не знав, що таке кохання... А у ту ніч пізнав; та бодай було зроду-віку того не знати! У ту ніч, як несподівано спіткав він Галю яснооку у саду коло ставка, пізнав він собі на муки, що таке любощі, що таке кохання; пізнав, що давно вже кохав ту яснооку, тонку, як тополенька, дівчинку — і прокляв своє життя за те, що тоді пізнав... Краще б було не знати...
Душно було у ту ніч; він і вийшов у сад... За ставком, у кущах, щебетав соловейко. На ставку, по купинах та між очеретом, жаби неначе скажені квакали та брехекали, мов у їх була "вулиця" — та вулиця шалена... Пахло м'ятою та любистком... Коли зирк — Галя у біленькій сорочечці з добрими коралями стоїть під кущем калини, у самого ставка і, мабуть, прислухається до соловейка...
— Юрій... пан гетьман, — мов жахаючись, тихо промовила вона.
— Я не гетьман, Галочко, а Юрій...
І він взяв її за руку... Мов огонь передався йому від її маленької, холодної рученьки...
— Тобі холодно... Он і рученька холодна... Сядьмо...
Вони сіли на траві.
— Може й ніжки замерзли?
Він помацав її ніжки у шовкових тоненьких черевичках і шовкових панчішках... Чом не помацати? Вона ще дитинка: їй тільки чотирнадцять мине після клечальної неділі...
— Ти по росі ходила, Галочко... В тебе ніжки й панчішки мокрі... Дай, я їх трошечки висушу...
І став гладити їх руками, а потім не зчувся — як і гарячими губами...
А тут його голова закрутилась, і він усе забув... Чи то сон, чи то вони обоє зомліли?.. Чи то небо розверзлось?.. Не знає... забув... себе і усе забув...
Пам'ятає тільки тепер, як вона уся горіла й палала, пригортаючись до його і тулячи його голову до свого лона... А устонька її, як листячко на калині, шепотіли:
— Мій гетьманчику! Мій козаче! Мій любий!..
"І вона мене цілувала, а слізоньки її капали на мої руки, коли вона й до них припадала личком і гарячими устоньками, — згадувалось тепер Юрасеві. — Чи то був сон?"
Так: і сон, і не сон... Силує себе Юрась усе згадати, і не може... Чує, здається, й досі, як цілісіньку ніч тьохкав соловейко, як переказились у ставку усі жаби, як Галя припадала до нього, до його колін, пестила його, і вже як на світ стало благословлятися, щезла, мов у небо полинула, мов у ставку втонула, обернувшись мавкою, русалкою... А він сидів на траві під калиною і, стогнучи й плачучи, кляв свою долю щербату, проклинав і батька, й матір:
— Мати проклята! Чом ти мене маленького не задавила? Чом, купаючи в любистку й руті, своє, батьком прокляте дитя не втопила? Хто й тебе прокляв, щоб привела ти на світ не дитину, а гадину? О, та й не гадину: і гадина щасливіша від мене! Я й гадини не варт, послідньої комашні Не варт, бо щастя родинного не зазнаю...
Він стрепенувся... Що се таке? Де він?.. Там, за його табором, загула й завила труба, за нею друга... Невже ж починається? А він, гетьман, далеко від своїх легіонів... Се його труби кличуть...
Він немов прокинувся і раптом піднявся з землі...
— Мене шукають... Де гетьман? Се Москва йде на мене... До збруї!..
Він кинувся до табору. Назустріч йому скакали Тетеря й Васюта Макогін з гетьманським білим конем у поводу.
— До збруї, пане гетьмане! — кричав Тетеря. — Зараз бій буде!
VIII
Юрась, мов спросоння, глядів на Тетерю і на старого Макогона. Чари ні тієї весняної, ні сієї ночі ще, здавалось, не покинули його.
— Бій, кажеш, пане Тетере? А з ким?
— Ромодановський з Москвою наступає і Сомко з козаками.
— Хіба язика привели?
— Ні! Ти ж, пане гетьмане, ще з вечора велів вислати у степ дозорців, а тепер, як тільки на світ благословилось, вони й побачили, що московське військо сунеться мов ліс, — і комонники, і колійники, і рейтарія — сила велика, аж земля, кажуть дозорці, стугонить.
— А Сомко? А Золотаренко? — сих більш усього ненавидів Юрась.
— Золотаренка не запримітили, а Сомко йде з своїми переяславцями.
Від табору скакав гетьманський джура з гетьманським убранням і з булавою.
— А наше військо готове до бою? — спитав Юрась.
— Готове, пане гетьмане: і мої жовніри, і німці ждуть тільки твого приказу, а козаки вже й табір покинули.
Прискакав і джура з булавою. Скоро Юрась одягся в гетьманське убрання і скочив на коня. Джура подав йому булаву. Вона так і засяяла, мов жар на сонні, котре тільки малою скибочкою визирнуло із-за лісу. Се була та дорога булава, вся обсипана сапфірами, котру польський король прислав старому Хмелю після того, як велетень України страшенно знищив військо короля під Корсунем... Добрий подарунок від того, кого старий Хмель облупив чисто, не вважаючи на його королівську пиху...
— Почекай же ти, гадюко! — мов з собою розмовляючи, стиха промовив Юрась.
— Хто, пане гетьмане? — скинув на нього очима Тетеря.
— Сомко, гадюка за пазухою.
Скоро Юрась і Тетеря настигли своє військо. Ще здалека, піднявшись на горбик, вони побачили, що буцімто дві хмари сунуться одна до другої. Там, на схід сонця, вставала курява, і вітрець гнав її на полудень. Куряву ту піднімала московська піхота своїми чоботищами. Із-за куряви блищали на сонці то золота хоругва, то криця алебард і бердишів.
Назустріч хмари з Московщини сунулась друга хмара тогобічної України. Та хмара, здавалось, вигнала поперед себе два величезні крила: то Корсунщина і Білоцерківшина посилала супроти московської хмари своїх синів-козаків — полки корсунський і білоцерківський. Трьома величезними лавами сунулись ще три полки Юрасевих легіонів.
Юрась глянув на свій табір. Там окопались великим валом його "німці" — ляхи у німецькому убранню. Вздовж валу, поміж возами, стояли Юрасеві гармати.
— Так окопував свої резерви блаженної пам'яті родитель твоєї милості, — вказав Тетеря на окопи.
— За такими окопами ще позаторік Нурединова орда в двадцять тисяч нічого не могла подіяти з Сірком, у котрого, не було й п'яти тисяч шабель і мушкетів, —— додав Макогін.
Усе поле покрили тогобічні Юрасеві полки козацькі. Червоні й блакитні жупани, жовті й зелені широкі шаровари, смушкові високі шапки з різнобарвистими верхами, здавалось, аж кричали у вічі.
А там далі, на перестріл або й на два із лука, тихо, мов живий ліс, сунулись московські роти — піхота, лава до лави, з хоругвами, мов у Москві "крестный — як то кажуть — ходъ". На крилах сього лісу з хоругвами вигравали на конях Сомкові переяславські козаки, мов викликаючи на герць тогобічних братів-козаків. Далі за московською тяжкою піхотою сунулись московські комонники, копійники і рейтарія, закриваючи собою не одну сотню гармат.
З того часу як московське військо з соромом полягло у кривавім бенкеті, коло Чуднова і самого Шеремета полоняником татари погнали у Крим, Москва обережно посилала свої роти на Вкраїну, і вже не тисячами, а десятками й сотнями тисяч.