Я буду сильний. Найсильніший од усіх. Як дам кулаком, вони всі так і попадають!.. От...
Незчулись, як і до парку дійшли. Сонячно, тихо, безлюдно, а Лунохід все ще не може забути про душу:
— А вона велика?
— Не знаю. Кажу ж, що ніхто її ще не бачив.
— А вона біла чи чорна?
— Це в кого яка. В доброго — біла, а у злого — чорна. От у тебе яка душа?
— Біла, — одразу ж відповів Лунохід. — А в Тоньки чорна і в баби чорна... І в Сашка...
— Це в якого Сашка?
— В того, що дражниться... Він учора хотів у мене лопату забрати...
— Все ще копаєш?
— Копаю.
— У гості покличеш, як кінчиш?
— Покличу.
— Бо, може, й мені доведеться перебратись до тебе. Удвох будемо жити. Пустиш?
— Пущу! — В Лунохода аж очі заблищали зраділо. — Я тобі кімнату окрему викопаю. Велику-велику... Тільки копати важко, — зітхнув. — Я собі й руку розрубав! — похвалився. — Ось.
— Як же ти так?
— А там був корінь... Знаєш, я куди докопався? До самої середини Землі. Я всю Землю наскрізь прокопаю!.. А по той бік Сонце є?
— Звичайно. Як же без Сонця!
— Там ще одне Сонце?
— Це ж саме, тільки воно там світить, коли в нас ніч.
Лунохід задер догори лице, недовірливо подивився на Сонце.
— А коли воно спить?
— Сонце не спить ніколи. Це така, брате, штука, що світить весь час.
Знову причина задуматись Луноходу. Переварити новину.
Отак вони і гуляли удвох майже до вечора. До тієї пори, коли сонце опустилось за пагорб і на парк лягла тінь. Повіяв легкий вітерець, замерехтіла вода у Дніпрі, а по той бік річки, на Русанівці, в Дарниці, Березняках, аж ген до соснового лісу, що розлився за небокрай, в усіх будинках підряд гаряче загорілось у вікнах. Вони наче плавились, усі оті вікна, золотом стікали донизу, та згодом стали згасати, ряд за рядом, квартал за кварталом, і вже перші ланцюжки ліхтарів побігли, побігли вздовж берега, відбиваючись тремтливо в річці, а праворуч, на мосту Патона, замиготіли, сунучи одна за одною, іграшкові машини.
Швидко спадала нещодавня спека, тихий вечір приходив на землю.
— Ти вийдеш? — спитав Лунохід.
— Спробую.
— Виходь. Бо мені так нудно самому. — І все не відпускав його руки.
Пообіцяв, що вийде, але так і не вийшов: запоравсь, забув. А коли вже ліг і заснув, а потім прокинувсь серед ночі, одразу ж згадав — зірвався з ліжка, вибіг, як був, у трусах, на балкон: здалося, що Лунохід і досі стоїть — чекає на нього.
Лунохода в дворі не було. Й не світилися вікна в квартирі, де Лунохід жив. Тонька, мабуть, сьогодні обійшлася без "жениха", і малому не довелося гуляти надворі до півночі.
Лунохід же ще довго його чекав. Вже було зовсім темно і досить пізно — поверталися з другої зміни, з кіно, з магазинів дядьки й тітки, він їх усіх майже знав, і вони, звісно, його знали; обвішані авоськами, сумками, а то й нічим не обвішані, вони квапились додому, і їм не було діла до самотньої постаті, що стовбичила посеред двору, навпроти чужого під'їзду, хіба що подумає котре: "Бідна дитина! І сьогодні не спить", а може, й обуриться Тонькою, яку важко назвати матір'ю, і ще навіть подума: "Треба таки щось робити, поки не пізно", бо мали ж у грудях не каміння — серця, але зараз їм усім не було коли зайнятись отим "щось робити", не до цього було, бо вже ж таки пізно, не йти ж серед ночі до Тоньки, яка, може, п'яна, та ще й з "женихом": скандал, не обібратися тоді неприємностей, а нащо воно мені те все здалося, вистачає й своїх клопотів... Дядьки-тітки проходили мимо, наче його не помічаючи, хіба хтось зупиниться та запитає: "Ти й досі гуляєш?" — "Гуляю", — відповідав незалежно Лунохід. "Ну й ну!" — і, головою похитуючи, піде собі далі... Лунохода навіть влаштовувало, що вони не звертали на нього особливої уваги, він жодного з них не чекав, а продовжував терпляче ждати Квазімодо, який обіцяв йому вийти і з яким було так хороше й затишно.
