При тому вічно мав таку добродушно-оспалу міну, ніби його абсолютно не цікавив цілий світ і все, що довкруги нього творилося.
Для мене особисто Коґут був тоді прямим запереченням і спотворенням того образу детектива-джентльмена, що його я вичарував у своїй уяві на підставі студій кримінальних романів. Мені було аж до болю соромно, що ось така нікудишня фігура профанує достойну професію Ната Пінкертона, Ніка Картера і славного Шерлока Голмса. Що ж бо то, люди добрі, за таємний аґент — з черевцем, гей барилочка, з куцими ніжками, на яких одна штанка завжди була спущена "на погоду", а друга підкочена "на дощ", з нерозлучною парасолькою під пахвою і в старосвітському габіку, що ледве-ледве тримався на чубку його голови?
Ота смішна фігурка, карикатура детектива, стояла тепер серед кухні, лускала американські горішки і привітливо кивала мені головою:
—О-о, це ти, синку? Як ся маєш? Куди ж ти ходив, га?
—До кооперативи,— відповів я зовсім свобідно, без тіні тривоги, вважаючи нижчим від своєї гідности боятися такого поківаного поліцая.
Одночасно мої очі бистро шукали по кухні пана Макса… Він сидів за кухонним столом, в плащі і в капелюсі, трохи приблідлий на обличчі, дуже ясно дивився на мене і з натугою морщив брови.
—О-о, до кооперативи! Ха-ха, до кооперативи!
Пан Коґут без якоїсь виразної спонуки захлиснувся дрібненьким уривчастим сміхом.
—А що ж ти там купував? Бомбони, так? Так.
—Ні, кляйстер.
—О-о, кляйстер. Хе-хе, кляйстер! А навіщо тобі кляйстер?
—Значки клеїти,— відповів я, не заїкнувшись, а пан Макс аж легше відсапнув.
—О-о, значки. Хе-хе, значки!.. А може, покуштуєш горішків, га?
Він підсунув мені паперову торбинку і, не чекаючи, чи я почастуюся тими горішками, рушив дрібним трухнем в обхід по кухні: кінчиком парасолі відслонив фіранку в миснику, кинув оком до шафи, заглянув до смітярки, потім втягнув носом повітря,— а з його носових дірок виставали наверх два смішно закручені волоски, наче в польового коника,— і сказав:
—Чим то у вас чути, шміром чи терпентиною?
—Е, щось вам причувається,— засопів пан Макс і ще трішки приблід.
—О, причувається, кажете?.. Ну, а ви, пане Максе, куди так були нарихтувались? На рандочку, очевидно, так? Так. На маївку, а потім — на шкарпи? З дівчинкою, хе-хе! Га, дуже мені прикро, що мушу вам попсувати ваші побожно-романтичні пляни. Пан комісар Гольонка конче бажає собі бачити вас сьогодні на комісаріяті.
—Значить, я арештований?
—Але ж ні, борони Боже!— затріпав короткими ручками пан Коґут, аж горіхи розсипались по підлозі.— Не арештований, а тимчасово притриманий. На два-три дні, не довше. Ви знаєте, в чому справа, так? Так. Завтра — Зелені Свята, буде традиційна процесія, а ви, за старою традицією, завжди любите пхатися там, де летять цегли і свище каміння. А пан комісар тремтить за ваше цінне здоров'я і воліє мати вас на Свята під своєю опікою, хе-хе. А за героїв можете помолитись і на Яховича. Богові, кажуть, всюди молитва мила.
—Ну, що ж, я готовий іти з вами, пане інспекторе,— зідхнув мій неоцінений пан інструктор і слухняно підвівся з-поза столу.
Оця небувала в мого пана інструктора покірливість перед органами влади, та й ще підкреслене титулування пана Коґута "паном інспектором" насувало мені підозріння, що пан Макс кнує якийсь підступ. Бо ж і справді не хотілось мені вірити, щоб такий битий пес, як він, дав себе завести на поліцію, мов баран на заріз, маючи за пазухою та в кишенях пару фунтів нелеґальної бібули.
