Дивовижні марева поставали перед ним: бачив цілі озера солодкої холодної води, цілі гори соковитих овочів та смачної їжі. І ці видива викликали страшенну муку.
"Корабель! Корабель!"— пролунав зненацька несамовитий крик Джеймса.
Микола схопився. На обрії мріяв корабель.
І радощі, і страшні сумніви огорнули тепер нещасних. Чий був оцей корабель? І чи треба їм зраджувати свою присутність?
Корабель плив просто на них. Але ж вони побачили його раніше й вирішили не виявляти себе. Отже, згорнувши вітрило, поставили байдака запорозьким звичаєм навпроти сонця. Чекали, поки корабель підпливе ближче, й досвідчений матрос за зовнішнім виглядом впізнавчий він.
Минуло десять хвилин — десять віків! З німим запитом дивився Микола в напружені очі моряка. Раптом в очах Джеймса блиснула радість.
"Португальський!"— скрикнув він, задихаючись, і, мов неживий, повалився на дно байдака.
Микола кинувся напинати вітрило. Кілька хвилин плив за кораблем навздогін. Несподівано судно згорнуло вітрила й спинилося: певно, чекало байдака.
За чверть години Микола був уже біля корабля. Уся команда судна вийшла на поміст, з цікавістю дивлячись на невідомих людей в арабськім убранню. Матроси опустили їм мотузяну драбину. Але навіть Микола не зміг по ній влізти. Після першої спроби йому закрутилася голова, й він упав також на дно байдака. Матроси обв'язали тоді обох утікачів за пояси й таким способом витягнули на корабель.
Обидва були непритомні.
Як тільки Микола і Джеймс прийшли до тями, їх нагодували й почали розпитувати по-португальськи, по-іспанськи й по-французьки, але вони нічогісінько не розуміли. Наприкінці Микола порозумівся з капітаном корабля по-латині. Він оповів йому всі свої пригоди та про втечу з Джеймсом із мусульманської неволі. Джеймс тим часом порозумівся з одним матросом — шотландцем.
Неможливо описати і піклування, і ту прихильність, яку виявив екіпаж корабля до втікачів, дізнавшись, хто вони. Але особливо привітно ставилися всі до Миколи. І не диво: страшну, безупинну боротьбу провадили тоді всі цивілізовані народи Європи проти мусульман. Але ні хрестові походи, ні двовікова кривава боротьба не зламали ісламу. Здавалося, він став іще могутнішим, іще грізнішим. Турецькому султанові належала майже половина півкулі. Турецькі війська доходили аж під Відень. Мусульманські наскоки закривавили пів-Європи.
Тому слава Запорозької Січі голосно лунала по всьому світові. В очах цивілізованих європейських народів запорожець — це був лицар, що вів безупинну, жорстоку війну з мусульманством. Тепер, коли серед екіпажу був запорожець, ім'я "Україна" не сходило нікому з уст. І всі з співчуттям обговорювали, як Миколі найкраще дістатися до вітчизни. Та ба! — Корабель плив до Америки.
Щодо Джеймса Бровна, це його зовсім не турбувало: зустрівши земляка, він охоче зайняв на кораблі вільну посаду матроса. Та не так почував себе Микола. Він тільки жив думкою про повернення на Вкраїну. Вона стояла йому завжди перед очима. Вже вільний — не почував себе цілком щасливим.
Капітан корабля обіцяв, чим тільки може, допомогти Миколі у його повернеш до Європи. Він казав навіть, що на о. Мадейрі Миколі може випадково трапитися судно. Крім того, обіцяв спинити першого стрічного корабля, впросивши капітана прийняти до себе Миколу. А коли б не було зустрічного корабля, пропонував доїхати разом до Бразилії, звідки капітан мав незабаром вертати до Європи.
А що на повернення до України потрібні були кошти, капітан запропонував Миколі чималу суму з власних заощаджених грошей, але Микола відмовився. Тоді капітан запропонував обом утікачам продати йому байдака. Порадившись із Джеймсом, Микола хотів спочатку подарувати байдака зо всім, що в нім було, капітанові. Але коли той рішуче відмовився, Микола й Джеймс згодилися продати байдака.
На долю Миколи припало 418 піястрів. За 80 піястрів він зараз же купив у помічника капітана його святкове, нове вбрання й переодягнувся.
Погода була чудова. На третій день корабель доплив до острова Мадейри. Весь оцей час у Миколи жевріла надія, що, може, підпливе до Мадейри, вертаючи з Америки до Європи, якийсь корабель,— але даремно. Отже, через два дні підняли якір і корабель пустився у дальшу дорогу.
День по дню минали спокійно. Микола сидів цілими днями на помості: перед його очима простягався безмірний океан, а вгорі — ясна блакить неба. І він линув думками далеко-далеко, на свою рідну Вкраїну.,.
На шостий день після виїзду з Мадейри, над вечір, затягнулося небо чорними хмарами. Вітер, що колихав досі лагідно корабель, почав кидати ним щораз сильніше. Хвилі громадилися й знімалися все вище вгору. Сполохані птахи з кигитом літали над розбурханими хвилями.
Микола знав, що заноситься на хуртовину. Він її не лякався: козак звик до бурі. Та все-таки неспокій закрався в душу. Йому хотілося погідного неба, хотілось якнайшвидше дістатися до Бразиліа звідти до Європи, а там уже далі, дасть Біг, і на Вкраїну.
Раптом небо прорізала блискавка, одна, друга, третя. Угорі здалека почувся страшний гуркіт. Сколихнулися хвилі, підняли на своїх хребтах корабель, мов порошинку, й жбурнули ним у прірву...
