— Може, воно вже давно висохло?
— Ні, воно ніколи не висохне, — заспокоював я Ніну і заглянув їй у вічі. А вони в неї такі голубі, як яєчка в синиці.
— Чому ти так дивишся на мене? — спитала вона і зату лила обличчя квітами.
Якусь хвилину ми йшли мовчки, аж поки з-за кущів долинув дзюркіт струмочка:
— Вода! — скрикнула Ніна радо і побігла вперед поміж травою, що сягала їй до пояса.
Вода в струмочку була чиста, прозора і холодна така, що в зуби заходила, як взимку.
Поки я набирав джерельної води для Гараська, Ніна вмилась і сіла в траві, щоб розчесати коси.
Вгорі над нами щебетала ластівка, що примостилась на гілці сухої модрини, десь недалечко в траві кричав деркач, ніби перегукувався з перепілками.
— Як тут хороше, — вигукнула Ніна і глянула на мене великими голубими очима.
— А там, за верболозом, ще краще! — відказав я і відчув, що серце моє чомусь затьохкало від хвилювання.
— То, може, підемо глянемо? — обернулась в мій бік Ніна. — Я дуже люблю квіти й природу. А ти любиш? — запитала вона і знов глянула мені прямо у вічі.
— Люблю, — відповів я, — особливо річку або ліс весною.
— А до Дніпра далеко звідси?— поцікавилась Ніна.
— Далеко, — кажу. — Треба йти плавнями цілий кілометр.
Тим часом вона заплела косу, перекинула її назад через плече і підвелась.
— Ну, ходімо подивимось, що там за верболозами, — сказала вона і побігла з гірки по сіножаті.
Я наздогнав її, звернув ліворуч, щоб обійти кущі дикої; калини, переплетеної ожиною.
Ми вийшли до широкого озера, що ховалось між вербами, які низько схилились над ним, ніби дрімали. Ніна затамувала подих і стояла мов зачарована.
Недалечко від берега серед рогозу кричала очеретянка, а далі серед чистої води, між великим листям, біліли лілеї.
— Зірви мені хоч одну, — пошепки сказала Ніна. —• Вони мені снились колись, перед Новим роком...
Від цих слів мене ніби вдарив хтось по голові палицею.
"Як же скидати штани перед дівчиною, адже бабуся мені трусів не купила, бо говорить, що їх носять тільки безбожники, які не бояться ні гріха, ні сорому".
Думав я, думав і кинувся в воду прямо в штанях. Ніна глянула і залилась сміхом.
Тим часом я зірвав кілька лілей і повернувся на берег. Ніна взяла їх і пригорнула до грудей, а я стояв перед нею в мокрих штанях і не зводив очей з її круглого рум'яного обличчя, всіяного подекуди дрібним ластовинням, як маком.
— А чому ти штанів не скинув? — здивувалась Ніна.—Тепер будеш мокрий сіно носити.
— Тут не можна плавати голому, — сказав я, виправдовуючись. — Глянь, кругом на воді біліють квіточки, то чухна. Від неї буде все тіло вогнем пекти, наче від жаливи.
Ніна глянула на мене підозріло, але промовчала.
Потім вона сіла в холодку і почала плести віночок, а я пішов у кущі, викрутив штани, нарвав повну кепку ожини. Тим часом вона сплела вінок, прикрасила його лілеями, наділа на голову.
— А чи правда, що ви з Гараськом будете вчитись на попів у духовній семінарії в Києві? —згодом спитала вона.— Говорила бабуся Оксана біля крамниці, що ви незабаром поїдете пароплавом до якогось отця Порфирія.
На це я не знав, що відповісти, і тільки похитав головою.
— А до церкви ти й зараз ходиш?— допитувалась Ніна.
— А я ніколи й не ходив туди, — відповів я і відчув, що червонію від сорому.
— Не обманюй,— сказала з докором у голосі Ніна. — Я сама якось бачила, як тебе за руку вела в церкву бабуся Оксана.
— Так це ж коли ще було, — ледве спромігся я, бо слова чомусь ніби застрявали в горлі.
— А ми з Сонею в технікум поїдемо, — похвастала Ніна, — будемо на бухгалтерів разом вчитися...
Я хотів щось сказати, але не встиг, бо з кущів до нас вибігли Соня й Гарасько.
