— Скільки тут?.. Ладно, рахувати не буду, вірю вам на слово... Значить так, підемо, як то кажуть, далі... Стривайте, а чого ви плачете, шановна музо?..
— Фле... флейти шкода, — схлипує муза. — Біля пункту прийому склотари така черга, така черга... Стою я третю годину... нервую... Бо чутки поповзли, що тара кінчається. А тут якийсь тип хотів зі своїм клунком поза чергою... На слова не реагує, лізе... То я згарячу й потягла його флейтою по спині... І ось... — показала потрощені цурпалки, — все, що лишилося від моєї чарівної флейти. Чим же я тепер навіватиму вам поетичне натхнення?..
— Як кажуть, де наше не пропадало, — почав утішати поет музу. — Не плачте, годі, годі... Ну, розгепали флейту, бог із нею. Чи й не біда?.. Та, як по правді сказати, то флейта вам більше й не знадобиться. Ось вам замість неї дві господарчі сумки. Продовольчий магазин за два квартали звідси, овочевий — за три... Як скупитесь, займетесь кухнею, прибиранням у квартирі, потім...
— А коли ж я вам навіватиму поетичне натхнення? — вкрай здивувалася розгублена муза.
— Натхнення?.. А для чого?.. — в свою чергу здивувався поет. — Я пишу вірші в основному до дат, до різних подій тощо. Або, здебільшого, на замовлення. Чи й просто так. А тому обійдуся і без вашої, вибачайте, патріархальної музики. Тим більше, що в мене є транзистор.
ВАЗА З ЧИСТОГО КРИШТАЛЮ
— Ну ці жінки!! Ну дають!! — з'явившись одного ранку в своєму відділі, схвильовано й обурено водночас вигукував конструктор Малько. — От уже не думав... не думав, що вони такі!..
— Що сталося? — озвалися звідусіль співробітники.
— А-а!.. Не цінять вони нашого брата і на гріш, от що!.. — Малько скинув плащ, повісив його в кутку, обрежно доторкнувся рукою до шляпи на голові, але знімати її не став, а заходив сюди й туди поміж столами. — Виявляється, чоловіки для них дешевші за гриби. А за кришталь і поготів!..
— Ах, дивлячись які чоловіки! — манірно протягла із свого кутка Варя Пташкіна, котра нарешті-таки вийшла заміж, а тому змінила свій закоренілий сорокарічний скептицизм до чоловіків і навіть почала милостиво деяких з них хвалити. — От, наприклад, мі-і-ій...
— А-а!.. Всі, всі чоловіки для вас нічого не варті! — розмахував руками Малько. — От візьмемо мою... Я думав, що Соня... Що моя Соня дорожить мною... що я для неї... е-ех!.. — і скільки було гіркоти й образи в отому "е-ех", що співробітники притихли н співчутливо позиркували на Малька. — От сьогодні вранці вирішив я розучити "позу лева"...
— То ви, Малько, — йог??! — аж верескнула Варя Пташкіна. — Ну, знаєте!.. І як же з вами хоч дружина живе? Я свого, наприклад, і на кілометр не пустила б до йогів. Почне виламуватись... Та й потім житиме довше. Омолодиться, знайде собі якусь фіфочку... О, йоги на все здатні.
— Як вульгарно ви до всього підходите! — аж поморщився Малько. — Вправи йогів зараз дуже модні, хто ними займається, той досконало володіє своїм тілом і здоров'ям. І ніякі лікарі тоді не потрібні.
— Байки!.. — буркнув хтось скептично. — Ви, Малько, найчастіше з усіх працівників у цьому рот сиділи на лікарняному.
— От і розучую систему йогів, щоб не звертатися більше до лікарів! — не розгубився Малько. — Вирішив, значить, сьогодні розучити "позу лева". А "поза лева", щоб ви знали, одна з найцікавіших у системі "хатха йога". Сідаєте ви на долівці, спиною до стіни, витягуєте вперед руки і, заціпенівши, широко розкриваєте рота, вивалюєте... тобто висовуєте язик як можна більше і скошуєте очі на кінчик носа...