Минула ніч, страшна, пекельна ніч. Ранком хуртовина ніби вщухла, та не надовго. Коло полудня знову зірвався вітер, іще дужчий, як учора. Небо знову вкрилося чорними, грізними хмарами. Розбурхані хвилі кидали кораблем і несли його не знати куди. Минав день по дню, один грізніший за другий. Люди звикли трохи, сиділи, притулившись до стіни, й шепотіли молитви. Вони віддали себе в опіку Всевишньому й ждали від нього порятунку.
Шість днів лютував ураган і тільки сьомого дня вранці почав стихати. Вітер скаженів іще, та корабель плив уже спокійніше. Микола не міг довше втерпіти й вибіг на поміст. Ноги затремтіли в нього.
"Рятунок! Земля!" — крикнув він і чув, як сльози радості підступили йому до очей. Усі кинулися за Миколою. Далеко перед ними чорніла смуга землі. Один могутній крик радости залунав на кораблі, та цеї ж хвилини корабель струсонувся, затріщав і став на місці. Усі попадали. Настала тиша — смертельна, страшна тиша. Навкруги ревіли спінені хвилі й починали вдиратися щораз вище й вище.
"Підводна скеля!" — пробігло Миколі в думці. Він чув, як щось стиснуло йому серце... Смерті він не боявся: колись сам просив її в Бога. Та чому вона приходить якраз тепер,коли він вільний? Коли всміхалися йому вже береги тої землі, звідкіля міг вернутися на свою Вкраїну? Страшний біль стискав йому груди.
Усі зрозуміли, що приходить кінець. На кораблі знову заметушилися. Хвилі вдиралися на поміст і почали обмивати ноги людей. Микола став при вході, сперся об стіну й ждав. Він чув, як щораз глибше потопа корабель, як хвилі вдираються з непереможною силою в нутро судна. Шум, крики, зойки доходили до. його вух. Хтось бігав, штовхав його, падав і піднімався. Він зібрав усі сили.
"Тут гинуть люди, всі збожеволіли, а я стою, мов дитина". "До шлюпки!" — крикнув він, кидаючись на корму.
За допомогою Джеймса й кількох моряків спустив він шлюпку. Юрба з криком кинулася до неї, та Микола заступив їм дорогу.
"Жінки й діти наперед!"— гукнув він і почав впускати їх до шлюпки. За ними тільки пішли чоловіки. Шлюпка під тягарем все глибше поринала в воду. На ній не було вже місця, а на помості зосталося ще купка чоловіків. Вода доходила вже їм вище кісток. Тоді вони з божевільним криком одпихнули Миколу й почали стрибати в воду. Руками хапалися за шлюпку й благали узяти їх також.
На помості зостався лише Микола. Він стояв, притулившись до щогли, й чув, як все глибше потопа корабель. Та це вже було йому байдуже. Вже рішився на смерть. Тупим, закам'янілим взором дивився перед себе: човен одпливав. Він зостався один і ждав смерті... Раптом здригнувся. Страшна хвиля височенним хребтом почала насуватися на човен та корабель.
Хвиля вдарила зі страшенною силою. Микола бачив, як велетенська стіна з шумом і грюкотом насувається тепер на нього. Вхопився за вламок щогли. Хвиля вдерлася на поміст і понесла з собою бідолаху... Наче крізь сон, чув він, що його кида, б'з, піднімав вгору.
На хвилину розплющив очі. Буруни лютували зі скаженою силою. Миколу гнало кудись з неймовірною, фантастичною швидкістю. Раптом величезний вал підняв бідолаху на гребінь 1 поніс у прірву: його поглинула безодня...
Скільки пробув отак Микола під водою, не тямив. Та зненацька вдарився ногами об землю — й прочуняв. Ухопився за камінь. Але це ще не був порятунок. Не раз набігали нові хвилі, тягнучи Миколу в безодню, проте кожного разу з меншою силою. Нарешті страшним зусиллям він кинувся наперед і досяг берега. Останніми силами вибіг угору й упав непритомний на траву...
А за півгодини могутній організм Миколи переміг утому: він заснув твердим сном.
Кінець першої частини
ЧАСТИНА ДРУГА
НА ВІДЛЮДНІМ ОСТРОВІ
Глава перша. Самотній
Незнана земля. Ночівля
на дереві. "Острів!"
Печера. Огорожа.
Запорожець за мотузяра.
Кам'яна сокира. Календар
Сонце вже почало заходити, коли Микола прокинувся. Першою його думкою були чарівні слова:"живий і вільний". Микола не знав, яка доля жде його тут, у цьому далекому, чужому краю. Та щастя, яке скинуло з нього невольницькі кайдани й вирвало з неминучої смерти, додавало надії, що все ж таки колись за своє терпіння діждеться великого свята, діждеться дня, коли побачить улюблену Вітчизну.
Навкруги було тихо. Внизу лагідно колихалися хвилі. А там, трохи далі за ним, чорнів буйний праліс. Він іще грізно шумів, струшуючи з листя не знаних Миколі дерев краплини дощу, але над ним уже синіло небо — блакитне погоже небо.
Микола лежав і вслуховувався в шум морських хвиль, літаючи думками далеко-далеко — за безкраї моря, за ліс і безлюдне побережжя. Недавня неволя й небезпека здавались йому такими далекими. Він почував себе тепер щасливим і спокійним, як за давніх літ.
І чув, як із кожною хвилиною зникала втома, як руки й ноги ставали міцнішими й жвавішими. Та разом із цим почала дошкуляти спрага. А тут тобі ні джерела, ні струмочка!
Просто перед Миколою стрімко спадав у море високий берег, а далі, трохи ліворуч,— виднілась невелика гущавина.