Хоча обоє подумали: доки додому дійдеш, стрілка розповзеться.
– У мене є клей, – зблиснула рятівна ідея, й жестом запросив до офісу, – класний, будуть, як нові.
Сіли на канапу, він обережненько стулив краї тої злощасної дірочки, проклеїв і пальчиком ніжно притис, аби схопилося, й обоє завмерли, тривало й тривало. Й тут відчув свою долоню, як під нею ворушиться пульс, "ну хіба буває пульс в коліні?" – не встиг подумати, як побачив: його рука поволі рушила вище; "зараз дасть по морді сумкою", – зблиснула рятівна думка, Натка дійсно одставила сумку, щоб звільнити руку, однак долоня її лягла поверх його пальців, а коли наважився зиркнути, то побачив, що Ната щосили заплющила очі, це був йому радісний шок, клей тюбиком впав додолу, сумка теж, обох охопило таке несумісне зі "стайнею", де вдень усі вкалують як глухонімі, навіть не зиркаючи поглядами, а тут раптом офіс зменшився до канапи, що й та перекинулась над ними і щезла в потрібну мить.
...Він збагнув, що робочий день давно скінчився, бо прибиральниця тьотя Маня ввімкнула пилосос і почала ним бурчати, щоб той "дівот", якому дня було мало, бува не почув та не стукнув "нічого засиджувати, нада вчасно работу дєлать, а ни мішать вбирать", почала штурхать апаратом стільці. Він принципово не посунувся, а щосили втупився в папери, так, що Маня змушено оминула його дирчанням, доки не втихла за коридором. Папери – то така річ, якщо вникнеш, то не уривай, бо завтра повільно і нудно треба починать спочатку, тому він вирішив добити розділ з ґратками, замкнути стола й рушити до дверей, які, дюралеві, стукнулись об чуже жіноче коліно. Натку він давно знав, але, окрім привітань на нарадах, вони нікуди не рухалися, хоча за її надто офіційним, ба, навіть офіціозним костюмом, проглядали деякі форми, а те, що це принади, він лише щойно осягнув.
...І от тепер йди додому зрадливим ранком і очікуй од нього, що в голову прийде рятівна версія.
– Ти де був? – одчинить двері раніше, ніж він встромить ключ, це ж стара відьма ніч не спала, підскакувала до дверей од кожного шереху, вона все життя ждала, і от дочекалась, скільки щастя на неї чекає.
Він од огиди сплюнув, змушений був узяти цигарку й сісти на лавочку перед парадним; за першими кавалами диму проступило нічне видиво – суцільна ніжність повернулася до нього. Це ж треба отак досконало ховатися все життя за дрескодом, що він, фактично прогледів її; тут треба проклинать директора (чи не педераст?), його зненавида до жінок вимагала від тих класичної одягачки з такими огидними відлогами та манжетами, за якими не прогляне не лише тіло; в результаті знічені невиразні очі, скривджені, вони ховалися самі за себе. І от на, маєш – вразила не так контрастна тонка талія, а те, що вона світилася ізсередини. Досконалість полягала в поверхні попи без жодної пігментації, сказати б – матований плафон, уява тут поступилася природі. Де ж ти була, де ж ти ховалася од світу, вважай од офісу, така вражаюча, особливо тим, що відбулася відразу без довгих посиденьок, балачок із цитатами улюблених поетів, кіна‑морозива‑шампанського, усього, заведеного, одного досконалого дотику долоньки і все увібралося в торкання, все зійшлося; якби він зараз міг брехати, то переконав себе, що ловив на собі її погляди, що здавна відчував її приховану увагу, і сам накидав оком; то що, невже це сталося через подрану панчоху? Такого бути не могло, тут потрібна інша правда, яка не вміщалася в один дотик. Любов із першого погляду?
З першого дотику! Це новина, тобто відсутність досвіду, та якого досвіду? Навіть із книжок або з балачок, навіть із фантазій, та що ж це таке, такого не буває, – вирішив він з радістю, що буває торкання, шепоти, відчуття сяяння власних долонь, цілування навперейми, освячення безрадісного простору, невагомість канапи...