— Фе-е!! — заверещала у своєму кутку Варя Пташкіна. — Не псуйте мені апетиту, я ще сьогодні не снідала!
— Естетично "поза лева", може, і не зовсім... — згодився Малько, — але по значимості... — йог підняв великий палець угору, — во! Виліковує ангіну, тонзиліт, покращує слух і зміцнює м'язи шиї... Так ось, сідаю я до батареї опалення спиною, приймаю, значить, "позу лева" і... І в цей, можна сказати, драматичний момент із спальні, потягуючись, виходить наш кіт... Ага, він у нас ледащо і любить довго поспати... Отож вийшов він, потягнувся так, знаєте, солодко і вздрів мене. У "позі лева". Витріщився, а тоді раптом як нявкне, як підстрибне з переляку... Шерсть на ньому сторч стала, хвоста задрав, шипить... Хочу йому сказати, заспокойся, мовляв, дурило, це ж я, твій хазяїн... А що язика вивалив і очі вирячив, так то ж я лікую ангіну за системою "хатха йога". І тільки ворухнув язиком, а кіт вдруге як нявкне і — на штору! Так і захурчав туди. І верещить, як несамовитий. А він у нас розгодований, важенний. Карниз і зірвався та разом з котом і шторами шарахнув униз... О-о, одним кінцем мене по голові (а карниз металевий), а другим по столу, а там ваза стояла... Й голові у мене засвітилося, ніби хто обухом садонув по тім'ї, а ваза, звісно, в друзки...
— Хі-і-і... — зблідла Варя Пташкіна. — І, мабуть, кришталева?
— Ага... Мене карнизом оглушило, шторами та гардиною вкрутило, я виплутатись не можу, а тут прибігла з кухні Соня... Ах, ох!.. Хапає скалки з вази, причитає... Сорок сім карбованців ваза коштує, а ти... Щоб тобі й добра не було!.. Кота перелякав своїм язиком, вазу розгатив... Я і сякий, я і такий... А те, щоя оглушений лежу, що після удару по голові язика не можу назад втягнути у рота — те їй байдужісінько...
Малько ще швидше забігав поміж столами. — От які наші жінки! Їм, бачте, ваза дорожча за нас, чоловіків!
— Дивлячись яка ваза, — підсумувала Малькову розповідь Варя Пташкіна. — Є такі, що й за голову дорожчі.
— Та ви... що? — розгубився Малько. — Бра-атці... Та мене ледь не вбило. Дивіться, що на голові...
Він обережно зняв шляпу і показав здоровенну ґулю в себе на тім'ї. Та дивитись на ту гулю охочих не знайшлося.
— Що гуля? — проспівала Варя Пташкіна. — Гуля заживе, а вазу не склеїш. Пропав кришталь. Та й потім... Голова вам, Малько, на дурняк дісталась, а вазу ваша дружина аж за сорок сім карбованців купила. Розуміти треба!
— Можна подумати, — кинувся до неї Малько, — що ви свою голову та купляли.
Варя так і спалахнула.
— А ви свою лису голову до моєї не рівняйте! — і поправила пишну зачіску. — Я, може, в перукарні аж два вихідних просиділа. Я, може, за одну лише зачіску двадцятку вгатила!... А ви... Та погляньте краще на свою голову: ну яка з неї, вигода? І кому? А кришталева ваза — це — річ!
Що тут зчинилося у відділі!
— Подумаєш, цінність! — галасували жінки. — Може, в якого академіка і голова, а в наших чоловіків хіба ж то голови?
— А вазу спробуй дістати! Вони рідко бувають у продажу і їх миттю розкуповують.
— Та й сорок сім карбованців — це гроші. А він... язика вивалив... Ще й кота перелякав.
— А кіт, мабуть, ангорський.
Чоловіки делікатно спробували на захист Малька ставати: мовляв, ваза, безперечно, коштовна, але ж і голова дечого варта. Особливо коли вона на в'язах...
