Правда, Левко Пилипович ніяк не хотів змиритися з тим, що сталося:
— Може, у нас батареї сіли? Спробуймо поміняти. Змінили батареї, поставили запасні. Прилади, як і до цього,
показували, що радіоапаратура працює бездоганно. Але відповіді на позивні вежі не було.
Тоді Левко Пилипович зібрав синів на коротку раду.
— Ви знаєте, що сталося. Лишилися ми без радіозв'язку. Тепер ми вже не можемо допомагати нашій армії радіоповідомленнями. А самі відрізані од Великої землі. Що будемо робити далі?
— Будемо воювати проти фашистів, тату,— відповів найстарший, Василь.— Цього шматочка землі, який ми обороняємо, фашисти не захопили досі і не захоплять. Не дамо.
Молодші брати підтримали його:
— Якщо треба буде, то помремо під стінами цієї вежі, а не дамо.
— Іншого від вас і не чекав,— сказав батько.— 3 радіозв'язком усе-таки легше було. Вважай, живий голос щодня. Вони — нам, ми — їм... А тепер доведеться воювати самотужки.
— Хоч і самотужки, але теж разом з ними,— докинув свого голосу Андрійко.
— Разом, це правда,— тепло глянув на хлопчика батько.— До того ж ми таки у вигіднішому становищі, ніж німці. Танки їхні сюди не видеруться, це — як два по два чотири, бо круто дуже. А гарматами?.. Ну, що ж, хай б'ють. Нашу фортецю не так легко взяти гарматою, пробували вже... От тільки з харчами та з водою у нас тугувато. Що ж, уріжемо пайок, іншого виходу немає. Підтягнемо животи... А тим часом, може ж таки, й з Великої землі обізвуться. Позивні ж їм відомі, як і нам, шифр теж відомий...
Левко Пилипович говорив це не для того, щоб заспокоїти синів. Він таки справді вірив, що з'язок відновиться. Тому незмінно день у день у визначений час сідав до апаратури і вистукував повідомлення. Адже може бути й таке, що його чують, а не мають змоги відповісти.
* * *
Тож і тепер, полежавши та подрімавши якусь годинку на дерев'яному тапчані, він схопився, підсів до рації, осідлав голову навушниками і заходився передавати чергове повідомлення про два ворожих підводних човни, які, виринувши з води, якийсь час постояли проти вежі, а потім у надводному положенні пішли в напрямку Севастополя.
Грицько вже став на вахту замість Андрійка. Хлопець устиг поїсти свіжого хліба з яблуком, ковтнув ще трохи водички і тепер сидів поруч з татом, стежив за його рукою, що вистукувала крапки й тире, і німів у нерухомості, коли тато, облишивши радіотелеграфного ключа, притискав до вух чорні круглі черепашки навушників.
Андрійко вже й сам умів приймати та передавати азбукою Морзе. Адже в них у вежі був і "вільний" час. Тоді вони читали книжки (Левко Пилипович захопив десяток), а найчастіше вчилися приймати та передавати на слух. Мало що може трапитися, треба, щоб кожен умів у потрібну хвилину замінити тата.
Найлегше ця наука давалась Андрійкові. Він так захопився нею, що навіть змайстрував собі дерев'яного ключа і часто, відстоюючи вахту, вигадував якийсь текст і з пам'яті вистукував його, тренуючи руку та мозок.
Тепер, стежачи за татовою роботою, хлопець вільно читав усі цифри та літери шифру по стуку ключа, а коли в навушниках чувся писк "морзянки", його чіпка пам'ять без запису запам'ятовувала цілі колонки тексту.
Батько знав про неабияку синову здібність читати "морзянку" і тому повернув одне "вухо" мембраною до хлопця, щоб і йому було чути. А сам тим часом крутив лімби і верньєри приймача, дослухаючись до найтоншого, найтихшого писку далеких станцій та намагаючись спіймати серед них ту, яка йому потрібна.
Час зв'язку минув, але ніхто не озвався, ніхто не відповів і цього разу.
Тоді Левко Пилипович переключив приймача на "Останні вісті". З них дізналися, що гітлерівці просунулись до Севастополя ще ближче і після упертих, кривавих боїв захопили село Нижній Чоргун та вийшли на правий берег річки Чорної.
11
Ще двічі Мікос Фасулаті виходив у море одинаком. Але не помітно було, щоб він мав намір щось передати мешканцям вежі. Баркас його ніби навмисне борознив море якнайдалі від цієї скелі.
Андрійкові кортіло чим-небудь нагадати про себе, хоч знак рукою подати. Але батько суворо наказав нічим себе не виявляти, а тільки сидіти й стежити, чи не подасть якогось знаку сам Фасулаті.
Андрійко вже так вглядався, що аж в очах починало рябіти, але марно. Не звертаючи ніякої уваги на вежу, баркас щоразу зникав у лабіринті проходу до бухти, і море лишалося пустельним. Воно ліниво ворушило пологими хвилями, ніби сонний велетень плечима, і вигрівало їх під палючим липневим сонцем.
— Це неспроста,— казав тато.— Видно, за Мікосом стежать. Мабуть, він уже догадався, що в них на приміті, і відводить їм очі... Що ж, почекаємо, подивимося, що далі буде.
Жаль, що нам звідси не видно рибальського причалу,— поскаржився Грицько,— воно б, може, щось ясніше стало.
— А давайте, я спущуся нижче, он до того виступу,— запропонував Андрійко.— Звідти весь причал видно як на, долоні.
— Не вигадуй! — суворо глянув на нього батько.— Не встигнеш огледітись, як знизу підстрелять. Ти гадаєш, навіщо їх там поставлено? Щоб гав ловили? Вони тільки й чекають, щоб хтось із нас їм на очі показався.