– Ти де був? – вискочить теща із зацвиганих капців, тріпочучи од перемоги, бо вигадати путньої брехні він не здатен, це вона знала здавна, бо "це не мужик" – бомбувала доньку – "кран не починить" – повчала – "нічого не прагне" – не вгавала – "глухий варіант, нуль зросту" – довгі тещині зусилля, і от несподіваний козир у виснажливій боротьбі результатом безсоння дочки, снодійні пігулки, ото буде їй, дурепі, прокидання!
Вранішня прохолода напутить, особливо, якщо подовжити ходу крізь ранковий парк, свіжий дух поможе знайти причину, заткнуть тещу. Але не прояснялося, брак досвіду на брехню, недолік сюжетів з книжок? На мить відчув себе Анною Кареніною, ні, тільки не це, не перверзії, не вистачало ще Наташі Ростової, чорт, ну нічого в голову не йде, окрім Льва Толстого, о, Господи, має ж десь бути зачіпенька, здавалося, обійшов півміста, а вигадати не дійшов.
"О! Треба викурити ще одну цигарочку і щось прийде" – увесь сів біля приреченого будинку.
Так, у його житті бували авто‑брейнстомінги з щасливим фіналом, але це стосувалося графіків і таблиць, за якими стояв педераст‑начальник, од якого він вдало відбріхувався, отримуючи за це зарплату, а тут стара відьма з пронизливими од щастя очима.
Він приречено долав другу безнадійну цигарку, кволо впустив недопалок, встав з лавочки й рушив на ешафот ґанку. Постояв, сунув руку в кишеню по зневірений ключ і вмить почув, як звідтам, зсередини, радісно ляснув тещин замок, і от, од звуку того падлючого, несподівана блискавка ляснула в мозок, осяяння пронизало, струмом пройшло, жадана відповідь постала, вся спалахнула так, що до тріумфу в очах тещі додалося легке занепокоєння. Вона спершу стулила губи, щоб потім чіткіше ввіткнути:
– Ти де був?
Він затамував подих перед щастям і впевнено випалив:
– Де? У – сраці!
Хто є що
Ще з дитинства у неї були груди і такі само очі, й говорила вона гладенько, як і розкладала карти:
– Алкоголізм, – казала.
Цю звичку Раїса Петрівна перебрала од свого покійного чоловіка, той був генерал, набагато старший за неї, що навіть "я бачив Жукова усь оцимо глазами", однак ще встиг зробити хорошу доньку.
– Де? – запитала вона, Таня.
– У гаражі, – суворо відповіла мати.
Доня насилу досиділа, доки скінчиться пасьянс і вони добудуться гаража, де, крім зужитих речей, жевріли рештки колишнього життя їхнього приймака Івана.
Стояли велетенські трофейні звукові колонки "Бауер", акустичні такі, Господи, чого було варто жінкам, аби вони опинилися тут; вільга й миші виїли дифузори, що всередину було зручно засунути руку й вийняти пляшку, добряче надпиту.
– "Каберне", – суворо прочитала мати.
– Кисляк, – байдуже знизала плечима донька.
– А що на війні незначна доза ста грамів зробила всіх мужиків алкашами. Хронами!
Таня пригадувала, до чого тут війна, однак не пригадала жодної.
– А хто всю до копійки зарплату приносить? – кивнула вона на схованку, пошукала там пальцями, однак, окрім павутини, нічого не намацала, весь цей час дивилася на Таню, як на пасьянс. – До копійки? Ти хіба не читала Джека Лондона? '
Таня не пам'ятала, хоч у них стояло повне його підписне видання.
– Читала.
– Написано: якщо чоловік п'є сам із собою, – пригадувала генеральша, – то він відгороджується стіною пляшок від життя.
Овдовівши, перше, що вона зробила, – розклала думки по порядку й розставила полицями; там, у серванті, були загальні зошити, і тепер легко могла знайти потрібний рядок із цитатою.
