– Я перекажу ваші слова Дану Відважному. А ви обіцяйте поки що не чіпати дівчинку і дракончика.
– Обіцяю! – знову підняв руку нет і посміхнувся.
Не сподобалася Дану Здорованю ця посмішка, але нічого не вдієш – треба потерпіти.
– Який термін ви даєте? – запитав він наостанок.
– До завтрашнього ранку! – негайно відповів нет.
– Покладаємося на ваше слово, – сказав Дан Здоровань і вклонився, даючи зрозуміти, що перемовини закінчені.
– Я дію від імені короля! – ухильно відповів той.
Дан Здоровань відійшов від срібної межі. Славко, недовірливо озираючись, пішов за ним. Відступила від кордону решта данів.
Головний військовий радник ішов і думав: як добре, що йому все-таки вдалося домовитися про відстрочення до завтрашнього ранку, уникнути битви. Слід негайно спорядити данів до джерела, і вже завтра вранці бранці будуть на волі.
– Не сумуй, друже, завтра радітимеш, – так сказав хлопчикові Дан Здоровань.
Славко сумно посміхнувся. Він твердо вирішив просити Дана Відважного відпустити його до лісу по ту олію і хотів сказати про це Дану Здорованю, але цієї миті пролунав відчайдушний свист блакитного вітру:
– Бережис-с-ся!
Разом озирнулися всі дани, відскочив убік паркан, злякавшись, що зараз помчать на нетів дани й затопчуть його.
Підступні нети за помахом руки Клишоногого відчинили замки, і з їхніх бездонних тулубів вистромилися дула гармат. Удруге махнув Клишоногий – пролунав гуркіт. Липкими кляксами падала на зелену траву, червоні тюльпани, білі ромашки сіра фарба, розповзалася отруйним чудовиськом і нищила зелень, залишаючи після себе голу неживу землю.
– Оце таке твоє слово, клятий ящику?! – вигукнув Дан Здоровань і кинувся вперед.
За ним, вихоплюючи темні кулі, бігли дани. "Гранати, – подумав Славко, прямуючи разом з усіма. – А в мене нічого немає!"
Повз нього пролетіла сіра клякса й потрапила на чобіт молодому дану, який біг поруч. Молодик одним рухом скинув чобіт, що розповзався просто на очах, і побіг в одному. Славко із жахом побачив, як за мить від чобота залишилося безформне зібгане дрантя. І повітря відразу просякло огидним смородом. Так ось навіщо потрібна їм сіра фарба! Ось що вони з неї роблять!
"Який же засіб є в данів, щоб боротися з такими отруйними кляксами?" – подумав Славко, намагаючись не відставати від данів і розуміючи, що зовсім беззбройний.
І тут почув несподівано гучні вигуки Дана Здорованя.
– Го-оп! – кричав дан і жбурляв темні кулі в нетів.
– Го-оп! – вигукували слідом за ним дани й теж кидали кулі в підступного ворога.
Але там, куди падали кулі, не було ні вибуху, ні сірої фарби з неприємним запахом. Із куль висипалися… квіти, крихітні саджанці дерев і чагарників, різне насіння. Ледве торкнувшись землі, вони пускали довгі чіпкі корінці й росли надзвичайно швидко, щоб встигнути зміцніти там, звідки їх колись вигнали.
На молоденьких гілках дерев, які тяглися до сонця, застрибали білки, у листі заспівали птахи, над яскравими запашними квітами запурхали метелики.
– Го-оп! – вигукнув Дан Здоровань і жбурнув величезну кулю просто під ноги Нету Похмурому.
Із кулі виллялося прозоре озеро, і в ньому захлюпали плавцями золоті рибки. Нет тікав мов заєць! Порожнє місце, де щойно стояли нети, перетворювалося на квітучі клумби й густі чагарники, на тінисті алеї і смарагдові трав'яні моріжки.
