Й і не тільки нюхом — стали б сюди із столиці цілий грузовик лохів гнать? Вроді там їм більше нікуди їх ганять-копать?
Він заліз на кухвайку й заходився стерегти час, тоді, як його колега досліджував надра, налягаючи на держак. Примостившися боком, він пантрував кожного кавала землі, викинутого Гєшою. Хоча до дна було ще далеченько, однак хто його зна?
Табір мирно спить, хропучи на всі різновиди, якими перегукуються межи собою намети, молодь бо одтягнулася на природі і вперше заснула праведно, потомлена не виробничою, а радісною втомою.
Лише в одному наметі вдвох це не вдавалося. Але чи існує на Землі засіб, кращий за поцілунки?
Надцятий раз заступивши на зміну, Кєша відчув, що цю — не дотягне. Однак з подивом зазначив, що Місяця вже не бачить за купою викинутого ґрунту — виходить, що так глибоко вже забурилися? Якби він міг думати про щось інше, аніж золото, то пригадав, що небесні світила мають ходу і тенденцію рухатися за лісові дерева. Оно, наприклад за ту красуню-сосну.
Тої миті лопата його уперлася у щось надто тверде, аби бути землею.
— Що? — наче зо сну схопившися, одстрибнув од кухвайки Гєша. Що навіть забув зопалу, що треба знову перевести час назад.
Напарник його знову посунув лопатою в те саме місце, і вона непідробно дзенькнула.
В наметі, який пантрував їхню радісну працю, розлучився поцілунок. Бо відчув, що ритм копання, геть порушився. Хлопець і дівчина припали зором до розкопу — без бінокля, було добре видно, що купа земляного викиду значно повищала. Чи не на п'ять кубів?
Оксана вчула заледве тонкий згук, як коли метал влучив об металеве ж. Вона рвонулася з намету, але Ярослав владно спинив її, і сам, намацавши заготоване кайло, поповз туди краєм ока глянути, що ж знайшли аматори там, де професіонали не змогли?
А там, на дні, обоє-рябоє долонями одгортали землю од чогось принадливо опуклого, щоби, вивільнивши знахідку, взяти її на руки й подивуватися важкості, яка може бути лише в найважчого металу, найважчого й найкращого, а саме — в золота.
— Ми багаті, — прошепотів заповітно Гєша.
— Що це? — насилу стримувався не кричати його напарник.
— А ти не сікьош — царський кубок.
— Який?
— Царський, блін. Ось бачиш, — поплював він і потер, — тут щось написано. Не по-нашому! А намальовано — гадом буду, — плюнув він ще раз, — та це ж орел. — Він зрадів, так, доля знайшла його, а він знайшов долю, бо мав такого ж самого приблизно орла, витатуйованого на грудях. Орли ці, нарешті, зійшлися, розчулено притиснувшись. — А тяжолий же, ідол, ге-ге. Золотішечко!
Удвох несучи його нагору, не тому що він затяжкий, а тому, що ще ними не поділений, вони постали над розколом.
Тяжко й щасливо одхекавшись, побачили, як над ними стоїть хто? Та той же самий лох, пастушарадовбаний!
— Покладіть, де взяли, — спокійно, неначе до корів, наказав він, ба, навіть спокійніше — бо цього разу він мав у руці не батога, а замашне кайло.
Надлетіла Оксана і завмерла, долучившись до композиції, де обоє-рябоє, не могли показати сільському пастухові, де раки зимують, бо вперто не бажали випустити здобич з рук.
Позаяк Місяць чесно ходив своїм циферблатом, а не по злодійському годинникові, то він й визирнув з-за соснової верхівки, аби шляхетним світлом променя впасти на несподівану для всіх знахідку.
Й лише тут кожнісінький узрів, що то — пузатий німецький авіафугас.
— Бонба! — заволав Гєша.
Кєша не став сперечатися — і вони дружно кинули свою знахідку назад у розкоп, падаючи ниць — готський орел на ній, здавалося, місячно зблиснувши, змахнув крилами й провалився під землю, — аби вмить зметнути її вгору більше, аніж її накопали злодії й чесні люди, разом узяті, — вибух люто рвонув розкопа, остаточно переплутавши там всі історичні епохи.