— Хто його знає, — дипломатично підсумував завідуючий відділом, котрий, власне й завом був цілих двадцять п'ять років тільки тому, що завжди дотримувався золотої середини. — Тут, знаєте, дуже питаннячко складне. Може, голова дорожча, а може, і ваза... Так-с, шановні...
НУ Й ПОРЯДОЧКИ!..
І що за порядочки, скажу вам, у наших готелях позаводили? Такий контроль, що й кроку без їхнього відома не можна ступити. Не готель, а — ревнива жінка! Коли прийшов, коли пішов — фіксують. Ну, та це ще півбіди, гірше, що гостей, які, приміром, до тебе прийдуть, у спеціальні карточки записують. І час зазначають, коли ті гості прийшли і коли пішли від тебе... Ну, записуйте, коли вам у готелі робити нічого, але ж для чого треба зазначати у тих карточках стать гостей? Кому це потрібно? До якого добра може довести людину така дріб'язкова опіка?
От з моїм приятелем нещодавно історія трапилась. Приїхав він у місто Н., у відрядження, зрозуміло. В готелі влаштувався (броня у нього була), окремий номер відхопив. І відразу ж, як зразковий сім'янин, додому, дружині дзвонить... Так і так, мовляв, не хвилюйся, влаштувався у такім-то готелі, номер окремий, так що все — о'кей!
Ну, океїть він день, два, три...
Вдень службовими справами займається, а увечері тихо та мирно собі телевізор дивиться. Номер бо окремий, з телевізором... Да-а.
А на четвертий день у місто Н. приїздить його дружина. Теж у відрядження, тільки від свого управління. Ну й приходить вона у той готель і питається:
— У вас такий-то громадянин проживає?
— Проживає, — одказує чергова. — А ви до нього у гості чи як?
— У гості, — посміхається дружина. — Скажіть, будьте ласкаві, у якому він номері?
— Одну хвилинку, — ввічливо чергова, — зараз я дістану карточку і запишу вас. Бо в нас такий порядок — хто сторонній заходить, записуємо: куди, в який номер, до кого і час, коли гість прийшов і коли пішов.
Тут вона дістає карточку, дивиться в неї і вигукує:
— О!.. У п'ятому номері вже є гість!
— Який ще... гість? — перепитує дружина.
А чергова (так ніби хто її за язик смикав) і читає:
— "Гість, в кількості 1 (один), стать жін.", — ще й пояснює, що у п'ятому номері, судячи по запису у карточці, присутня одна жінка. Зайшла вона в номер о 19.35. Зараз 22.45. Отже, о 23 годині згідно з внутрішнім розпорядком ми по телефону попередимо гостю, щоб вона залишила номер.
— Не турбуйтесь, — каже дружина, — я сама зараз попрошу його, щоб гостя залишила номер.
— Почекайте, — їй чергова, — я мушу і вас записати.
— Не треба, — кричить дружина. — Я всього лише на п'ять хвилин зайду. Думаю, цього часу мені вистачить.
І справді, в номері побула всього лише п'ять хвилин. Випровадила "гостя, в кількості 1 (один), стать жін." З чоловіком мило побесідувала.
І все це за якихось п'ять хвилин.
А приятель мій після того п'ять днів ходив до хірурга. Буцімто для профілактичного ремонту. А я гадаю, що ходив він для капітального ремонту.
Хірург, щоправда, виявився не з тих...
Лікарняний не видав приятелю моєму.
— Не маю права, — каже. — У вас — сімейна травма. Це як держава, каже, буде оплачувати усілякі сімейні інциденти та ще в готельних номерах, то так, чого доброго, і казна спорожніє!
Бачили, який уболівальник знайшовся?! Державної казни йому жаль. Та й хіба вже у нас так багато чоловіків одержують сімейні травми? Якщо половина набереться, то й добре.
Приятель мій до директора того готелю ходив.
— Ви, — каже, — у карточці записували, що в мене гості "у кількості 1 (один), стать жін.", ви й компенсуйте мені тимчасову непрацездатність.