— Та я ж не зараз хочу, а як почне сутеніти.
— Увечері тим паче не смій. Небезпечно.
"Звісно,— думав Левко Пилипович,— воно й добре було б глянути, що там робиться, але як можна заради цього ризикувати Андрійком? Коли з ним що станеться, то вже буде аж надто велика жертва, непоправне горе. Ще від недавнього не зажила рана в серці. Та чи й заживе коли..."
Андрійко наполягав з хлоп'ячою впертістю:
— Ти не бійся, тату. Я на тому виступі ого скільки разів бував. Ми з хлопцями як купалися, то навіть у море з нього стрибали.
— То було тоді, а це — тепер...— знову заперечив Левко Пилипович,, а про себе подумав: "Невже й справді стрибали з такої висоти? От бісенята! А я й не знав, геть заборонив би... І ніколи ж не признавався раніше!"
"То було тоді, а це — тепер..."
Великий зміст уклав Левко Пилипович у ці прості слова.
Тоді був мирний час і ніщо вам, малюкам, не загрожувало. Грайтеся, розважайтесь, як вам хочеться, шукайте собі пригод та веселощів, аби якихось дурниць не накоїли ("Як ото зі скелі стрибати!.. Ну й додумалися ж!"). А тепер війна. На кожному кроці тебе підстерігає несподівана, а, може, й смертельна небезпека. Он внизу причаїлись і, мов гаддя, снують серед каміння гітлерівські бандити, чатують на кожен твій рух, кожен звук і кожен шурхіт на скелі...
Тоді тебе, Андрійку, було вчасно й добре нагодовано, вчасно покладено спати, про тебе піклувалися дбайливі материнські руки і був ти дужий та спритний. А тепер он щоки твої позападали, тіло висохло від щоденного недоїдання та спраги...
Якщо навіть фашисти тебе не помітять на тій скелі, то ненароком можеш сам собі смерть заподіяти. Раптом посковзнуться ноги на крутосхилі, а ти слабенькими руками і не втримаєшся...
Ні, Андрійку, нізащо не пущу тебе туди, бо не можу навіть уявити, як би я міг залишитись без тебе...
І Левко Пилипович, щоб далі навіть не розмовляти про Андрійкову затію, повернувся й пішов, наказавши хлопцям пильно стежити за пониззям.
* * *
Хлопці якийсь час мовчки й зосереджено дивилися вниз, на селище. Нічого нового вони там не побачили, ніщо особливе не привернуло їхньої уваги. І, як завжди, в хвилини такого відносного спокою, нагадали про себе голод та спрага. Щоб якось забутися, Грицько повернув свої думки на інше:
— Тепер тато вже не дотримується колишнього розкладу вахти. І не згадує про розклад.
— А навіщо? — поважно, як дорослий, підтримав розмову Андрійко.— Вдень і так усе видно, а ось уночі, то й справді треба по двоє стояти.
— Будемо робити так, щоб ми більше були вдвох уночі,— порадив Грицько.— Важко татові, як-не-як — літа.
Обоє вони добре знали, що не тільки літа підкошують батькову силу, але не хотіли про це розмовляти, бо й самі відчували, як слабнуть від голоду, спраги та недосипання.
— Та він же такий, його ж не умовиш відпочити.
— Разом умовимо. Його берегти треба.
— Чуєш, ніби вітерець подув,— сказав Андрійко і звівся на ноги, аби пересвідчитися, що справді ворухнулося застояне гаряче повітря.
— Коли б то,— з надією в голосі озвався Грицько.
* * *
Тим часом Левко Пилипович самотньо сидів на скелі, недалеко від Василевої могили, і снував нерадісні думки.
...Вчасно підтримав їх Мікос Фасулаті харчами та водою, але всього того щодня меншає. Знову довелося урізувати пайок. Знову в них голодом світяться очі і тремтять руки, коли пересохлі губи торкаються вінчика кухлика з кількома краплинами води на денці.
Щоправда, переходячи у вежу, Левко Пилипович таки надіявся на односельчан, вірив, що знайде, як спілкуватися з ними, і вони підтримають його в найтяжчу хвилину. Так би воно й було. Хіба вчинок Мікоса Фасулаті не є свідченням того? Але фашисти блокували вежу, відгородили, відрізали її від селища.
Надіявся Левко Пилипович ще й на інше — що гітлерівські орди довго в Криму не втримаються. А вийшло теж не так, як гадалося. Все ближче й ближче підходять вони до стін Севастополя, з кожним днем жорстокішими стають бої. Оборонці міста б'ються за кожен метр землі, дивуючи й захоплюючи своїм героїзмом увесь світ.
"Такими й нам треба бути, як севастопольці,— думає Левко Пилипович.— Мабуть же, і в них не вистачає харчів та води. І в них мало зброї та боєприпасів, а стоять, стоять..."
Далеко внизу гомонить море. Воно вже не таке ліниво-сонне, як було досі. Воно ніби прокидається потроху і невдоволено бурмоче. Може, то його розбудила ота темнобока хмарина, що з'явилася вранці на небосхилі.
Хмарина не довго пливла по білому сухому небу. Вона зробила півколо і десь під обідню пору знову лягла на воду й ніби розтанула в ній. Від неї війнуло вологою, свіжим вітерцем, і море заворушилося, мовби ожило, покотило веселі хвильки та гучніше захлюпало біля скелястого берега.
Поки Левко Пилипович сидів та думав свою гірку думу, хмара знову виткнулася з-за обрію, але тепер вона була вже не одна. За нею чередою попливли купи хмар. Вони густішали, тугішали, зливалися одна з одною, змінювали свої форми, вимальовуючись то величезним драконом із задраним хвостом, то кораблем з розкриленими парусами, то Прометеєм, розп'ятим богами на вічні муки...