Треба було йти шукати. І справді — незабаром знайшли його аж на вершечку могили, поміж широким листям лопухів. Сидів він в убогій, полатаній сорочині і дивився широко розкритими оченятами в голубе небо, що, мов церковна баня, стояло над зеленими лугами. Не чув він, як кликали його хлопці, не бачив, як підійшли до нього. Аж коли чорнявий потягнув його за рукав, раз і другий, тоді Тарасик неначе з глибокого сну прокинувся.
— Овець ваших глядіти? Добре, добре, глядітиму...
І знов задивився в голубе, безкрає небо, мов у чарівну казку потонув. А хлопці збилися в одну громадку і, жартуючи та підспівуючи, побігли в село.
***
Тарасик далі сидів непорушно на могилі і стежив за химерними хмаринками, що починали збиратись на небі. Коли глянь — а знизу, немов із-під могили, хтось іде вгору, до нього. Стрепенувся Тарасик. Подумав: може, де лановий зайняв вівці та ще й лаяти прийшов. Та ні, не лановий це! Бо високий і дужий — такого в усім селі не побачиш. Та й одягнений не так, як інші люди. Дорогий саєтовий жупан2) та крива шаблюка при боці, вуси довгі — довгі та сиві, а чуб3) за вухо закручений. А очі в нього так дивно сяють!
Вийшов він на могилу, став перед Тарасиком та й каже:
— Здоров був, хлопче!
— А здорові, діду!
— Ти хто такий, хлопче?
— Я Тарас, а по батькові Шевченком звуть.
— А родина в тебе є?
— Я сирота: ні батька, ні неньки не маю, а брати та сестри мої весь день Божий мусять працювати на панщині.4)
Сумно похитав головою дід, а Тарасикові нараз чогось немов соромно стало. Тоді сам почав, непрошений, розказувати:
— Та знаю я від діда Івана, що не завжди був мій рід у неволі. Знаю, що колись мої предки, славні козаки, у саму Візантію5) в походи ходили, бідних бранців християнських із бусурменської6) неволі визволяли. Знаю, що перед козаками тремтіли самі королі у Варшаві7) та царі в Москві.8) Славний був колись козачий рід!
Підкрутив дідуган сивий вус та й каже:
— А де ж ти живеш, хлопче?
— В тому селі, що там унизу, в Керелівці, що належить панові Енґельгардтові.
— Так значить, це твоя батьківщина?
— Не тільки це село — моя батьківщина, — відповів уже відважніше Тарас. — Бо мої і всі лани широкополі, і Дніпро поміж зеленими берегами, і голосні
його пороги. Мій і Київ золотоверхий, і вся Україна прекрасна — вся моя!
— Вся, кажеш? — мов не довіряв дід.
— Вся, бо всю її люблю! А коли пісню давню, думу9) козацьку заспіваю, здається мені, що і цілий світ мій!
Підморгнув дідуган густою бровою та каже:
— А що ж ти тут у гаряче полуднє робиш?
— Ягнята стережу, та не свої, — сумно відповів Та рас. — Але коли виросту, буду пісні-вірші писати, про давню славу, про волю козацьку. Буду картини рису вати, змалюю всю красу України, щоб усі знали, що кращої за неї немає в усьому світі!
Поклав дідуган Тарасикові руку на рам'я, а очі в нього ще яснішим блиском розгорілись:
— Бачу, хлопче, що ти той, кого я вже довгенько шукаю! Ходи зо мною!
Взяв дід Тарасика за руку, і глянь! — кругом них уже не лопухи та бур'яни, а золоті ворота — на самому вершечку могили. Вийняв дід криву шаблю з піхов і вдарив нею щосили у ворота. Раз, вдруге і втретє. І ворота золоті самі перед ним відчинилися. Повів дід Тарасика вузькими та темними ходами кудись глибоко під землю.
***
Не знав Тарасик, чи довго вони йшли, чи ні, аж ось зайшли у велику-велику комору. Глядить Тарасик, а там кругом козаки мертві на землі лежать. Всі порубані та посічеш, а кров загусла на їх молодецьких лицях. Біля них шаблі та самопали,10) золотом вибивані, пірначі11 та бунчуки,12) самоцвітами ясними прикрашені. А над ними похилилися прапори малинові, в лютих боях пошматовані.
