Ті з них, хто проявляв себе найкраще під час навчання, ставали чиновниками й адміністраторами, довіреними слугами і радниками султана.
Найталановитіші могли піднятися на найвищий пік кар'єри на султанській службі — до посади Великого Візира — непогана перспектива для убогого хлопчиська з Богом забутого села. Дехто після закінчення навчання йшов служити в елітні кавалерійські полки султанської гвардії — такі частини, як "зброєносці"-силахтари або "сипахи палацу". Нарешті, тим рекрутам, які не потрапили до цієї привілейованої категорії, доводилося декілька років працювати на сільськогосподарських роботах в околицях столиці, щоб зміцнити тіло і як слід засвоїти турецьку мову, після чого з ними займалися інтенсивною військовою підготовкою і вони ставали солдатами елітної піхоти — знаменитого яничарського корпусу (yeni сeri — "нове військо"). Усі разом вони називалися "капикулу" (kapikulu турецькою) — "раби палацу". Юридично вони справді були рабами султана — проте цей їх статус був приводом для гордості, а не приниження, як у Європі.
В ісламському світі із самого початку — з епохи великої мусульманської експансії — склалася традиція комплектування гвардії або інших елітних військових частин з воїнів-рабів. Досить пригадати тюркських гулямів при дворі аббасидських халіфів або мамлюків у Єгипті. Звання "раба" (kul турецькою) у цьому контексті було вельми почесним — воно означало особливий зв'язок носія з особою правителя, його підконтрольність лише йому і відповідальність лише перед ним. Незрідка такі "раби" фактично правили державою і були її аристократією. Багато правлячих династій на середньовічному Сході було засновано саме ними. Турки зробили лише наступний логічний крок у розвитку цього інституту — поширили його не лише на військову сферу, а й на сферу цивільного управління.
Мурат згадав той день, коли над ним проводили обряд обрізання. Тоді також відібрали кілька десятків хлопців до пажеського корпусу. Тож, мабуть, якраз із них готуватимуть майбутніх управителів Османської імперії, носіїв та виконавців волі султана.
Мурат присів на килимок і поклав голову на коліна. Острах і невпевненість стискали йому серце безжалісною рукою. Уже майже забув, хто він, звідки і чому опинився тут, у Туреччині. Життя в сім'ї Атманджі було нелегке, але не настільки, щоб скаржитися. Аж тут знову зміни... І чого чекати від них, не знав, мабуть, не лише Мурат, але й сам Аллах.
КІНЕЦЬ ОЗНАЙОМЧОГО ФРАГМЕНТУ