Схоплювавсь серед ночі од власного крику, а то й Люба його будила частенько, і він тоді виходив надвір, мов усе ще не вірив, що війна вже скінчилась і з глухої пітьми не вирине ворог. Поки Дем'ян студив надворі розпалену голову, Люба лежала, прислухаючись до потаємного життя, що в ній озивалось, — спогади про війну не приходили до неї навіть уві сні.
Та й де їм приходить, тим спогадам, коли треба було скопати сорок соток городу (Дем'ян обіцяв, обіцяв дістати коня, щоб зорати, але так і не зміг: навіть колгоспні поля піднімали в той час не так кіньми, як коровами). ...Де приходить тим спогадам, коли й картоплю треба було посадити, й огірки та цибулю посадити, й кукурудзу, і соняшники, і ще вкинути жита, щоб мати яку-небудь добавку до того пайка, що їм діставався... Коли Люба взувала єдині Дем'янові чоботи, які були їй вище колін, і лізла у грязюку, в чорнозем, несучи перед собою в подолі з таким трудом роздобуте зерно, — що крок, то й помах руки... що крок, то й помах руки... Як засівали колись її пращури, віддаючи кожній зернині, сперш ніж кинути в землю, тепло своїх рук... Так натягається протягом дня отого липкого чорнозему, так намахається, що потім прилазить додому ледве жива, а тут ще треба зготувати вечерю, бо прийде Дем'ян і гукне: "Мать, дай поїсти!" І "мать" дістане з печі, й подасть, і прибере, й помиє, і внесе на завтра на ранок дрова та воду, щоб з сніданком устигнути, бо Дем'ян підхопиться як на пожежу: "Давай, мать, давай!" Дем'ян хапатиме страву гарячу так, наче боятиметься, що її ось-ось відберуть, і, на ходу вже дожовуючи, кине з порога: "Ну, я, мать, побіг". — "Обідать хоч прийдеш?" — гукне вслід йому Люба. "Не знаю!" — відгукнеться уже знадвору. І частенько таки не приходив, а то й не з'являвся і на ніч, так на нього наваливсь той завод... Де пускатися в спогади Любі, коли народився Арсен і обіч їхнього полу, звисаючи на стропах од парашута, загойдалась колиска: не заспи, недоспи, по кілька разів схопись серед ночі, погодуй та поміняй пелюшки. "Чорт його знає! У нашім роду мов такого моряка й не було! — дивувався Дем'ян. І чукикав, підкидаючи майже під стелю (коли випадав рідкий вихідний та лишався вдома). — Рости, рости, синок! Виростеш, будеш із дівок молодайок робити!" — "І тобі не стидно отаке говорити дитині?" — сердилась Люба. "А що я йому таке погане сказав? — дивувався щиро Дем'ян. — Для парубка це перше діло. Правда ж, синок?" — І під стелю, під стелю. "Дай сюди!" — бо дитина вже й криком заходилась... Де згадувати про ту нещодавно минулу війну, коли в дворі вже завівся і підсвинок, не підсвинок — прірва, тільки встигай їсти виносити ("Та чи ти в блокаді побув? Чи в таборах?" — кричала на підсвинка Люба), і десяток курей, і качка, що саме сіла на яйця, а Дем'ян ще нахваляється дістати й телицю, щоб і корова була, бо Арсенові потрібне буде молоко, без молока він і не ростиме як слід, так що "давай, мать, давай", готуйся зустріти й телицю. А це й сіно, і паша — все на Любині плечі.
Отож на неї не діяв і килим, розмальований місцевим художником, — засинала під гарматами й танками, наче то й не гармати були — білі лебеді з її дівочого сну.
Після Арсена сім років на вступала у тяж — підвередилась. Лікувалась довго, бо Дем'ян хотів дуже дочку ("Щоб на тебе була схожа"), в лікарні курорт навіть раяли, але Любині курорти були всі вдома, на неодноразове Дем'янове: "Ти що, мать, забастовку об'явила?" — вона тільки всміхалась, і той тихий усміх найбільше скрашував Любу.
