уся золота... Хрести золоті, бані золоті. Ще й стіни із щирого золота,— не запнувшись, вигадував оповідач.— Проти сонця глянеш — мерехтить, очі сліпить.
-Ну й що?
-Було, кажуть, у тій Софії таке свічадо коло вівтаря. Хто гляне в нього, загада — все чисто йому покаже — що було й що буде.
-А зараз є воно?
-Нема. Княгиня зозла розбила.
-Яка княгиня? Чого?
-А он чого. Пішов, кажуть, її князь на війну та й забарився. Вона зараз до того свічада: "Покажи, де мій чоловік? Чи живий, чи, може, його в бою вбито?" Глянула — аж він у шатрі сидить, чарку п'є. І дівча— та-полонянки коло нього танцюють. Тоді княгиня по свічаду — брязь! "А щоб ти,— каже,— пропало із ним разом!"
-Ото дурна княгиня.
-Чом не дурна...
Михайлик заплющив очі, зітхнув. От коли б зазирнути в те свічадо, спитать: "Куди пішли батько? Коли прийдуть?" — воно б, мабуть, показало.
Золота церква попливла до нього в темряві, гойдаючи золотими хрестами. З дверей виглядала розлючена княгиня. Десь узявся сон, вдарив волохатою лапою раз, другий; Михайлик і незчувсь, як заснув.
НА БЕРЕЗІ ДНІПРА
Березневе сонце ганяло зайчиків по калюжах, топило все, що бачило, в теплій, ласкавій повені. Калюжі висихали просто на очах, вже тільки одна, глибока, лишилася за шкільною повіткою.
Михайлик сидів на трухлій колоді, сумно водив по калюжі лозиною. Не хотілося по обіді йти в пропахлу задухою комірчину, що вже добре надокучила за зиму, не хотілось нічого. Очі хлопцеві обвело синіми кружалами, щоки запали. Далася взнаки скупа на харчі зима, а найбільш туга: батько Мехтод не прийшов і досі.
Минули осінні зливи й недовгі степові морози, вже й щука розбила хвостом тонкий лід на Дніпрі, й попливли кудись у море брудні розмоклі крижини, а про нього як не було, так і не було чутки.
На різдво, коли школярі ходили колядувати по куренях і за звичаєм спершу пішли з колядками до кошового,— Бородавка немовби не примітив Михайли— ка. Завісивши очі кошлатими бровами, слухав, як виводять хлопці стародавньої колядки, припасувавши до неї його власне ім'я:
Ой під сосною, під зеленою Військо стояло, ладу не знало.
Пан Яків прийшов,
Лад війську знайшов.
Шаблями орав, стрілками сіяв,
Стрілками сіяв, лучком волочив...
Як одколядувалися, наказав джурам обділити школярів медяниками й грішми. І раптом кивнув пальцем Михайликові:
-Ну, як там — нема ще батька?
-Немає...
І спробував заглянути в колючі сірі очиці,— може знає, де? Може, скаже? Але очиці знову сховалися за бровами.
-А як там: аз, буки товчеш?
-Еге...— Михайлик хотів був сказати, що вже й склади вчитає, але злякався — промовчав.
-Ну-ну, товчи. Може, дяком будеш. А не схочеш дяком — приходь, візьму за джуру. Он бач, які в мене мордані,— хоч на ярмарку продавай! — кивнув на п'ятьох рум'яних, здорових хлопців, що стояли коло нього, згорда поглядаючи на школярів.
Оце тільки й почув Михайлик. І такий узяв його смуток — хоч умирай! Даремно утішав себе, що, може ж таки, батько десь дуже далеко, не помандрує степом у мороз та хуртечу. Але тільки розтане сніг — прийде. Це вже напевне.
І от — немає...
-Кобзаренку! Гей, кобзаренку! — покликав знайомий голос*
-Карпо! Вже, мабуть, щось таке з Василем надумали. Його шукають.
Дві голови в потертих шапках заглянули за повітку.
-Чого сидиш, як пугач? Гайда на Дніпро!
-А дяк?
-На базар подався.
І не чекаючи, що скаже Михайлик, ухопили його за рукав, потягли за собою.