Іван вступав у вечір; іще на роботі добряче помився, одягся в сорочку та в чудовий настрій, навіть тутешня пилюка була приємна, тепла, це відчувалося крізь черевики; бували моменти, коли пахтіла травою, а не навпаки – шлях од трамвая ніколи не видавався довгим, бо був по стежці, вона додавала ходи, аж нарешті вперлася в крамничку, її підпирав місцевий м'ясник.
Він робив рухи руками, так, що Іван наважився підійти, і провів ногою по траві. Той поворухнув ротом, потім сказав:
– Ти ето.
Іван постояв, чекав, доки той доворушить пальцями:
– Вобщим додому лучче не ходи, пойняв?
Він довго працював тут, і руки в нього теж зробились, як окости.
– Чого? – замість "чому" перепитав Іван.
– Бо я ж усіх тут знаю, – пояснив той, – була в мене твоя баба з мамкой удвох, того це.
Обличчя в нього не влазило в лице, тому тиск підскочив; наливався червоним, немов заходом сонця, за це місцеві прозивали його м'ясорубом; подейкували, що їздить аж на Печерськ битися в пивбарі, щоб ніхто не патякав, начебто тамта вулиця Різницька насправді називається Ризницькою, позаяк тут біля Лаври мешкали ченці, вишиваючи ризи.
– Ну, були, то й шо? – незалежним голосом одбився Іван, хоча настрій почав уменшуватися, теплий вечір вилітав із нього.
– Бо приводили з собою собацюру, чорного, – показав різник, – і почали ним мене підбивати. Но я був не піддався, – показав він: – Кобеля. Отакого. Притягли вірьовкою й ковбасой, – мордато сплюнув.
Монголоїдне од пиятики лице ще дужче звузилося очима.
– Якого ще кобеля? – не петрав Іван.
– Деньги предлагали, я не взяв, а потім взяв. Ну й здєлав із кобельом, тьху, що вони хотіли, тьху.
Плюнув він у пилюку і влучив.
– Слухай, я тут іду собі після роботи, ясно? Якого кобеля?
– Такого, що я тоже, може, після роботи стою отут і жду тебе замість того, щоб тоже додому йдить. Так от, приходить твоя бабва розпоряджаться з кобелюрою, а він же нюхом чує мою професію й почина нєрвнічать при чому бісицьця, ну, понятно, він же пес.
Налиті коньяком, його очі пошукали, знову знайшли Івана й подивувалися.
"Чудо, – подумали вони, – шо отут, ву Пущі‑Водиці, а живуть такі кєнти, які при цьому нічого не понімають, ну, ладно би на Печерську".
Іван саме думав. Здогадувався, що цей професіонал рано‑вранці, ще до роботи, мусить пертися аж на Дарницький м'ясокомбінат і купувати сорок кілограмів кісток, а потім тягти їх сюди й доважувати до м'ясива.
"Ну правильно – не собачого ж додавати?" – подумав він у тепле надвечір'я.
– То. шо твоя тьоща дуже грамотна й вичитала, як нада боротися з алкоголізмом, пойняв?
Іван не розумів, як пов'язати чорного пса зі спиртним.
"Я й сам колись був грамотний", – мало не бовкнув він.
– А тепер вона десь таке вичитала, шо як з чорного пса націдити півстакана красної крові і налляти його в красне вино, то хто такого вип'є, то зразу навсігда одрікається од алкоголізма, ти пойняв?
"То при чому тут я?" – малювалося на лобі у Івана.
– А при тому, – продовжував м'ясоруб, – шо вони були знайшли в тебе заничку з бутилкой вина і рішили, шо саме пора тебе спасать од п'янки.
– Мене? – не повірив Іван до такої міри, що навіть пригадав, як за часів Чорнобильської катастрофи заховав пляшку вина й забув де.
Однак Пуща‑Водиця навколо була така ж реальна, як і різник навпроти.
– Заманили вони чорного собацюру, нагодували, накинули петлю й пойняли, шо націдить із його бояться.