Врешті їй нараяли пити настої трав, і чи то від тих трав, чи від ліків вона знову понесла, і коли настав час, народила дочку. Народила як вилила: голосисту, міцну, всю в Дем'яна. Дивувалась про себе, як вона в ній і вміщалася: Люба так і лишилася підлітком, не до поправок було, хіба що трохи роздалася в стегнах та налилася в грудях, що до заміжжя були наче пуп'янки. Люба сто очок наперед дала б сучасним усім модницям, хоч не бігала на аеробіку, а про дієту й гадки не мала. І коли б їй хто сказав робити ранкову зарядку, вона б здивувалася щиро: "Що, в мене роботи немає?"
Хотіла назвати дочку Галею, на честь матері, та й гарне ж ім'я, в піснях всіх обласкане, але Дем'ян своїх дітей волів називати тільки з першої літери абетки і коли понесли реєструвати до загсу, сказав, що дочка буде зватись Аліною. І Люба, як їй не жалко було оту Галю, погодилась — не сперечатися ж із чоловіком на людях!
Дочка народилась напровесні, коли Дем'ян не був уже директором єдиного отого заводу, що вимотував жили вподовж довгих років. Врешті Дем'ян його таки поставив на ноги, завод став виконувать і перевиконувать плани, жити б та бога хвалити, але спокійне життя було не для Дем'яна. То ж коли розпочався рух стотисячників, та його викликали в райком, викликали й поцікавились, як він дивиться на те, що його пошлють головою — ставити на ноги колгосп, то Дем'ян не просив кілька днів, щоб подумати, а одразу ж погодивсь: "Піду!" — "Справишся? Поставиш?" — спитали його ще в райкомі, бо посилали в колгосп при самім райцентрі, де народ так і норовив, завдавши клунок на плечі, майнуть на місцевий базар; де знали дорогу й до Києва, бо навчилися вирощувати в парниках ранні огірки й помідори, редиску й цибулю; де знали, почім молоко й сметана, масло і яйця, яблука й груші; де вміли писати такі анонімки, що не один голова тільки зблиснув, перш ніж встигли його як слід роздивитись; де на колгоспне звикли дивитись як на чортове, що не гріх і потягти серед ночі, а то й серед білого дня, — одне слово, колгосп цей був у начальства районного як колючка в боці, що, наче у відомій російській приказці: "и петь не поет, и спать не дает". Тож не дивно, що спитали Дем'яна, чи поставить, чи справиться, поглядаючи на нього з якимось аж співчуттям, але не такий був Дем'ян, щоб сумніватись у чомусь, пошли його в пекло чортів переробляти на ангелів — піде й не зблимне, тож і тут відповів без вагань, що поставить.
Отакий був у Люби Дем'ян!
І коли повернувся з райкому та закричав ще з порога: "Мать, тягни все на стіл — обмивать будем голову!" — Люба не відмовляла його, не відраювала, хоч знала, що тепер доведеться їй іще важче.
Так воно й сталось. Дем'ян заскакував гостем додому, і вже не мастилом тхнуло од нього, не машинним маслом чи солідолом, а гноєм, часом і молоком, наче він і сам ходив з дня у день на пашу з отими корівчинами, на яких заповзявся наздогнати Америку. Дем'ян приходив додому в землі та гноюці, і бліде до цього обличчя його стало отого цегляного кольору, що не линяє і взимку. Коли раз на тиждень залазив до ванни та кликав жінку пошкребти йому спину, то Люба, поки не звикла, не могла втриматись од сміху: тіло все біле, аж синє, а шия й далі — мов головешка, що обгоріла. Наче взяли та од чужого дядька й приставили. Дем'ян повертався в багні та гноюці, а одного разу, в неділю, у єдиному вихідному костюмі та черевиках модельних і зовсім по коліна заліз, — розповідав, сміючись, як завів туди гостю з області, з сільгоспвідділу, в імпортних туфельках, в модних панчохах-павутинках. "Потонула по ріпицю!" — "І тобі не сором було знущатись з людини?" — "Не сором. Може, хоч тепер дадуть наряд на асфальт — мостити дорогу".