Ледве всі троє звернули у вузеньку вуличку, що бігла вниз між плетеними з лози хатами-куренями до січової брами, дорогу їм заступила незвичайна юрба. Попереду статечно прямувало двоє козаків з білими пшеничними калачами під пахвою. З кишені в кожного злодійкувато виглядала зелена гранчаста пляшка.
З ними, насупившись, ішли суддя, писар і сивовусий отаман переяславського куреня, а позаду ще десятка півтора братчиків.
-Ой хлопці! Це ж оті козаки на суд ідуть! — зашепотів Карно, відразу забувши про Дніпро.— У курінного були, в судді були. А це вже, мабуть, до кошового. Гайда, побачимо!
-А не проженуть?
-Проженуть, то й проженуть.
Проте школярам таки пощастило втиснутися в глиняний будиночок кошового слідом за юрбою. Низько вклонившись, два козаки підійшли до столу, за яким сидів Бородавка, поклали калачі, поставили пляшки з горілкою.
-Чолом, батьку! Кланяємось тобі хлібом-сіллю!
-Чолом, панове молодці! Спасибі за хліб, за сіль! — стримано відповів кошовий.— А яка ваша справа?
Обидва відразу почервоніли до самих чубів, вовком глянули один на одного. Але замість них заговорив суддя:
-Се, батьку, з Самарської паланки, з Вовчого хутора козаки-гречкосії, сусіди: Тиміш Мовчун та Пилип Задирака. Прийшли позиватись,
-За що позов?
-Розсуди, батьку! — враз загомоніли обидва, але Бородавка опустив важкенного кулака на стіл.
-Ану, тихо! Звичаю не знаєте! Хай суддя каже!
Мов нічого не сталося, суддя вів далі: Вчинено позов у тому, що вищеречений Пилип Задирака зайняв Мовчунових п'ять корів у спашу...
-І лошицю! — тонким голосом докинув Мовчун, ще дужче наливаючись кров'ю.
-Із лошицею... і трима гвалтом оному Мовчунові не повертаючи...
-Бо він, вражий син, за спаш не дає! — вперто прогудів Задирака.
-І не дам, хоч лусни! — знову верескнув Мовчун.— Де ж таке в світі чувано? За спаш — півтора злотих!
-А ви, панове молодці, в полковника свого у паланці були? — стримуючи себе, спитав кошовий.
-Були.
-Що ж він вам присудив?
-Присудив пан полковник Глоба,— далі, наче пописаному, став вичитувати суддя,— щоб Мовчун Задираці злотого за спаш заплатив, а вищеречений Задирака повернув Мовчунові п'ять корів із лошицею. Леч[8] Задирака й Мовчун тим не вдовольнилися і вдалися на Січ, щоб курінний отаман їх розсудив.
Однаково менш як півтора злотих за спаш не візьму! — мотнув головою Задирака. — Цілісінький лан озимини бісова худоба витолочила.
Тут уже обличчя кошового почало набрякати кров'ю.
-А твоя яка рада, пане отамане? — вдався до курінного.
-Добре пан полковник розсудив.
-А твоя, пане суддя?
-І моя така рада.
-Ану, кажи, Мовчуне: будеш платить?
-Та воно, батьку... як півзлотого — заплачу. А злотого — це ще й багато...
-А я худоби не поверну.
-Ну, то я ж вас помирю зараз, бісові діти! — гримнув Бородавка, вже не стримуючи гніву.— Будете знати, як нам голову морочить отаким паскудством! А гукніть там, хлопці, кого треба! — кивнув джурам.
На порозі стали два здоровані з оберемком київ.
Козаки почухали потилиці, перезирнулись.
-То я, батьку, вже той... ніби й згоден...— ніяково пробубонів Задирака.— Хай уже платить, скільки там присудили, коли таке діло.
-Авжеж, авжеж, заплачу! — поспіхом притакнув Мовчун.— Звісна річ, присудили — треба платити!
-Е, ні, було б зразу такої співать! — махнув рукою кошовий.— Ану, всипте їм, братчики, по п'ятдесят київ, щоб наперед не брикали!
