Розпочалася наша екскурсія на вулиці Смольки, де розташована школа. Побували в центрі, біля ратуші, біля Українського дому, за який ще й досі воює українська громада з місцевою владою, постояли над Сяном, зайшли у кілька храмів, посиділи в затишній кав'ярні. Містечко казкове. До гостя промовляє кожен його камінчик. Звичайно, якщо гість вміє слухати...
Перемишлянська земля — територія, яку через те, що опинилася на перехресті європейських шляхів, віками роздирали поміж собою різні держави. Багато знегод пережило тутешнє українство, але період 1939—1947 років став для нього надзвичайно жахливим. Тоді краєм прокотилися хвилі Другої світової війни, репресій, погромів, сумнозвісної акції "Вісла", відтак численне, багате своїми культурними традиціями місцеве українство було переселене на територію колишнього СРСР або розпорошене по всій Польщі, і сам край цей увійшов до її складу. З того часу місцева і центральна влади Польщі здійснювали негласну політику недопущення виселених українців та їхніх нащадків на свою батьківщину, всіляко перешкоджали відродженню українського культурного життя. Та вони все одно повертались, об'єднувалися і чекали кращих часів, які настали в кінці 1980х, коли стали народжуватися нова демократична Польща і незалежна Україна.
Українство Перемишлянського краю, до цього пригнічене, стало оживати, піднімати голову. Безумовним лідером громади був лікар Юрій Стабішевський, який на той час займав ключовий пост в міській організації "Солідарності" — впливової політичної сили Польщі. Ідея відродження української школи в колишній гімназії імені Шашкевича витала поміж українцями давно. Здавалася примарною і недосяжною, наче фата-моргана. Юрій Стабішевський ту мрію чітко визначив як стратегічну мету місцевого українства і, головне, сформулював перед перемишлянською владою. Це окрилило українців, згуртувало. Утворився оргкомітет відродження школи. Роботу належало виконати величезну: подолати бюрократичні перепони, відвоювати колишнє приміщення гімназії, переконати батьків-українців у спроможності нового навчального закладу дати дітям гідні освіту й виховання, які узгоджуватимуться з польською системою освіти. Словом, почалося ходіння по муках. Якщо клеїлося в одному місці, то в іншому — рвалося, або ж навпаки.
Переломним моментом у цій боротьбі стало проголошення Україною державного суверенітету. "В очах поляків ми стали читати щось схоже на повагу до себе", — говорить Юліан Бак. Ініціативу українців підтримав заступник міністра освіти Польщі Анджей Яновський. Тож у березні 1991 року міська влада Перемишля ухвалила рішення про відкриття школи. Настав новий етап в роботі громади: слід було сформувати колектив, відремонтувати приміщення школи, розробити концепцію її діяльності, призначити директора. Останнє було найважче. Зі 60 вчителів, які погодилися працювати в школі, довго не було сміливця, який очолив би школу. Атмосфера в Перемишлянському краї була на той час складною. Підняло голову антиукраїнство. Тому директор відродженої української школи одразу мав опинитися в ролі героя, який голіруч іде на амбразуру. Погодився Юліан Бак. Певна річ, йому належало перше слово у колективній роботі над концепцією школи.
На його думку, нововідкрита школа мала рівнятися на досягнення і традиції колишньої української гімназії. Слід було створити серед учителів та учнів родинну атмосферу, дбати про вивчення української мови, наших звичаїв та культури. Директор мріяв про те, щоб сотні духовних ниточок з'єднали школу з Україною.
Міська влада не вірила в успіх справи, започаткованої українцями, тож у бюджеті не передбачила й копійки на обладнання школи. Поїхала "Руська трійця" (так у Перемишлі називали Юліана Бака, Марію Туцьку та Марію Фіцак) до Львова. Там зустріла чудових людей — Михайла Брегіна, Любу Ревко, працівників міського відділу освіти, які допомогли придбати українські підручники, художню літературу, навчально-методичні посібники, телевізор.
Школу відкрили 1 вересня 1991 року. На врочистості з цієї нагоди прибули керівники Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської областей, відомі українські письменники, поети, представники польської влади, випускники колишньої гімназії імені М. Шашкевича. Момент був надзвичайно хвилюючим — святом світового українства, котре після 24 серпня 1991 року перебувало в ейфорії і відзначало повсюдно свою велику перемогу — проголошення Незалежності України.
Протягом наступних чотирьох років школа розбудовувалася, наповнювала свою роботу українським змістом. 1995 року здобула статус ліцею. 1999-го відбувся перший випуск ліцеїстів. "Ми дуже переживали, як то вони покажуть себе на тлі польських випускників", — згадує Юліан Бак. Але хвилювання були марними: всі випускники ліцею вступили до вищих навчальних закладів. А ще через п'ять років школа посіла восьме місце у загальнопольському рейтингу середніх навчальних закладів "Nesweek".
Школа відбулася. Юліан Бак вирішив вийти на пенсію. "Озираючись на роки, присвячені школі, пригадую втрачені відпустки, які провів у поїздах на шляху з Перемишля до Варшави і в зворотному напрямку. Часто думаю: звідки бралися в мене на це сили? Та якщо хтось має велику ідею і з глибокою вірою її реалізує, то не відчуває втоми", — говорить ветеран.