— Так ось як ви нам воду несете, — пожартувала Соня. — А ми їх чекаємо під вербами...
— Ой! Де ти взяла ці лілеї? — скрикнула вона. — Дай мені хоч одну, я заберу з собою додому.
— Це ось він мені нарвав, — сказала Ніна і кивнула на мене. — А тобі нехай Гарасько нарве.
Гарасько зніяковів, бо теж, як і я, соромився скидати штани при дівчатах.
— Дістань хоч одну, — благала Соня. — Невже ти плавати не вмієш?
Проте Гарасько був хитріший від мене. Він сказав, що знає, де ростуть жовті й рожеві лілеї, і подався на другий бік озера.
Поки він ходив, до нас прибігли Дмитро Кроль і Сергій Смола.
— Ви що тут робите? — майже разом скрикнули вони.— Пора сіно носити!
Від несподіванки дівчата ойкнули і кинулись через кущі на сіножать, як дикі кози.
Я погукав Гараська, який уже встиг зірвати кілька жовтих лілей, і ми разом пішли до гурту.
Так ми працювали до пізнього вечора, поки не позгрібали всіх покосів і не поскладали в копиці.
Додому повертались стомлені, як уже великий місяць зійшов над плавнями.
Я йшов поряд з Ніною і тримав її за руку, щоб не загубити одне одного в густих кущах ліщини. Так дійшли до Бог-данівської греблі і там попрощались.
Ми з Гараськом звернули ліворуч понад Коноплянкою до нашого подвір'я.
Біля криниці Гарасько зупинився і сів на цямрині.
— Отже, скоро ми з тобою поїдемо до Києва, — сказав тихенько він. — Цікаво, як там, в столиці.
— Не знаю, — кажу. — Мабуть, що краще, ніж в нашому райцентрі.
— А тобі хочеться на попа вчитись? — згодом запитав Гарасько і посміхнувся.
— Не дуже, — признався я. — Та й соромно ж буде їхати додому на канікули в рясі.
— А знаєш, що я надумав? — сказав Гарасько. — До отця Порфирія ми не поїдемо. Подамо документи в якийсь технікум і будемо вчитись, а додому напишемо, що поступили в духовну семінарію.
— Цікаво, — зрадів я. — Це ти добре придумав, та тільки треба підшукати такий технікум, де б не було математики.
— А це ми в газеті подивимось, — відповів Гарасько.— Там багато об'яв друкується...
Я хотів уже йти додому, та Гарасько стримав мене.
— Скажи, хто краще тобі подобається — Ніна Приймаківська чи Соня?
— Ніна, звичайно, — сказав я. — Ти бачив, які в неї голубі очі? Навіть при місяці видно...
— Голубі очі — це дрібниця, — відповів єхидно Гарасько. — На старість вони стануть сірими, як у бабусі Оксани.
Я знав, що він жартує, тому й не сердився.
Справді, Ніна була кращою від Соні, хоч в тієї очі чорні, та сама кирпата і лице кругле, як соняшник. А в Ніни зовсім інше: ніс рівний, коси сріблясті, а губи такі червоні, як шипшина. Звичайно, вона більше всім подобалась, ніж Соня, та Гарасько не хотів про це й слухати, мерщій схопився з цямрини і пішов додому.
Я теж звернув у свою вуличку і чомусь не йшов, а біг. На душі було так радісно, що не хотілося йти в хату. Я сів на призьбі, згорнув руки і задивився на місяць. Звідси мені було видно Приймаківську хату, де жила Ніна. Поруч височіли старі явори, а ліворуч схилились верби над Богданів-ською греблею, і між ними виднівся місточок.
Проти місяця біліла одна стіна хатини, як екран в кіно. Я помітив, як по ній промайнула чиясь тінь і зникла.
"Прийшла Ніна додому", — подумав я і теж пішов у хату.
Другого дня перед вечором до мене зайшов Гарасько.
— Ходімо до клубу, — сказав з порога. — Я бачив, що там уже хлопці й дівчата зібралися...
Я нашвидку надів новий костюм, той, що бабуся купила в крамниці тоді, як говорила всім, що я їду в духовну семінарію, і ми вийшли надвір.
— Коли б ти побачив, яке хороше плаття сьогодні на Соні, — сказав Гарасько. — Там таке барвисте, як луки весною. Такого плаття тут ні в кого немає.
