А тоді, щоб мітинг провести, то за десять днів заявку треба було подати. Дали оголошення по радіо, звернулися до людей, щоб не панікували, що все контролюється, і почали шукати тих, хто невідомо куди подівалися. Знайшли Цаповича, маленький хлопчик тоді ще був, Кафарського і Голодюка, лідери місцевих організацій, створили координаційний комітет з протидії ГКЧП, а ввечері народу маса зібралася біля пошти, виступили Шовковий, Дума, Цапович і я. Почали діяти інші депутати, львівські, тернопільські, повідомили, що збирається позачергова сесія Верховної Ради. Зайшли до Кравчука, на мене позитивне враження справила його поведінка. Приїхали вже 21-го, він не голений, з приміщення Верховної Ради не виходить, допомоги не шукає в тій комуністичній більшості, шукає в нас, контактує з нами. Зібрали Народну Раду, він присутній на засіданні, прийняли рішення провести позачергову сесію 24 серпня. Тут був ще Варенніков, генерал, який від Політбюро мав доручення контролювати Збройні Сили України. Я його, правда, ні разу не бачив, а Кравчук казав, що він слідом за ним ходить, вимагає, щоб підпорядковуватися ГКЧП. Оскільки маємо Декларацію про державний суверенітет, прийнято ряд державотворчих законів, на Народній Раді порекомендували йти так, як має поводитись незалежна держава, тут діють наші закони. Кравчук погодився, провели історичну сесію. Вона була особливою, стояло питання: або втратимо все, що дотепер було здобуто, або перемагаємо. До честі більшості комуністичної, а Кравчук мав підтримку не тільки нашу, прийняли рішення оголосити Україну незалежною державою. Лук‘яненко, Яворівський, Павличко писали Акт про незалежність, передали Кравчуку. Він погодився. А там, за дверима Верховної Ради, готують величезний жовто-синій прапор, ми були впевнені, що проголосити вдасться. Процес увесь тривав більш як півдня, треба було зробити все так, як вимагали порядок і закон. І поставив Кравчук на голосування Акт про державну незалежність України. Нами було прийнято рішення, що зачитає історичний документ Левко Лук‘яненко. Але, коли Акт буде вже написано, вхопить його Яворівський, зачитає.
— Коли приймали Акт про незалежність, про
що ти думав?..
Не раз запитають мене. Ні про що я не думав, стояв і молився. Просив, щоб Бог дав розум отим 226-ом, щоб проголосували. І ось проголосували. Глянув, і не повірив очам: "за" 384. Дивлюсь на Кравчука, стоїть й очам не вірить. Почав плескати в долоні. І вийшли ми відразу на вулицю, море народу, з'їхалися всі звідусіль. Ті роки, аж поки не розпустили нас у 94-му, приїжджали, підтримували, ночували в автобусах, парках, на лавках у сквериках, на березі Дніпра. Відчувався контакт тих, хто під дахом парламентським, і вулиці. Це додавало сил. Ішли ми до людей, торжествування бозна-яке, радість, ейфорія. Одночасно з Актом про незалежність, прийняли Закони про референдум і обрання Президента. Пропозиція Юхновського провести референдум, бо були сумніви, що більшовицька більшість ще передумає і відмінить у Раді. Час показав, що це було правильне рішення. Утворили комісію, я працював у Полтавській і Черкаській областях. Де виступав перед людьми, завжди говорив: на виборах Президента кого хочете, того й вибирайте, а за Акт про незалежність треба обов‘язково проголосувати. Об'їхав мало не кожне село, організовували ці зустрічі, як правило, голови колгоспів.
— Ну ось, ви чули, що сказав депутат товариш
Ребрик, за референдум проголосуєм?..
— Проголосуєм!..
— А за Президента?..
