Оба зі слугою взяли ся розвивати єї з одежини і натирати посинїле тїло. Згодом легкі румянцї закрасили блїде личко, губи зашевелїли.
— Жиє! — скрикнув лїкар — настав Федоре самовар, треба єї напоїти теплою гербатою.
Катря отворила очи і піднесла ся на постели.
— До мами! — шепнула — мама умирають, ходїть, пане, ратуйте їх!
— А відкиж ти, дитино? — спитав лїкар.
— Не знаєте? я Катря Лисак з Річки.
— Як менї се й знати?
— Таж ви менї віспу на весну в школї щіпили — дивувала ся Катря, що єї не пізнають.
Лїкар усьміхнув ся.
— З ким же ти тут нинї дістала ся? — допитував.
— Я прийшла по вас, бо мама дуже хорі від вчера.
— Прийшла-сь сама на таку метїль? сама в ночи? — аж сплеснув руками старий Федір.
— Страшно було йти, ой як страшно, але там мама вмирають.
— То ти задзвонила?
— Я, я, але ходїм вже до мами — наставала Катря, встаючи з постели і лагодячи ся у дорогу.
Небавом сидїла при столї, попиваючи гербату, а Федір запрягав конї до саний. Лїкар, розпитавши про недуг, взяв з собою і лїки з аптики, і ось Катря, обвинена в тепле футро, їхала з ним разом в село.
Сусїди при хорій чудували ся чимало, чому дївчина з тїткою не надходить, коли се зазвенїв дзвінок перед воротьми, і пан у футрі а з ним Катря ввійшли в хату. Лїкар приступив мерщій до хорої і став єї оглядати. Катря не спускала з него ока. Наконець лїкар піднїс ся.
— Стан недужої справдї дуже грізний, та є ще надїя. Він приїде тут і завтра і привезе деякі лїки, а тимчасом най роблять, що поручив.
— Призвала-сь мене в сам час, дитино — сказав Катрі на від'їздї — рано було би вже за пізно. Твоя відвага спасла матїр від смерти.
Катря з слезами радости припала до постели, і єї губи зложили ся до горячої молитви.
А на дворі дальше лютувала буря, дальше тумани снїгові ходили млинцем по гостинци, розвіваючи у нічну глушу тоненькі звуки санкових дзвіночків…
X.
В оборонї слабшого.
Всї знали в містї старого жида Ґедалього, а вже нїхто мабуть так добре, як малі школярики. І не дивниця; они-ж головна підпора єго невеличкого склепику, що поміщував ся в вузкій уличцї від ринку. Вивіска над дверми носила напись: "Продажа книжок і приборів шкільних". І справдї, увійшовши до внутра, видїло ся полички, позапихані старими розлїтаючими ся картками, лиш декуди визирала новійша окладинкою книжка. Та крім сего були там і щітки і смаровила всїлякого рода, і ремінцї і гребенї, а навіть малі, висячі лямпи кухонні. Куди ховав Ґедалї ті, так названі, прибори шкільні, се було єго тайною, котрої навіть проворні єго покупнї не вміли відгадати. Доста, що на кожде візванє витягав з усїх кутів, з повали і з підлоги, з ріжної величини пачок і скриночок все, чого лиш душа дїточа забажала. Бували се часом предмети дуже підозріної доброти, а такой дїтвора тягнула громадно до склепику, бо нїде так дешево не дістала товару, нїде так завзято не могла торгувати ся, як у старого Ґедалього. Чимало надило і подобало ся студентикам і се, що старий кождого з них називав паничем. Вже-ж не аби яка була честь для такого малого Петруся чи Івася з першої кляси разом з новою табличкою і писальцем, купленим у Ґедалього, дістати ще й новий титул "панича". Се було неначе повне іменованє на школяря. Не диво отже, що по такім заіменованю малий "панич" так високо нїс голову, аж звичайно пошпотував ся на сходах склепику і розбивав носик о камінь. Та ще скорійше спішив старий на підмогу необережному рицареви, а ласкаве: "нїчого паничу" і образочок до відбиваня, як безплатний причинок, вповнї успокоювали малого покупня.