Стояв і стояв, не відриваючи погляду від знайомих вікон третього поверху, а його нашорошені вуха сторожко ловили кожен рух, кожен звук в чужому під'їзді — він весь аж здригався, коли там лунали чиїсь кроки.
Потім вікна, на які він так уважно дивився, погасли. Гасли поступово всі вікна в будинку, і коли згасло останнє, він побрів неохоче до свого під'їзду.
Хоч сьогодні "жениха" не було, ні Тонька, ні баба його не кликали, не шукали: давно уже звикли до того, що Лунохід повертається додому за північ. Двері були замкнені, але ключ лежав, як завжди, під доріжкою в коридорі — Лунохід одразу ж його й намацав і, відімкнувши тихенько, зайшов до квартири.
Повернув на кухню, бо захотілося їсти.
Там чекала на нього одна й та ж вечеря: кухоль молока й шмат хліба. Не вмикаючи світла (було видно й без цього — від ліхтарів, що світили надворі), Лунохід узяв кухоль, хліб, пішов до вікна. Вечеряв і весь час поглядав у двір: чи не вийшов, бува, Квазімодо.
Але він так і не вийшов.
Повечерявши, Лунохід старанно вимив кухоль, витер ганчіркою стіл, повісив її над плитою. Сходив ще до туалету, щоб не трапився "гріх" (за ним це водилося, ловив іноді рибу, і тоді баба товкла його носом у мокре, одучаючи), прокрався через велику кімнату до меншої. У великій спала Тонька, і він не хотів би її розбудити. В меншій же, що від вулиці, спали баба і він: баба на широкому м'якому ліжку з блискучими металевими кульками, на ньому б вмістилося двадцять отаких, як він, Луноходів, але він нізащо б не ліг на ньому: баба була дуже сердита і карала за найменшу провину. Тому Лунохід обійшов сторожко й бабу і прокравсь за ширму біля вікна, де було його місце.
Не так давно тут ще стояла колиска-ліжечко. Лунохід горбився в ньому до шести майже років, а коли йому врешті набридло, то витяг всю постіль та улігся на підлозі. І як його потім не лаяли, як не товкли, він з ночі в ніч вигрібав свою постіль додолу, поки й Тонька, і баба махнули на нього рукою. Ліжечко продали, бо Тонька поклялася, що більше не буде заводити дитини, досить з неї й цього чортеняти, купити ліжко нормальне ніяк не доходили руки, і Лунохід продовжував спати на підлозі.
І йому навіть подобалось — спати отак!
Тут, за ширмою, був весь його світ. Все було на місці, все на нього чекало. І постіль, акуратно заправлена (робив все те сам), і в один ряд розставлені іграшки. Гармата без щита, вантажна машина без коліс, пістолет без курка, мисливська рушниця з побитим прикладом. Знайде десь на смітниках, вичистить, витре, принесе додому. Інших іграшок у нього не було.
Тут же лежала й лопата, що її подарував Квазімодо. Залізо аж горіло, так він його відшліфував, копаючи землю.
Скинувши сорочку й штани, Лунохід ще трохи погрався лопатою: спати чомусь не хотілось. У вікно заглядав яскравий ліхтар, було видно як удень.
Потім, поставивши лопату на місце, ліг і одразу ж заснув.
І цілу ніч йому снилось, як вони вдвох гуляють парком.
А тоді настав день — останній у житті Лунохода...