—Михасю,— звернувся він до мене батьківським тоном,— ти тепер сиди в хаті і нікуди не виходь, поки не вернеться з церкви наша пані господиня. Коли ж вона прийде, то скажи їй, що тут були в нас пан інспектор Коґут і запросили мене на Зелені Свята до криміналу. Скажи їй ще, хай не клопоче собі тим голови, бо пан інспектор запевняли, що за два-три дні я буду на світі.
—Ну, скажім для певности, за два-три тижні,— поправив пан Коґут.
—Пане інспекторе,— ввічливо сказав пан Макс до представника влади,— я хотів би зробити вам один маленький презент… Ось вам, прошу, дармовий квиток на завтрішній матч "Україна"—"Корона". Я знаю, що ви любите ходити на наші змагання… Я тримав його для дівчини, але тепер, розуміється, в обличчі нової ситуації…
—О-о, на змагання! Білет?.. Красно дякую!— зрадів пан Коґут даремщиною, немов дідько цвяшком. І в цій хвилині якось трохи розгубився…
—О-о, я й забув, що завтра змагання! Пане Максю, мені направду шкода, що відбираю вам нагоду бути на такому цікавому матчу, але ж ви розумієте — служба не дружба.
Пан Макс важко зідхнув.
—Це байка, що я трачу нагоду бути на матчу, але мій клюб тратить через те воротаря і муровані дві точки.
—Як то — тратить воротаря?
—Та бо я завтра граю… ніби повинен був грати,— брехав як із книжки мій неоцінений пан інструктор, а при цьому дуже ясно дивився мені в очі, щоб я його часом не всипав.
Від такої несподіванки пан Коґут важко сів на стілець, а його чорний габік якось ніби сам здивовано відскочив на потилицю.
—Та ж я читав у "Експресі", що на воротах "України" гратиме Гуцул!
—Так, мав грати, але нині пополудні управа дістала телеграму, що він поважно перешкоджений якимись родинними справами. Хтось там у нього народився, вмер чи жениться… Отже, мене виставили до складу.
Пан Коґут протяжливо свиснув і забарабанив пальцями по столі.
—О-о! Така історія. А я не знав.
Мій неоцінений пан інструктор поцілив Ахіллеса в саму п'яту! Так, копаний м'яч — це й було те слабке місце в сталевому опанцеренні цього сторожа публічного порядку. Та найцікавіше те, що поліційний аґент Коґут був завзятим приклонником клюбу "Україна", ходив на всі його змагання, ліґові і товариські, а під час гарячих моментів на гриші потрапив кричати з трибуни "Україна" — темпо!" не гірше від справжніх гайдамаків. І важко було збагнути, чи то він щиро симпатизує нашій дружині, чи це тільки таке його професійне маскування?
А може, в ньому потихеньку відзивався голос крови?.. Адже люди говорили, що Коґут був сином дяка з-під Ходорова, а в 1918-му році служив при жандармерії УГА, називавючись тоді, щоправда, не Базилі Коґут. а Василь Когут.
Так чи так, мій неоцінений пан інструктор знав, котрою картою заграти. Пан Коґут зірвався з крісла і дрібним трухцем неспокійно закружляв по кухні.
—Ну, стривайте, пане Максю! Ну, ви, скажім, не можете заграти… То кого ж замість вас поставлять на воротах?
—Та нема кого… Хіба Стефка Фурталу.
—Кого?! Такого каліку поламаного! Та йому в кічку грати! Ви собі пригадуєте, як він паталашив на змаганнях з "Юнаком"? і
—Ще б ні! Такі два скандальні ґолі пропустив, що малий Михасько міг би їх оборонити.
—Та то зараза, не воротар!