Звідтам вилетів хтось бородатий, з трьома оселедцями, підперезаний змією, блискотливий, з довгими вусами, і, регочучися над низькими гілками, щедро сипонув по них блискітками, цокаючи крем'яним кресалом.
Поле вмить стало стрибочим — хом'ячки, тушканчики всі разом повискакували з нір — та що гризуни — пропиті споконвіку слов'янські горобці зі свого п'яного саду, з переляку отверезівши, полинули увись!
Ґрунт здригнувся й тут, в тещиній могилі, й просипався крізь дошки до труни.
Ударна хвиля зірвала намети і вмить поставила на ноги усіх, хто під ними спав. За переполохом ніхто не догледів, що Анька, наприклад, вихопилася з обіймів не Романа, як було заведено, а Євгена Григоровича, вона не встигала соромитися і в неї принизливо стирчали груденята двома п'яними пташинами. Іншим разом всі б замилувалися туди, однак видовища бувають і чарівливіші — бо кожен чарувався їдким чадом, той злітав до свого рідного брата Місяця, а ґрунт тим часом згори вже падав і падав блискітками на груди Матері Землі.
Євген же дивується не з того, що на нім одежі не є, й що намета не стало — він чи не перший побачив найдивовижнішу картину за все своє життя.
Її, приваблені подзенькуванням, майже галюційним, узріли й злодії. А потім, коли злякано шофер Антін увімкнув фари — і всі інші, отетерівши ще раз: геть дерева навколо розкуроченого кургану розцяцьковані, немов новорічні ялинки — лише не іграшками, а стародавніми прикрасами, золотими й срібними — тут і браслети, й золота луска, діадеми, — пекторалів там лише не вистачало...
Обоє-рябоє злодіїв не стали зважати — накинулися на них, кленучи долю за дріб'язкову мілкість власних кишень.
— Кладови назад! — заволав Ярослав, знову шукаючи свого кайла.
— Розігнався! — буркнув Кєша, не відволікаючись на лоха.
Й тут нарешті все стало на свої місця — коли бригада підступалася до злодіїв, то ті ошкірилися, хлопці одступилися. Й двійця грабіжників подовжила стрибки навколо ялинок, обираючи з них неочікувану красу.
Це було помилкою, бо копачі хопилися лопат і, хоча й не бачили з-позад себе владних жестів свого геть голого начальника, обступила зайд. Уся композиція надто скидалася на первісні картини з життя дикого лісу — коли один гурт насувається на іншого в хащах.
Обоє-рябоє задкували од них, гіпнотично прикуті зором до місячного сяйва на простому залізі.
Доти, доки Гєша не труснув головою й не прогнав ману, й не видобув з-за спини із поясу чималу "волину". Себто "тетешніка". Забачвиши пістолета, тепер позадкували копачі.
— Ех, жаль, — мовив Ярослав, — немає тут моєї вірної череди.
— А то б шо б? — підіграв йому Кєша.
— Розтоптала б.
Копачі остерігалися загострення сварки, й ще одступилися.
Так упевнено, що Гєша бубухнув разок в небо для впевненості.
— Рогі, одойдіть і на колені! — злопереконано процідив він крізь пошкоджений у зоні зуб.
Бо завдання було важливіше — оно скіко цяцьок ще лишилося на деревах — та тут золота більше, аніж би заважив отой фашистський "кубок"!
Однак, повернувшись до найсвятковішої з ялин, обходячи й оббираючи з неї врожай, він умить відчув на потилиці крижане кружальце цівки. Лише більшого калібру, аніж в його "волини".
— Кинь пістолет, — почув він такі ж виразні слова, — синку. Не знаю, що там у мене в патроні, сіль чи дроб, однаково твоя голова одлетить оно за отенькі кущі.
Зломити зло!
