Пригоди молодого лицаря

Говорив далі про те, що про це вже освідчено уряд Січі Запорозької й що Військо Запорозьке з ве­ликою вдячністю прийняло новий вияв монаршої милості й з щи­рою відданістю й готовністю обіцяло свою лицарську поміч у війні з турками, що її королівська величність має розпочати в найближ­чому часі.

При цій звістці кінними лавами прошумів глухий гомін не то здивування, не то задоволення, та гетьман на це навіть голови не повернув у їх бік, а, пасучи очі дівчатами з рясного натовпу, пра­вив, як завчене, далі… Найяснішому королеві відомо, що українсь­кий народ, пам'ятаючи великі милості й високу ласку до себе ко­ролів польських, пам'ятаючи їх щиру приязнь і любов, з великим піднесенням прийняв звістку про війну з невірними там, де про це вже стало відомо, й на випадок потреби заприсягся офірувати для цього не тільки майно, а життя своє. Він, його королівської мосці польний на всю Україну гетьман, певен…

Високий речник давно вже не спускав очей з якоїсь постаті в стовпищі цікавих міщан, врешті не витримав, кивнув одному із старшин свого почету й, коли той запобігливо під'їхав до нього своїм конем, то він, злегка нахилившись із сідла, щось зашептав до старшини, урвавши промову, і показав йому очима на натовп. Старшина так само метнув зизим оком, не міняючи постави, на мі­щухів, подлявся мить, кивнув головою, посміхнувшись, і хутко від'їхав геть у старостинський двір, а польний, немовби нічого не сталося, казав далі. Він певен, що такими самими почуваннями го­рять і лицарі війська його королівської мосці запорозького, а тому, вертаючись оце тепер негайно на Січ, не тільки прихилятимуть по дорозі людність до готовності звоювати бусурменів, але й затяга­тимуть затяги з колишніх досвідчених козаків, з виписчиків, та й з молоді, для посили й збільшення Війська низового Запорозького, на яку ціль хоч зараз мають одержати кошти з його, польного ге­тьмана, військового скарбу.

Все далі не спускаючи очей з якогось місця в натовпі міщан­ськім, додав тим самим одноманітним, байдужим голосом про те, що він, польний гетьман, знаючи заслуги перед отчизною й непо­хитну вірність Речі Посполитій січового лицарства, сподівається, що й цей свій малий і тимчасовий обов'язок присутні оце тут низо­ві вояки виконають якнайкраще, оправдуючи тим високе до них довір'я його королівської мосці, Речі Посполитої польської й його, свого польного гетьмана.

Скінчивши своє слово до зібраних для вислухання його запо­рожців, він і після цього навіть не глянув на козаків, а смикнув за поводдя свого араба й від'їхав геть до староства. Почет його, опріч запорозького полковника й писаря, від'їхав слідком за ним. Запо­рожці як слухали високого гостя мовчки й не рухаючись, так і ли­шилися ще якусь хвильку на місці, похнюпившись і роздумуючи.

— Ну, що ж, панове-браття, — розбив нарешті тишу старий полковник, — перш ніж маємо щось відказати ясновельможному, мусимо відбути раду!..

Глухий гомін згоди був йому за відповідь, а далі, з наказу полковника, січовики ладними лавами від'їхали геть за полковни­ком. Почали розходитися поволі й міщани, обговорюючи те, що бачили й чули.

Був і Павло в юрбі цікавих. Здалеку розпізнав у квітчастій зграйці міських дівчат Орисю й поклав собі конче підійти до неї, коли люди розходитимуться, й провести додому; тому, як тільки рушили з майдану запорожці, він почекав, поки стало вільніше, пі­дійшов до неї й привітався.

— Додому, Орисю? — спитав.

— Ні, — відповіла, — ще не зараз… мушу зайти ще до Катрі…

— Ну, то нам по дорозі… Проведу тебе. Довго там будеш?