Пан Коґут знову сів на крісло і нервово забубнив пальними. Тоді саме пан Макс моргнув до мене з-під ока:
—Михаську, а йди-но, голубе, трохи надвір. Походи собі по вулиці. Ану, махай!
Надвір-то я "махнув", але на вулицю не пішов: перескочив через парканець в город, а там попід стіною хильцем-тихцем просмикнувся під кухонне вікно, яке, щоправда, було заслонене фіранкою, але наполовину розкрите. Прикуцнувши під ним та притуливши вухо до підвіконня, я міг підслухати все, про що в кухні йшла бесіда.
Пан Коґут ще далі виправдувався, що "служба — не дружба", що він радий би бачити пана Макса завтра на грищі, але наказ наказом і він мусить його виконати.
А пан Макс також розпливався від чемности та ввічливости:
—Пане інспекторе, я дуже добре розумію ваше положення, звичайна річ, ви мусите виконати даний вам наказ, але повірте, мені навіть приємно, що мене заарештовує представник влади, що так прихильно ставиться до нашої дружини, так співчуває її болям і радощам. Ви — якась вийняткова Істота і направду приносите честь 2-му комісаріятові і всій львівській поліції!
—Пане Максю,— перебив його пан Коґут,— лишімо, прошу вас. на боці поліцію і політику, ми тепер говоримо, як два спортсмени, так? Так. Що тут казати — я люблю добрий футбол, люблю файну дружину, люблю гарну, комбінаційну гру. А "Україна" — це така дружина, що з неї може бути гордий кожний львов'янин, чи він русин, чи він поляк, бо це наша львівська дружина, бо в ній заграють морові хлопці з Городецького і з Левандівки! Та подивіться, що ви наробили, як ви зукраїнізували тою вашою "Україною" всю нашу батярню! Такий Ясько з квасним зубом, в костелі хрещений, по-українськи не вміє слова промовити, а скажете йому щось проти "України", що вона зле грає або програє матч, то він витягне косу та й вас заріже, так? Так.
—Це правда, пане інспекторе…
—O-o, правда, що правда? Але ви мені скажіть,— тут пан Коґут притишив голос і злісно процідив: — Якої нужди тяжкої ви пхаєтесь до політики? Навіщо вам придалася та ціла ваша Організація? Чого ви полізли до ОУН?
—Та пане інспекторе, я не маю з нею нічого спільного! Би-м такий здоров!
—Ей, пане Максю, та не робіть з тата варіята, я вас дуже прошу! За кого ви мене маєте, за якогось фраєра, чи що?.. Та ж наші конфіденти з вашої Організації два тижні наперед повідомили нас, що, наприклад, ви йдете завтра на цвинтар у боївці і маєте чіпати терновий вінок на небіжку Басарабову! Так? Так.
Залягла тиша, чути було тільки дрібні крочки пана Коґута, який робив чергову рунду довкола кухні.
Врешті заговорив мій неоцінений пан інструктор:
—Пане інспекторе, я собі власне так міркую… Чи не можна б замкнути мене аж по змаганнях?..
Крочки раптом завмерли, секунда мовчанки — і гробовий голос пана Коґута:
—Гм-гм. Як би я мав розуміти таке ваше говорення австріяцьке?
—Я розумію справу так,— почав обережно пан Макс.— Похід на Янівський цвинтар починається о другій пополудні. Змагання на Цитаделі закінчаться три чверті до дванадцятої. Отже був би час і заграти і бути заарештованим…
Секунда тиші. І знову могильний голос пана Коґута:
—Гм-гм. Говоріть ясніше, що ви маєте на приміті.
—Розуміється, пане інспекторе, це було б діло між нами двома спортсменами, і тільки між нами. Припустім, ви, от, прийшли забрати мене до цюпи і не застали в хаті. Що ж ви робите?.. Телефонуєте на комісаріят, що мене немає. Вам, очевидячки, дають наказ шукати мене скрізь по місті. Ви, розуміється, шукаєте, але так, щоб не знайти.