Но відносини межи школярями а Ґедалєм заострювали ся часами навіть і сильно. Се бувало з початком року, коли хлопцї куповали і продавали шкільні книжки. Тодї взивав старий ще й жінку до помочи, бо самому годї було дати собі раду з розгуканою дїтворою, що битком заповнювала тїсний склепик. Сьвятої терпеливости з ними не ставало! Хлопчиска годинами оглядали одну книжку, перечисляючи, чи всї в нїй картки — а за правило приняли давати все і всюди десяту часть цїни без огляду, чи книжка цїла, чи знищена, нова, чи стара. Зразу старий всьміхав ся на таку безличність купуючого, гладив сиву бороду і підморгував одним оком; наконець виходив з рівнодушности, і книжка опинювала ся на голові і спинї малого школяря, а він сам вилїтав зовсїм недобровільно на улицю. Однакож в борзї вже жалував Ґедалї свого горячого пориву — бо ось вся проча громада, в оборонї покривдженого стаючи, заявляла однодушно, що з таким шахраєм і простаком, як він, не хоче від нинї мати нїякого дїла і переносить ся до Малки Фінк. І шнурком сунула цїла ватага до єго ворога знапротив, щоб знову там таку саму історию відограти, а другого рана зійти ся знов у Ґедалього, моя нїчого і не було.
Були се горячі днї для старого, захрипав сердега в переговорах з малими, а коли вечером, зчисляючи свій доробок, находив між грішми місто десятаків кілька бляшок або гузиків, рвав волосє з бороди і проклинав свою долю, що присудила єму обслугувати отсю зухвалу дріботу.
Та старий і не знав, яка страшна гроза збирала ся над єго сивою головою. А мож було єї догадати ся; бо як надтягаючу тучу віщують далекі громи, так єму заповідали лихо часто відзиваючі ся в послїдних часах вистріли капсель, котрі мстива якась рука метала нароком перед єго склепиком. Ба! навіть в самім склепі лучало ся се, аж затремтїв старий на цїлім тїлї; а раз, коли сам сидїв на порозї, бо якась дрібота лиш що відійшла, збілїв, глянувши поза себе. Здовж підлоги скакало щось, витріскуючи незвичайно сильно. Була то звичайна "жабка", яку хлопцї куповали по 4 кр. — а запаливши, пускали по земли — но Ґедалї не видав ще такого дива і переляканий вибіг на улицю, взиваючи помочи. Від тої пори став щось своїх покупнїв підозрівати і обережно усував ся осторонь, коли збитою громадкою входили до него.
— Ануж проклятущі запалять єму склеп або і обрабують! від сих малих і найгіршого можна ожидати! — думав старий.
І не даремні були єго побоюваня. Між дїтворою справдї коїло ся против него і се між найнебезпечнїйшими в них школярями з першої кляси, як їх називано "чубаками". Причина завзятости була дуже проста: Одного гарного дня запримітив Зенко Горбовий, що его зошит, куплений за 1 кр., мав лиш 6 карток, а не 8, як він сего надїяв ся, ще й таблички множеня не було на хребтї.
— Шахрай жид! — шепнув до сусїда в лавцї — обдурив мене на двох картках.
— А образок дістав-єсь? — спитав товариш.
— Нї, і образка не дав — відповів Зенко.
— Так зі мною зробив недавно — заговорив Сидір Орлик — оловець нї разу не дав ся затяти, так я і зістругав цїлий, не писавши.
— Як я своє писальце вчера — відозвав ся иньший чубак. — Кажу вам, не варта куповати в Ґедалього — у Малки Фінк все дешевше, ще й образок додає.
І они справдї стали оминати старого, і від тодї посипали ся перед склепик таємничі капслї і жабки. Остаточний розрив між чубаками а Ґедалем настав, коли сей, не в силї довше терпіти, викинув раз Левка Дороша за двері.