Не чекаючи, що буде далі, Михайлик прожогом шугнув у двері. Він не міг дивитись, як б'ють, хоч бачив не раз,— на Січі карали суворо. Козака, котрий украв щось, в'язали на майдані до стовпа, клали поруч киї, ставили цебро з горілкою. Кожен, хто минав стовп, вихиливши коряк горілки, одважував прив'язаному києм по спині. Не кожен витримував цю кару.
Боячись, що почує крик і стогін, Михайлик так біг що Карпо з Василем ледве наздогнали його коло земляного валу.
-Ти чого втік?
-Того, що втік. Били їх?
Не били. Як почали проситися, як почали — кошовий пустив. Удруге, каже, не приходьте: отоді вже не помилую!
Крізь прочинену браму, обабіч якої виглядали з бійниць невеликі гармати, хлопці збігли вниз, до Дніпра.
І враз зупинились, примовкли. Ліворуч, скільки оком скинути, курили над водою димки багать. Кипіла смола в казанах, стукотіли дерев'яні молотки: весь берег був укритий байдаками. Козаки шпаклювали їх клоччям, заливали смолою, в'язали з обох боків оберемки сухого очерету, щоб тримав байдака на воді. Де ж узялося стільки човнів? Коли Сагайдачний спалив старі, на березі не лишилось нічого.
Школярам розбіглися очі; вони переступали з ноги на ногу, мов застояні лошата, не знаючи, куди гайнути.
З усіх горбів поспішали в Дніпро квапливі струмки й струмочки — бігли, стрибали по камінцях, наче боялися спізнитись. Чорні вільхи при березі вкрилися жовтавими хробачками цвіту; над ними уже гули зголоднілі за зиму бджоли. Теплий вітер збивав із вільх пилок, ніс хмаркою, притрушував воду.
Пахло так, що голова наморочилась: смолою, димком, талою землею, водою, першим весняним цвітом.
Карпо перший звернув праворуч, махнувши рукою:
-Гайда, хлопці, по щавель, бо аж за душу тягне.
-А дяк?
-І так, і так битиме.
Трохи далі, де старі груші й осокори трохи розступалися, даючи простір сонцеві, була невеличка луговина. Тут лізли з масної чорної землі вологі голочки трави, жовтіли зірочками якісь немудрі квіти, зеленів навколо торішніх іржавих китиць дрібний молодий щавель.
Хлопці допалися до нього, мов до ласощів, жадібно визбирували по листочку, жували із смаком, доки язика не звело оскомою. Гризли м'які стебельця пирію, пробували навіть рвати гіркувату суцвіть з вільшняка, дивуючись, чого до неї липнуть бджоли. Після зимової голоднечі справді тягло за душу.
Отак мандруючи попасом, і незчулись, як добрели до затишної балочки. Тут стояв під гіллястим берестом рибальський курінь, а коло нього сохли сітки й ятери, диміло вогнище. Почувши хлоп'ячі голоси, з куреня вийшов однорукий дідусь.
Оце які гості до мене! Здорові були, козаки! Юшечки закортіло?
Усі троє перезирнулися. Ох, як їм страшенно захотілося їсти! Юшки, затірки, абичого! Бісів щавель тільки дужче розбуркав голод.
А де ж ота юшка, діду? — не витримав безсовісний Карпо. Михайлик аж спаленів від такого зухвальства.
Збляклі дідові очі сховалися в зморшках веселої посмішки.
Зараз, зараз буде юшка, онучку. Скочте-но котрий по воду, а я піду рибки принесу.
Ухопивши чималу дерев'яну коновку, Михайлик побіг слідом за дідусем — набрати води з Дніпра. І враз остовпів. Дід зупинивсь над водою, тонко свиснув: з-під облизаного хвилями каменя визирнула мокра коротковуха голова з ріденькими вусами. Блимнула на діда й сховалася знову. Під водою завирувало, заклекотіло, побігли широкі кола. З пінявого шуму виринув гнучкий коричневий звір з великою щукою в зубах. Скочив на берег і поклав її до ніг дідові.
-Молодця, Бунько, молодця!
Старий погладив мокру, лиснючу спину, вкинув щуку в лозового кошика, свиснув ще раз — звір слухняно шугнув назад, у воду, по дорозі зашипів на Михайлика, як кішка.