— А за Президента Кравчука…
Висувались і Лук‘яненко, і Юхновський, і Чорновіл, але ясно було, що переможе Кравчук. Його знають, нас бояться. Сиділи. Люди залякані, не знають, а що буде далі. А Кравчук нібито свій. Їжджу по селах, виступаю, мене представляють.
— А звідки ви?..
Питають із залу.
— З Івано-Франківська…
Встає жінка, років так дев‘яносто.
— Ви, товаришу депутат, з Івано-Франківська…
— Так…
— А там є таке Жаб‘є…
— Є, тепер Верховина…
— А в мене дитина, мала 18 років, поїхала туди
медсестрою, а її повісили. Донині чекаю. А ви кажете Україна, прийдете до влади, і будете вбивати невинних дітей…
Тоді наші Юхновський, Чорновіл, Лук‘яненко, залишилися далеко позаду. Уряд Української Народної Республіки, який з часу вигнання його більшовиками в 20-му році діяв за кордоном, визнав Українську державу, приїхав Президент УНР в екзилі Микола Плав‘юк, склав повноваження перед вибраним українським народом Президентом і передав офіційні атрибути. 8 грудня в Біловезькій Пущі зібралися Єльцин, Шушкевич і вже легітимний Президент України Кравчук. Прийнято рішення про ліквідацію СРСР. Повертається Президент, підтвердили рішення у Верховній Раді, постало завдання сформувати державні структури. 2 лютого 1992 року проходив ІІІ з'їзд Народного руху України, Кравчук використав цей момент, прийшов на з'їзд в Оперному театрі, виступив і сказав:
— Я хочу в політиці державного будівництва
мати силу, на яку би опирався, і думаю, що це має бути Народний рух України…
Звернувся до Чорновола.
— В‘ячеславе Максимовичу! Пропоную вам
посаду Прем‘єр-міністра, формуємо Раду міністрів, приступаємо до роботи…
Чорновіл виходить на трибуну.
— Ні, ми не будемо! Я не йду в уряд і людей
не даю, ми стаємо в конструктивну опозицію…
Я запитав тоді Чорновола.
— До кого ти в опозиції? Український народ
обрав Президента, Президент пропонує тобі, йди і працюй…
У перерві я з ним розмовляв.
— Ти нічого не розумієш…
Казав Чорновіл.
— Мене хочуть обкрутити…
І як пішов Чорновіл в опозицію, так з тої опозиції там, біля Борисполя, знайшов на цьому земному шляху свій кінець. Це була одна з найстратегічніших помилок у сучасній українській політиці.
11.
У Петрозаводську, коли перейшло за опівніч, нас лихий путав, так, ніби хто наворожив, як дійшло до розрахунку в готелі, мацнув за кишені, були порожні. Гривні міняли з Іваном.
— Вань...
Я підійшов з острахом.
— Ану, глянь, чи всі тобі дав, чи лише на квиток...
Іван перерахував, були тільки його. Ми
розмовляли на вокзалі, а Іван пішов по визначних місцях, тепер перебирав у пам'яті, де був, з ким їхав, хто міг обчистити. Ніч, голова не варить, ночувати десь треба, пішов Іван розраховуватись за мене тими, що залишилися з його. Я вдесяте машинально нишпорив по кишенях, дві збоку, третя задня в штанах, а у футболці не буває кишень. Мацнув за свою, в моїй була.
— Іва!..
Біг стрімголов у той кінець готелю, де платив він за мене.
— На світі є ще люди, яких не зіпсували гроші, і це — ти...
— Які ще гроші...
Іван не знав чого від мене ще чекати.
— Та от...
Показав я жмут рублів.
— Знайшлися...
— Ну, й слава Богу...
З полегкістю сказав Іван. Богдан Васильович оповідав.
— На долівці лежала маленька дівчинка, голод спотворив крихітне тільце і лише оченята виражали жагу до життя. Знесилена ручка потягнулася до картоплини, в мундирі, ще теплої, яку внесла, напевно, що мати, але подати вже не змогла. Ввійшов уповноважений, в буксових чоботах, ремінній куртці, з тих, що збирали контигент, побачив ручку, і картоплину, і наступив на неї чоботом, і розтолочив...