З самого ранку, наспіх поснідавши (Тонька пішла на роботу, баба — на базар), він узяв лопату й подався до своєї нори. Нора чорніла попід кущами, в неї можна було тільки протиснутись, та й то лише Луноходові, йому ж вона здавалася величезною, з будинок завбільшки, бо в ній же мав жити, відділившись від Тоньки й баби, та ще й Квазімодо дати притулок. Він її вже встиг продовбати на добрі два метри і вирішив, що досить, тепер же трудився над тим, щоб роздати її вгору і вшир, зробити справжню кімнату.
Розчистив землю, що вчора нагріб, сопучи, поліз у нору.
Тут було поки що тісно й темно. Луноходові світло й не потрібне, він і навпомацки знав, де довбати, тож шпарко заходився коло роботи. Він довбав і довбав, довбав до тих пір, поки довкола струсонулось, чорно дихнуло й обвалилось на нього.
В ньому все затріщало, чавлячись, від несамовитого болю він закричав, хоч з розплющених грудей не вилетіло жодного звуку, і той німий крик пройняв наскрізь усю Землю. І, здригнувшись, Земля одразу ж розслабила свої кам'яні м'язи, роздалась, розступилась, а тісна печера перетворилась в довжелезний тунель. Тіло Луноходове враз стало легке й невагоме, таке невагоме, що павутинкою злетіло в повітря. Його підхопило, понесло туди, в глиб тунелю, де далеко-далеко, може, за сто, а може, й за мільйони мільйонів кілометрів сяяло Сонце не Сонце, хмарка не хмарка, щось дуже світле й добре, і ласкаві якісь голоси дедалі дужче лунали назустріч...
XI
Лунохід загинув у вівторок, а в середу його вже поховали: і Тонька, й баба мов квапились швидше зарити його в землю, з якої його відкопали.
Ще вночі зіпсувалась погода. День був якийсь не схожий на літній: мжичка не мжичка, дощ не дощ, і тисячі сіреньких краплин нудно сіялися з сірого навислого неба, і такі ж сірі калюжі тьмяно блищали посеред двору. Сірими здавалися навіть квітки, що лежали на домовині, та їх не так багато й було, отих квітів: один букет принесла сусідка, другий — Квазімодо, на третій сп'ялася вже Тонька, бо скільки ж малому треба, не людину ж дорослу ховають, а півлюдини, навіть чверть людини, яка хтозна-ким би й виросла. Тож і плачу не було, хіба що Тонька спробувала була заголосити, коли підняли труну з її сином, та одразу ж і вмовкла, немов зрозумівши, що їй ніхто не повірить.
Домовину винесли в двір, де вже чекав автобус і похмурий, під парасольками, натовп. Домовина була немов лялькова, немов не на людину, а на ляльку змайстрована, і всім здавалось, що Луноходові в ній тісно лежати. Тісно й незручно, тому, мабуть, і було в нього таке напружено-застигле обличчя...
А може, тому, що довкола товпились люди і Лунохід за все своє коротке життя вперше опинився в центрі загальної уваги.
Автобус рушив майже порожній, бо кому охота їхати бозна й куди, через весь майже Київ, де було нове кладовище, а тоді ще й мокнути під дощем, що не на жарт розходився. Тож автобус був майже порожній, окрім Тоньки й баби, трьох немолодих уже жінок та ще двох чоловіків, бо треба ж комусь нести до могили небіжчика. Та ще на сидінні, на задньому, наче більше й не було в автобусі місця, примостивсь Квазімодо. Його нещадно підкидало й трусило, але він і не подумав пересісти на краще місце, йому зараз байдуже було, трусить його чи не трусить: було таке відчуття, немов отам, у домовині, лежить найдорожча для нього істота.
Все в ньому деревіло, і крізь судомну задеревілість оту пробивалась, раз у раз болісно стукала думка: "Як же так сталося?"
Не міг простити собі, що подарував йому лопату.
Здавалося: не подаруй він лопату, Лунохід був би живий.
І чомусь всю оцю довгу дорогу, від будинку до кладовища, коли його підкидало й трусило, зринав один і той же спогад.
Неділя, вихідний, жінка дає йому дві — на цілий день — сигарети.