Одна куля влучила просто у вояка, і голова його прикрасилася вінком із білих із жовтим сердечком ромашок, а в іншого на плечі дзвінко заспівала синичка.
Клишоногий іще намагався командувати, але його вже ніхто не слухався.
Побачивши, як ганебно тікає Нет Похмурий, більшість перелякано відступила, а ті, хто лишився, здивовано роззиралися довкруги, згадуючи давно забутий краєвид своєї землі, що так несподівано повернувся з небуття.
Тоді вірний служака Клишоногий у відчаї схопився за свої замки, щоб кого-небудь заарештувати, але замки не відмикалися, бо навколо них поплівся пахучий горошок, а в найбільшому замку з трьома язичками оселилися діловиті мурашки. Вони вже встигли затягнути туди конопляну насінину.
Славко аж розреготався з того, як розгубилося грізне військо.
– Так вам і треба! – кричав він і навіть пританцьовував од задоволення.
– Нам потрібно випередити їх! – тихо сказав йому на вухо блакитний вітер.
– Кого? – не зрозумів Славко.
– Переможених. Ми повинні встигнути врятувати Оксану і Тишка. Поки дістанемося до палацу, вони можуть із ними розправитися! – Вітер мимохідь скуйовдив Славкову шевелюру.
"Що ж це я розвеселився?!" – винувато подумав хлопчик і сказав уголос:
– Біжімо!
– Ви повільно бігаєте, – облітаючи спалену сірою фарбою галявину із загиблими квітами, прошелестів вітер. – У мене є одна ідея. Ну ж бо ставай на паркан!
Нічого не розуміючи, Славко став на зелені дощечки. Вітер розтікся краєм паркану, дмухнув, паркан захитався, піднявся і – полетів!
– Чудово! – вигукнув Славко.
– Сиди спокійно, не такі вже ви й легенькі, – пробурчав знизу блакитний вітер.
– Ніколи не думав, що вмію літати! – тільки і зміг вимовити паркан.
– Це дуже просто, – сказав вітер паркану. – Я тебе піднімаю в повітря, а далі ти керуй сам.
– Гей, ви куди? – погукав друзів Дан Здоровань, який несподівано з'явився поруч. Обличчя його аж пашіло. – Тепер нехай начуваються! Зелена хвиля накриє цю сіру пустелю. А ми відрядимо послів до Нетуша Першого й вимагатимемо звільнити бранців.
– Дякую за все! – крикнув Славко, бо паркан повільно, але все ж таки віддалявся від дана. – Тепер ми вже самі! Ми поспішаємо!
Дан щось крикнув, але слів не було чутно; він це зрозумів і помахав услід відразу двома руками. Потім обернувся до своїх вірних данів, сказав їм щось, і вони хором крикнули так голосно, що не можна було не почути:
– Чекаємо вас у гості! Успіху вам!
Згори було видно, як трави та чагарники, немов зелена хвиля, мало на п'яти не наступали нетам, що тікали від кордону.
– Ану тримайся! – хвацько крикнув вітер, і паркан-самоліт помчав, ніби швидкісний лайнер, лишивши далеко позаду поле битви.
А в цей час король Нетуш Перший, який нічого не знав і навіть не підозрював про свою поразку, готувався ув'язнити бранців у старому баобабі.
Знову всі разом
Тишко й Оксана йшли поміж рядами мовчазних нетів. Час від часу вартові гамселили себе короткими паличками, й лунав глухий звук: "Бум-м!"
Обличчя Нетуша Першого було блідіше, ніж звичайно. Худа рука нервово смикала ґудзик сірого мундира, аж геть відірвала його. Він відкинув ґудзика убік і взявся до другого. Король сидів на балконі свого палацу, звідки все було чудово видно. Взагалі в його королівстві було багато балконів. Вони спеціально будувалися в найнесподіваніших місцях, щоб нети могли підглядати один за одним і все підслуховувати. Щоб здалеку можна було побачити "порушника" – травинку або пташине гніздо.