— Не знаю…

Павло тепер тільки помітив якусь непевність в її очах, якусь тривогу в голосі й збентеження.

— Що з тобою, голубко? — зважився запитати. І в голосі його вона відчула стільки щирості, теплого спочуття й ласки, що мимо­хіть сльози навернулися на очі й захотілося, як малій дитині, по­скаржитись йому. Але на що поскаржитись, коли й сама до пуття не знала, що саме бентежило її серце?..

— Я не знаю, Павлику… — нарешті промовила, відвернувши обличчя вбік і ховаючи сльози. — Ти, мабуть, бачив… я стояла з дівчатами… а він усе на нас позирав… наче, крім нас, нікого не бу­ло на майдані…

— Хто, Орисю? — здивувався парубок…

— Таж той… що оце допіру приїхав…

— Польний?

— Еге ж.

Павло нічого не розумів.

— Ну то що, що позирав?

Вона мовчала хвильку, не повертаючи голови.

— Дівчата сміятись почали… То на тебе, кажуть, Оришко, зир­кає той витрішкуватий пан… Я не знаю… але… глянула на нього… й мені здалося, що… на мене… Й серце в мене впало з переляку… Відвернулася, стала боком, але гляну на нього, а він… очей не спускає…

Павло нарешті зрозумів, у чому річ, і весело засміявся.

— Оце й усе?..

Вона здивовано глянула на нього, а далі й сама засміялася, й уся подія раптом здалася їй тільки смішною.

— Серденько, — говорив тим часом парубок, — таж на кого йому було й дивитися, як не на тебе, коли ти найкраща з усіх?.. Чи боялася, що зурочить?..

— Ат, вигадай! — удавано розсердилася дівчина, — Всім така гарна, як тобі…

Вони вийшли на майдан, що на нім кілька день тому Павло воював з лейстровиками городовими.

— Ось прийшли, — додала вона, — тепер іди геть! Приходь увечері…

Кивнувши голівкою парубкові, вона бистрою, легенькою хо­дою зійшла на ґанок і зникла в Катриній хаті.

Він мовчки провів її закоханим поглядом, далі посміхнувся на якусь власну думку й потяг додому.

Сонечко сідало за недалекі гори. Довгі тіні слалися по землі, приймаючи часом найдивовижніші обриси. Спадав поволеньки де­нний вар, і від Дніпра дихало приємною прохолодою. Безлюдний до того майдан почав потроху комашитися людьми: верталися з порожніми кошами; висипала загнана спекою до хат дітвора й ве­село бавилась серед просторого майдану; а з хат повиходили роз­варені духотою обивателі й прохолоджувались, або сидячи на ґан­ках, або походжаючи в тінях садочків та позираючи байдуже на місто і його мляве, сонне життя.

"Десь і мати досі вертаються, — думав, ідучи, не поспішаючи, Павло. — А може, вже й удома… На старостинськім майдані не ба­чив їх… Мабуть, ще не спродалися тоді й не хотіли кинути діло на ринку, щоб подивитись, як зустрінуто польного. Та й не цікаво їм, а тепер поготів… Усе сердиті й не заговорять як слід… лаятись на­віть перестали…"

Це була правда. Стара Василиха, почувши ото від свого єди­нака про його заміри, як води в рот набрала: говорити — говорила хіба тоді, як уже дуже треба було про щось у хатніх справах, і то одно-дві слові а вже щодо лайки, то наче забула як лаються. Ста­ренька цілком доцільно для себе міркувала, що її бурчання й лай­ка у великій мірі виявляє, що син для неї далеко не байдужа істо­та, а вона якраз цього після того пропам'ятного вечора й не хотіла виявляти: ти так мовляв, — хочеш зміняти мене на молоду жінку, то й я ж до тебе так само: чи є ти, чи нема — мені байдуже.