— Се зневага для цїлої кляси! — говорили малі, — викинути школяря за те, що за книжочку рахункову, вартуючу 6 кр., давав лиш 3 кр.? Може она і коштує шість, та чейже у такого Ґедалього поторгувати ся вільно — се-ж не книгарня, а от собі склепина. Треба старого покарати, урадила мала громада, ту ходить о честь всїх школярів. Та як? в склепі годї єму що зробити, бо в містї побачать, і їм ще за те від кого дістане ся.
— Знаєте — сказав Зенко — підемо у єго сад.
— Де се? — спитали другі.
— За містом — толкував товариш — винаймає Ґедалї у одного господаря садовину. В недїлю, коли в містї замкне склеп, сидить там, пантруючи овочів.
— Добре! — скрикнули хлопцї — виберемо ся там в недїлю з катапульками і позбиваємо єму яблока з дерев.
— І збомбардуємо будку, в котрій стереже — докинув Левко.
— Де зійти-б ся нам?
— На горбі коло хреста — урадили всї прочі однодушно.
Плян такої воєнної виправи незвичайно подобав ся хлопцям, і коли прийшла недїля, пять їх як оден стануло в умовленім місци.
— Перебіжи но, Левку, коло будки здалеки і поглянь, чи сидить вже Ґедалї — сказав Зенко.
Левко став скрадати ся попід плоти. Будка стояла в воротах саду при дорозї. На значну просторонь довкола зеленїли лиш буйні городи і поля. О тій порі не видко було й живої душі нїгде, бо люди порозходили ся у місто. Левко підсунув ся під садок. Старого Ґедалього нема там, а сидить Юдка, наймолодший єго син. Се ще більш на руку малим авантурникам — слабого Юдки нїхто не бояв ся. Они уставили ся на горбку за деревами, відки, непомічені, могли висилати свої удари на будку і сад. Юдка дрімав безжурно над овочами, коли се град камінцїв загудїв о деревляні стїни. Він тревожно оглянув ся довкруги. Нїкого не видати. Та ось нові, ще силнїйші громи заторохкотїли один по другім, а рівночасно в примежнім садочку посипали ся збивані з дерев яблока і грушки. Переляканий Юдка вибіг з будки, тїкаючи в сторону найблизшої хати. Малі на се лиш ждали, они митю спустили ся з гори і кинули ся на полишені овочі, ховаючи їх по кишенях. Юдка, побачивши то, завернув боронити свого добра. Но і хлопцї готовили ся до борби з малим, слабим жидиком.
— Підете ви злодїї! — обганяв ся на всї сторони Юдка.
— Сам ти злодїй! — кричали чубаки, — кождий жид шахрай і злодїй!
Юдка вхопив за камінь, Сидір і Левко зловили єго з заду за руки, намагаючись повалити на землю.
— Гей! а ви що з ним робите? — гримнув хтось в сїй хвили понад плотом. Хлопцї оглянули ся тревожно, та вмить зневажливо відвернулись. Се Гнатко, їх товариш, де не взяв ся між ними, — перейшов мабуть садами, бо мешкав в сїм кутї. Нема що і дбати про нього, хоч такий великий і дужий. Они знов причіпили ся до малого Юдки, що з усїх сил пручав ся, не знаючи, чи заслонювати себе від ударів, чи збирати розсипані яблока.
— Пустїть єго! — гукнув, підступаючи близше, Гнатко — що він вам провинив?
— А тобі чого до нас, брат він твій, чи що? — озвав ся Зенко.
— Се наша справа — відворкнули другі.
— Ади! хрещений жид! бере ся отсего боронити — глумив ся Сидір. — Маєш кого заступати тай жида!
— Жид, чи не жид, коли вам нїчого не винен, за що бєте! Встид! пять хлопцїв на одного слабого дїтвака, велика слава, як єго переможете — докоряв Гнатко, відтягаючи Юдку з юрби.
— Не занимай! — зверещали товариші, єго тато шахрує нас на кождім зошитї.
— То не купуйте у него, коли знаєте, що вас шахрує — не буде і причини мстити ся.