Це був кіношний епізод, згадав і довго мовчав. Він плакав. Мужній чоловік, що безстрашно дивився в очі прокурорам і кидав виклик епосі. Я заплющив очі, але сон не йшов. За вікном заводив собака і ця моторошна мелодія була як відлуння з минулого. Я думав про Мирослава Ірчана, вродливого хлопчину з П'ядиків під Коломиєю, поета в прозі, що залишився тут, мачо, із люлькою і в капелюсі, ніби Ернест Хемінгуей, з таким же застереженням до нас усіх, і тепер буйних — будь тричі проклята війна. Ще раз поглянув на вікно, на краєчку ліжка задумано сидів Богдан Васильович.
— Ой-ой... Богдане Васильовичу... Нам раненько вставати...
— Так-так...
На темному небі мерехтіли зірки і я думав, чого він сюди повернувся, коли все там мав, і творче натхнення, і успіх, аплодисменти публіки в переповнених залах, коли ставили там його п‘єси. Не останнім чоловіком був у Канаді український письменник Мирослав Ірчан. Але кинув усе й повернувся, щоб піти в жерло репресій, в кабінет Постишева, щоби щось тому закінченому самодурові доказати і почути в кінці:
— Арестовать!..
Неісповідимі наші шляхи, на фото в Канаді він у панському капелюсі, інтелігентному осінньому плащі, з люлькою аристократа. Але кликала рідна земля. Запах Карпатських гір і, певно, Шавала, який після років поневірянь повернувся, а на кораблі якийсь обрихтир до копійки обчистив. І ось він прийшов на рідне подвір‘я, а там весілля дочки, але його не впізнали, ні люди, ні жінка, ні діти. І плакав Матвій, плакав і я, як читав Ірчана.
Вранці під'їхав шикарний автобус, на 579-му кілометрі траси Р-21 звернули направо, звідти йшли, несли Хресний хід. Перед нами дівчата, діти ще, у віночках з лісових квітів.
— Здається мені, що ступаю по головах тут...
— Таке враження...
— А мені снилося, як їх убивали, хочеш розкажу...
— Краще не треба...
Капітан держбезпеки Матвєєв. Він мав чотири класи школи в селі Новгородської області, зате брав Зимній. На Соловках приймав етап.
— Куліш!..
Нащадок станової козачки з Полтавщини та корінного селянина Гурія Куліша, одна з центральних постатей українського літературного й мистецького відродження.
— Ти — Мамалига...
Любив кат жартувати.
— Уцу...
Підбіг Андріуцу, не то румун, не то молдован.
— Ты мне скажи, Кулиш иль Мамалыга?..
— Мамалыга, товарищ капитан, Мамалыга...
— Ну вот... А ты Кулиш... Зеров!..
Поет, редактор, професор університету Святого Володимира, знав 20 мов, інтелігент у четвертому коліні. Матвєєв склав два пальці колом.
— Ты вот... Понял?..
Впізнав він Леся Курбаса, в Медвежегорську, в клубі, зведеному до приїзду Сталіна, ставила тюремна трупа п'єсу, Бернард Шоу, "Учень диявола".
— Покажу я тебе дьявола... Я покажу...
— Бабник!..
Мирослав Ірчан був у документах Андрій Баб'юк.
— Но бабу я тебе не обещаю...
Конвой зареготав.
— Но обещаю деревяну колотушу...
Останнім був єпископ Алєксій.
— О, поп...Раздевайся, браток, ты пойдешь босиком...
Пронизливий вітер заносив снігом, зима тут приходить у перших числах листопада, вони поспішали, мали встигнути до морозів. Повели на баржу, поруч йшов невисокий на зріст, ще майже дитина, Меєр Бромберг.