З тією дамочкою й заробив свою першу догану (мав потім їх як намиста на шиї), коли вона вже вдруге приїхала: перевіряти, як зійшла кукурудза. Засіяли нею сто гектарів в землю суху, наче з печі, вся надія була на весняні дощі, та дощів, як на зло, не було, і чим довше не було тих дощів, тим частіше лунали дзвінки — все про ту ж кукурудзу, будь вона й неладна, наче Дем'ян був сам господь-бог і від його волі залежало, йти дощам чи не йти. Саме тоді й підніс чорт оту дамочку: хоч надмись, хоч народи, а скажи їй негайно, які будуть качани в не пророслій ще кукурудзі. "Отакі!" — відповів їй Дем'ян та й відміряв при всьому чесному людові на своїй не такій уже й худій руці, які качани збирається зібрати по осені.
Дамочку наче вітром видуло з контори — подалася просто в райком.
Винесли догану за хуліганство, бо розповідати — розповідай, а на руці не показуй. А секретар райкому ще пожартував на прощання:
— От як такі качани виростиш — одразу ж зніму догану!
Та догана — чорт з нею, з доганою, від догани ще ніхто не вмирав, Дем'ян міг би мати їх ще більше, коли б у нього була інша жінка, а не Люба, адже райцентр — це те ж велике село, в якому ніде ні з чим не сховаєшся. І ще не забуваймо, що минула війна не тільки викошувала до пня батьків, синів та братів, а й чоловіків, і були серед них чоловіки зовсім молоденькі, які полишали ще молодших дівчаток-жінок, а тепер уже вдів: у вісімнадцять, у двадцять літ удова, на ціле життя — удова, до самої могили — вдова, і дні, а особливо самотні ночі її наче нап'яті отією чорною хусткою, що її надівають жінки, в останню путь проводжаючи своїх чоловіків. Гірка ноша, рана пекуча, біль на всеньке життя, крижана, непривітна постіль, в якій хоч захлинися слізьми — не діждешся втіхи. В якій ніхто тебе не приголубить, не обійме, не вислуха й не порадить. Не забуваймо тих вдів, не поспішаймо їх проклинати за крадену ласку, позичені поцілунки, випрошені усміхи, за потаємні, з чужого столу підібрані крихти любові: їм теж було дано лише одне життя, а Дем'ян ходив, по вінця налитий отією кипучою чоловічою силою, перед якою, здавалось, не вистоять всі загати та греблі. І невідомо, чого в ньому було більше: любові чи великого жалю.
Тож бувало й таке.
Бігла — п'яти горіли.
Стукала в хвіртку як на пожежу.
— Ой, біжіть, головихо, бо там ваш голова ланкову в хміль поволік!
Ждала: ухопить зараз головиха щось важке до рук та за нею слідом.
Відповідала якомога спокійніше:
— То й на здоров'ячко їм.
Поверталась і йшла до хати.
І-і-і, зірвалась безплатна вистава!
Саму ж, уже в хаті, де її не бачили люди, аж трусило од гніву, від образи та люті. Коли приходив, як завжди, пізно увечері, жбурляла йому на лаву подушку й ряднину: спи там, ненаситний котяра, очі мої тебе більше б не бачили!
Спав і одну ніч, і другу, і третю, іноді й тиждень, тяжкий гріх свій спокутуючи. Клявся-божився, що нічого не було і буть не могло: що, він дурний серед білого дня? І вона вже вірила йому й не вірила, сердилась і не сердилась, вже й рада повірити в те, що Дем'ян завернув у хміль з ланковою по питанню суто виробничому, а не з інших причин.
Бо куди їй подітись? Куди подітися Любі, коли вже мала двійко дітей: Арсен навчався в школі, Аліні ж повернуло на третій годочок.