Згадавши це, Павло посміхнувся: він добре тямив, що мати любить його паче життя й навіть сердиться тому, що любить дуже, ревнує до інших. Усе це було б нічого: посердиться, мовляв, та й перестане, більш копи лиха не буде, — та трохи дратувало його спокійну вдачу те, що йому треба було тепер остаточно й доклад­ніш побалакати та обрадитися з ненькою про сватання, а ненька — хоч не підступай.

— Агов! — почув зненацька за собою, а обернувшись, поба­чив, що його наздоганяє Крига. — Постривай, пане-брате!..

Павло став.

— Оце добре, що натрапив на тебе, — сказав січовик. — Здо­ров! Куди ти — додому?

— Та додому ж, — відповів Павло.

— Ну, гаразд, то я трохи проведу тебе.

Вони пішли.

— Так і не прийшов другого вечора, як ми тоді так чудно зу­стрілися, до корчми… А я чекав… і, признаюся, нетерпляче чекав…

— Не було чого, — посміхнувся Павло.

— Я так і догадувався. Тобі подала слово?

— Подала мені.

— Щасливий…

В його голосі забринів тихий жаль і смуток. Павло скоса гля­нув на козака й мимохіть відчув у серці спочуття до недавнього супротивця.

— А ти що?.. Вертаєшся на Січ? — спитав по хвилі — Коли ви­рушають ваші?

— Та вирушають завтра вдосвіта, — відповів Крига, — але я зостаюсь. Я ж казав тобі, чого саме.

— А як же ж той… — здивовано почав парубок і урвав, замовк насупившись.

— Про що ти?.. Може, про дівчину?..

Крига махнув рукою.

— Глибоко зачепила моє серце — це правда, але я, пене-бра­те, не з тих, що нахрапом лізуть навіть туди, де їх вітають носом об лаву… Потрібна мені не любка для втіхи, а вірна, статечна дру­жина, добра господиня на господарстві, кукібниця до нього та гар­на мати дітям. Чого ж би я ліз притьма до дівчини, що серце своє віддала другому?.. Ну, та що про це говорити! Багато я за цей час передумав і сказав собі врешті: коли щось замислив чесно й пова­жно, то й чини чесно й поважно, бо дурні витівки та пройдисвітст­ва до добра не доведуть. Зостаюся я, пане-брате, як і казав уже, але знайду собі іншу дівчину, щоб не тільки вона мені, а й я їй до мислі був… Балакав уже із старшим: охоче приймає в городові ко­заки. Наші сердяться, та що чинити: чоловік робить, як йому кра­ще, а не як комусь там подобається.

Павло став.

— Чого ти? — спитав здивовано Крига. — Чи це вже ми при­йшли?.. Це ваша хата?..

Павло підтакнув.

— Ну, то бувай здоров, пане-брате!.. Дуже радий, що поба­чився з тобою, а то все чекав і не знав, на яку ступити в цій спра­ві… Отже, ти махнув рукою на Запорожжя?.. Як так, то ще зустрі­немося не раз. А то, може, й на весілля покличеш, — засміявся сі­човик.

— Чого ж, — засміявся Павло, — дай Бог діждати, то й покли­чу.

— Спасибі, пане-брате, прийду… Ще й затанцюю на весіллі…

В цю хвилю поуз них пройшла з кошиком Василиха, кинула на запорожця сердитий погляд і, грюкнувши хвірткою, ввійшла у двір.

— Ненька твоя, либонь? — спитав Крига, проводячи стару очима.

— Еге ж.

— Бачив тоді, як на тебе напали городові. Й тоді сердита бу­ла.

— Вони таки не дуже вподобали вашого брата січовика — все за те, що батько пішли на Січ та й слід по них загув.

— Так, так… Ну, прощавай.

— Добраніч.

— А коли б той… — казав, відходячи, Крига, — замір свій ти чомусь перемінив і тобі все ж таки заманулось би важити січової волі, я від того, що казав, не відрікаюся…

— Не бійсь, не переміню! — махнув рукою, засміявшись, Пав­ло, — А тобі моя порада, пане-брате: викинь із голови все це й за­спокойся.