"Балкони – це безпека королівства", – любив казати король. Він придумав складаний балкон, якого можна було встановити навіть на телеграфному стовпі.
Зараз король нервував, бо не був певен, що чинить правильно, кидаючи бранців до в'язниці. Адже Оксана нагадувала йому Нетушку, а Нетушку, як ми вже знаємо, король дуже любив. Він так і не навчився міркувати, тож думки його плуталися. То йому здавалося, що прибульців потрібно відпустити, то він доходив висновку, що відпускати їх ніяк не можна. "Дівчинка поводилася дуже зухвало. Так, мабуть, і слуги почнуть грубіянити!" – казав він собі. І тому бліднув, зітхав і відривав ґудзики з мундира.
Оксана з Тишком ішли до баобаба, і їм здавалося, що змінити їхню долю неможливо.
Оксана поглядала на всі боки, сподіваючись побачити Нетушку. Але її відправили до тітки в село. Так повелів король.
А насправді він боявся, що Нетушка заступиться за дівчинку і він не зможе встояти перед її проханням.
"Бідна доня, – думав король, – вона, напевно, гірко плаче дорогою. Та що вдієш?! Не завжди може король рахуватися зі сльозами навіть власної дочки!"
А Нетушка вкотре перечитувала по складах відповідь Даника: "Спасибі, дівчинку врятуємо, незабаром побачимося".
– Незабаром побачимося! – із радістю повторювала Нетушка.
Два нети везли її в колясці до далекої тітки, рідної сестри короля, такої ж негарної й сердитої. Але принцеса намагалася про це не думати. Вона згадувала свого друга Даника. Далеко від палацу, в потаємних місцях, Нетушка перебігала срібну межу, де її чекав Даник. Вони гуляли лісом, купалися в озері, слухали пташине щебетання.
– Коли я виросту, то обов'язково поверну додому всі квіти, трави, всіх птахів та звіряток! – казала Нетушка.
– А я тобі допоможу, – додавав Даник.
Одного разу вона сплела вінок із польових квітів, наділа на голову й раптом заплакала.
– Ти чого? – злякався Даник.
А Нетушка згадала маму, веселу Данку. Це мама навчила доньку співати, танцювати й любити природу.
Чому вона обрала чоловіком Нетуша, який прогнав усіх соловейків і всі тюльпани? Може, раніше він був хороший? А тепер король став підозріливий, неусміхнений, і від нього в королівстві тільки туга була та смуток.
Поки Нетушка віддалялася від палацу, паркан підлітав до палацу. Летів він безгучно, а королю й на думку не спадало дивитися в небо. Він дивився на бранців, які повільно наближалися до баобаба.
Вхід до дупла був оббитий жовтим металом, який тьмяно виблискував на сонці. Здавалося, до стовбура прикріпили чорне полотно в жовтій рамі, а намалювати щось забули. До нижнього краю дупла кріпилися сходи з широкими сходинками, які заберуть, коли бранці опиняться в непроглядній пітьмі.
Оксана раптом згадала, що вони з Тишком не снідали. Понишпорила в одній кишені – чи не завалялася там цукерочка. Немає нічого. У другій кишені… Друга була застебнута шпилькою. "А, – згадала Оксана, – це ж капелюх вітру в мене тут лежить, – і зітхнула. – Може, він і справді чарівний. Але, напевне, це дурниці. Підібрав десь стару панамку й тішиться. Смішний блакитний вітре, де ти зараз? Де Славко? Чи прийдете ви нам на допомогу?"
А Тишко думав про інше. Він давно напав би на нетів, але Оксана цього йому не дозволила. Мацав він зуба язиком і відчував, як той хитається. Але ще дужче він відчував тепло, яке час від часу з'являлось у нього в пащі. Ви ж, звичайно, знаєте, що в драконів із пащі вилітає полум'я, коли вони сердяться й показують гострі зуби.