Естафету від нього прийняв талановитий педагог і організатор Петро Піпка. Продовжував облаштовувати школу, по-сучасному її обладнувати, опікуватися долею кожного випускника, зміцнювати зв'язки з Україною. Немає такого українського народного свята, яке не відзначалося б у школі. Стало традицією нагороджувати кращих учнів поїздками пам'ятними місцями України. Всі випускники побували в Києві і на Тарасовій горі. Проблема у школи одна: брак коштів на такі заходи. Тож народні костюми, музичні інструменти, література, атрибутика, поїздки в Україну оплачуються коштом батьків або спонсорів. Велику допомогу надають Львівська міська та обласна влади.
Ідеолог школи — заступник директора і голова Перемишлянської крайової організації Об'єднання українців Польщі Марія Туцька. "Ми не еміграція, а етнічне населення цього краю. Тож будуємо Україну у своїх серцях, об'єднавшись навколо школи імені Маркіяна Шашкевича. Творимо такий навчальний заклад, в якому традиція йде поряд із сучасністю. Традиція для нас — річ свята", — говорить вона.
Школі стільки ж років, як і незалежній Україні. За цей час вона стала справжнім духовним та культурно-освітнім осердям української громади Перемишлянського краю. Творчі сили учнівсько-педагогічного колективу — основа всіх свят та культурних заходів, які організовує тутешнє українство. У народних колективах задіяні практично всі учні: як не співають, то танцюють, як не танцюють, то грають, як не грають, то вишивають або малюють. Але є, звичайно, й елітні, так би мовити, шкільні ансамблі, які досягли високих мистецьких вершин, здобувши нагороди на міжнародних конкурсах. Серед них — гурт народних інструментів "Сопілка" (керівник Нестор Сорока), вокальний ансамбль "Надія" (Ірина Спольська), "Веселі бандурки" (Марія Корецька), хореографічний колектив "Аркан" (Андрій Путько). Кілька талантів відкрив і автор цих рядків, хоча школі, мабуть, вони відомі.
Було це так. Намандрувашись Перемишлем та його околицями, увечері повернувся до школи. Навчання скінчилося, учні прибирали класи. Раптом я почув пісню. Виводили її кілька дівочих голосів. Були вони чисті, щирі й осяйні, ніби місячне срібло на воді тихої ночі. Ноги так і прикипіли до підлоги, а серце зайшлося від хвилювання. Пісня про сиву зозулю та матір виконувалася в народному стилі. Пішов на той спів. Сидять у класі троє дівчаток, які щойно закінчили прибирання, і співають. Ліля Словинська, Катя Феснак, Катя Онишканич. "У вас що, репетиція?" — запитую. "Та ні, просто співаємо", — відповідають. "Може, ваш ансамбль якось зветься, може, маєте керівника?" — допитуюсь. "Ми самі по собі, дружимо, співаємо, ну, якщо наполягаєте, то хай буде ансамбль "Зозуля", — сміються. А потім: "Хочете, ще заспіваємо?"
Таких пісень я ніколи не чув, хоча бував на багатьох фольклорних фестивалях. Дівчатка розповіли, що шукають їх в Інтернеті, а також у тих селах, звідки родом. Збирання українських народних пісень — їхнє захоплення. Подумалося: не кожна школа має душу, а ця має. Увійшовши до неї, враз ніби побачив усю Україну з її трагедіями і святами, з Дніпром, Тарасом і золотими церквами. І одразу шпигонуло в серце запитання: а чому у нас є гуманітарні, математичні, економічні, іншомовні та ще хтозна-які школи, а національних, де виховували б українських патріотів, немає? Та й взагалі: що у нас коїться з вихованням? Було комуністичне, стало капіталістичне, а де ж українське? Справжні українські школи мають бути не лише в Польщі та інших країнах, а, передусім, в Україні. Ці ж дівчатка мене запитували: дядю, а чому в Києві люди розмовляють російською, чому в татарських національних школах у Криму учні вільно володіють українською, а в українських школах півострова учні її соромляться? "Не знаю, діти", — відповідав, і сором пік мені щоки. А й справді — чому Україна напівукраїнська?
І поки їхав додому, шукав відповіді на ці запитання, шукаю їх і досі...
Київ — Перемишль — Київ.
Грудень 2007року.
Тепле Різдво в Лісабоні
Центральна площа Лісабона де Аламеда всіяна людьми, наче маком. Це зібралися українці на святкування Різдва. Приїхали майже з усіх куточків Португалії: з Сетубала, Сантьяго де Касеня, Лагуша, Абрантеша, Калдеш де Раїня, Візеу, Агеди та інших міст.
Якщо в Україні сонце цієї пори скупе на тепло, світить, та не гріє, то тут, у Португалії, воно лагідне, привітне, як, скажімо, у нас під час бабиного літа або навесні. Навкруг грає море зелене. Різдво на зеленій траві при плюс двадцяти для свіжої людини в Португалії — дивина, а для заробітчан — норма. Вони тут свої. Колір їхніх облич набув бронзового відтінку, їхні язики легко перевертають важкі для слов'ян брили португальських слів, вони звикли до різниці в часі, до субтропічного клімату, до місцевої їжі, до європейського ритму життя.