— А в Ніни чим погана червона кофточка? — не стерпів я.
— Такі кофточки тільки цигани колись носили на ярмарку, — не вгавав Гарасько. — А квітчасте плаття, як у Соні, це інша справа...
Так за розмовою ми незчулись, як прийшли до клубу.
Тут зібралося вже чимало друзів, з якими разом вчилися. Серед них сиділа вчителька Дора Михайлівна — недавня керівниця нашого класу. В руках вона тримала великий букет квітів, мабуть, піднесений учнями.
Всі глянули на нас і засміялися.
— Паламар і церковний староста ідуть! — вигукнув Митько Кроль. — Мабуть, тільки що з молитви вечірньої.
— Тихіше, Кролю, — стримала Дора Михайлівна. — Сміятись не треба.
Ми підійшли до гурту і зупинилися.
— Ну, як твої справи, Потіпако? — спитала Дора Михайлівна. — Ідеш вчитись чи будемо працювати в колгоспі?
— Тільки вчитись, випалив Гарасько і сів на лавці.
— А ким же ти хочеш бути? — поцікавилась вчителька і сховала ніс у квітах.
— А це вже секрет, — відповів Гарасько.— До Києва поїдемо.
— І ти теж? — звернулась до мене Дора Михайлівна.
— Так. І він теж, — відповів за мене Гарасько, мабуть, він боявся, щоб я не виказав нашої таємниці.
Незабаром до гурту підійшли Ніна й Соня.
Справді, на Соні було нове квітчасте плаття, яким хвастав переді мною Гарасько, але Ніна була ще в кращому і біліла серед всіх, як лілея, що я дарував їй біля озера.
— Ну як, відіслали документи, дівчатка? — звернулась до них Дора Михайлівна.
— Відіслали в Чигирин, — відповіла Соня. — Будемо вчитися.
— Та вас там приймуть без іспитів, — сказав Кроль,— адже ви чисті відмінниці.
— Жаль, що у нас десятирічки немає, — зітхнула Ніна. — А мені так хочеться ще до школи ходити.
— Розбили школу фашисти, — з жалем сказала Дора Михайлівна. — Проте скоро нову побудують, тоді знов у нашому селі буде десятирічка.
Лише Гарасько мовчав, його мучила думка про те, що Дора Михайлівна вивела йому трійку з математики. З такою оцінкою важко поступити вчитися далі...
Тим часом Кроль заспівав пісеньку, всі підхопили її. Співала також і Дора Михайлівна. Тепер вона начебто була не вчителькою, а просто подругою. Лише ми з Гараськом мовчали. Чомусь нам було невесело на душі...
— Хороший в тебе голос, Дмитре, — сказала нарешті Дора Михайлівна. — 3 таким голосом і в театральне училище можна б поступити.
— Справжній Шаляпін,— похвалила Ніна.
— А ти його чула?— засміявся Гарасько.
— Не чула, так знаю, що це був великий артист, — відрубала Ніна.
— Я дуже люблю артистів і композиторів,— сказала перегодя Ніна. — Я збираю їхні фотографії, але сама голосу не маю. Та й грати теж не вмію, — зітхнула вона. —Єдиний інструмент в мене буде — це рахівниця, якщо закінчу технікум...
— Ні, а я люблю машини, — згодом обізвався Дмитро Кроль. — Бути шофером на автомашині — це моя мрія.
— Тоді й мене покатаєш, — пожартувала Соня.
— І мене теж,— озвалась Ніна.— Я на легковій автомашині ще ніколи не їздила...
Тим часом Дора Михайлівна підвелась, побажала всім успіху в майбутньому навчанні та й пішла додому.
— А мені хотілося, щоб ти став артистом, — знов сказала Ніна Дмитрові.— Тоді й твоє фото було б в моєму альбомі разом з кіноакторами.
— А ви чого мовчите? — єхидно звернувся до нас Сергій Смола.— Мабуть, думаєте про свої ризи й кадила...
Всі гучно засміялися.
— А чи правда, що ви подали документи в духовну семінарію? — з іронією запитав Митько Кроль і заспівав тихенько: —"Алілуя, пресвятая богородиця..."
І знов дівчата залилися сміхом.
— Ні, ти не так, — скрикнув Сергій Смола, сам вийшов наперед, зігнувся і прогугнявив:
— "Отче наш воли пас...