Все своє життя дядько Пилип чесно працював сторожем. І ось нарешті. Аж коли він щось вберіг од напасників, тому він діяв неквапом, урочисто. Звісно, він трохи засапався, бігши од бази відпочинку на вибух, тому щосили намагався стримати голосові стулини — то ж вони й бриніли телесеріальним голосом, і цей врівноважений звук, резонуючи стволиною "берданки", увіходив просто у гіпофіз рецидивістові:
— Кинь його, мудак.
Сказав старий уже без лютої сили.
Той випустив зброю додолу, й тут же безліч натружених землекопських рук повалили, притиснули злочинців до землі.
Довкола стрибала гола Анька, репетуючи:
— В'язать! В'язать!
І замість бігти по труси, помчала зривати з кілків на розколі шворки, які вмить перетворилися на пута.
Лише тоді всі полегшено зітхнули.
Однак чарівність обцяцькованої золотом галявини була привабливіша над усе, надто вже вона подзенькувала своєю красою, наче в чарівному своєму сні, де Дід Мороз, нарешті, голий; а особливо Снігуронька, теж нарешті, бо її білизну закинуло вибуховою хвилею на найвищу гілку.
Кєша тіпнувся, аби вивільнитися, однак на ньому було намотано мотуззя більше, аніж би на колодязній корбі, тому він штовхнув боком свого напарника:
— Ну шо, козьол, попався?
Той мовчав, тобто нечутно плакав.
Навколо них святково походжав Пилип:
— Я цих умніків з першого дня засік, — принюхувався він, — тут не нада вищого образуванія!
Експедиція не стала чекати ранку, надто збуджена, наробила смолоскипів, шофер не пошкодував туди автолу, замерехкотіли спалахи межи сосен, щоразу відлунюючись від дерев радісними зойками, коли траплялося щось надто історично цінне. Пилип ніжився у зблисках вогню, відчуваючи себе казковим Доглядачем, Охоронцем, словом, Оберігачем усього сущого.
Знахідки зносилося досередини, де Оксана хутко переписувала їх, благаючи Бога, аби ніч не кінчалася, аби ранок не привабив завчасно інших відпочиваючих — усю місцеву злидократію зі своїми родичами. Які, залякані вибухом, затемно сюди й кодлом не поткнуться.
Над горою коштовностей стояв голий і непотрібний керівник, й лише коли дядько Пилип одкоментував чергову знахідку, яка лягла Оксані на стіл:
— Пістолет Токарева, модель 1934 року, заряджений.
Лише тоді він озирнувся не лише навколо, а й на себе такого, відчувши елемент моменту, він споглядав купу коштовного металу, не чуючи навіть, як його гризуть комарі, лише на двадцятому з них він схаменувся.
— Дев'ятсот десять! —ляснув його по сідниці Пилип.
Євген посмикнувся-посміхнувся, й затулився, але не одійшов.
Лише тут товариство помітило свого начальника.
На що Ярослав відповів:
— А що я казав? Га? А ви не вірили.
— Що ти можеш сказати, ти, пастух? — увірвав його дядько Пилип, — це я, сторож...
Доки він набирав повітря, аби вивершити історичну фразу, хлопець випередив:
— Та тут же повнісінько скарбів — мій прапрадід не бреше!
Корови здалеку дивилися, як лугом навколо недоречних, розкиданих наметів блукає геть голий геть дорослий чоловік, чого він там шукає, перекидаючи реманент?
Зграйка допитливих відпочиваючих, наштовхнувшися на нього, вмить дає драла.
Ось до рук Євгенові Петровичу трапилися розпорошені папірці, він починає розглядати їх, складати по порядку.
Цей же й стосик паперу, дбайливо зброшурований, лежить йому в руках, коли він завершив доповідь на міжнародному археологічному симпозиумі.
Де на сцені за спиною його на стенді начеплено із золотої колекції знахідок, тих, які колись прикрашали нічний ліс, та й на екрана спроектовано усі коштовні прикраси.
Тривалі аплодисменти змушують його знітитися, але й саме вони потроху починають наповнювати його науковою самоповагою, він починає озирати залу, де безліч вчених різних країн, деякі доволі екзотичної зовнішності.
От як оцей, високий, не так вусатий, як надто надто чубатий.