Промовив дідуган до Тараса:
— Оце, хлопче, давня воля спить. Це — давня слава, в землю закопана. Міцно заснула вона, та не навіки! На те я й шукав по всій нашій землі хлопчини, що розбудить її! І знайшов тебе, мій сину...
Знову вийняв дід криву шаблю і вдарив нею тричі об стіну. І глянь — уже не шабля, а перо золоте в нього в руці.
Промовив дід:
— Ось тобі, дитино, золоте перо! Бо не шаблею, не гаківницею13) будеш давню славу, волю козацьку будити, а цим пером.
Взяв Тарасик золоте перо в руку і почув, як якась нова сила від того пера в нього вливається. І враз почали мертві козаки один за одним з землі підводитися, ковані шаблі припоясувати, самопали в руки брати, в лави ставати. Замаяли над ними прапори малинові, блиснули бунчуки та пірначі. Глядить Тарасик, глядить і очам своїм не вірить. І все золоте перо до серця пригортає...
Здивувався Тарасик немало, коли друзі його з глибокого сну розбудили, щоб вівці разом домів гнати, бо буря надходила. Пішов він разом із хлопцями за своїми вівцями. Та все дорогою якусь думу думав та неначе щось до серця пригортав. Але нікому не розказував, як то він мандрував з дідом із могили. Тільки добре-добре, на все життя запам'ятав, що говорив йому дід, а золоте перо заховав глибоко у своєму серці Виріс Тарасик, пішов у світ і почав писати золотим пером із козацької шаблі пісні-вірші про давню славу. Почав малювати картини, що звеличували красу України.
Нелегкий був його шлях, водила його доля і в холодний Петербурґ,14) і в Аральські пустелі;15) проте аж до смерти не покинув він свого золотого пера. І віршами своїми збудив давню волю України, збудив правду та славу козацьку, щоб гомоніла довіку!
1) По всій Україні розкидано багато таких могил. Вони великі, неначе горби, і часто ніхто й не знає, хто в такій могилі похований.
2) Саєтовий жупан — ніби плащ із дорогої тканини.
3) Чуб — козаки зголювали собі волосся на голові, залишаючи тільки посередині один жмуток, чуб. Це тому, що довге волосся — ознака вільної людини.
4) Панщина — в часи Шевченка, років 130 тому, селяни мусіли працювати даром для панів, що були здебільшого чужинці. Це називалося "панщина".
5) Візантія, Царгород або по-турецьки Істанбул — велике місто над Босфорською протокою, де Чорне море лупиться з Середземним. Уже за козаків там панували турки.
6) Бусурмени — люди мохаммеданської віри. Турки і татари були мохаммедани. Татари часто нападали на Україну і забирали в полон, в ясир, багато українців, щоб продавати їх опісля в Туреччину, як невільників, на важкі роботи.
7) Варшава — столиця Польщі, країни, що лежить на захід від України.
8) Москва — столиця Росії або Московщини, що лежить на північ і схід від України.
9) Думи — козацькі пісні, що їх співали при грі бандури. Звичайно говориться в них про геройські вчинки козаків.
10) Самопал — рушниця, кріс.
11) Пірнач — знак козацького полковника, палиця з чотирьома "крильцями" на вершку.
12) Бунчук — держак із золотою кулею на вершку, з прикріпленим кінським хвостом. Знак влади козацького гетьмана.
13) Гаківниця — кріс.
14) Петербурґ — російське місто на далекій півночі. В ті часи воно
було столицею Росії.
15) Тараса Шевченка заслав був московський цар над Аральське море за те, що у своїх віршах Шевченко виступав проти нього.
БОНЯ
Боня жила у Варшаві, в столиці Польщі. Жила у своєї тети в тісній, темній кімнатці. Вікно з кімнатки виходило просто на брудну вулицю, де цілий день бавились і галасували діти. Боня ще пам'ятала, що колись були в неї мама і татко. Мама приносила їй цукорки в золотих папірцях. А тато приходив увечорі з праці, брав Боню на коліна і розказував їй про свої колишні бої. Бо тато був колись старшиною Української Армії і боровся у війську славного отамана Симона Петлюри проти недобрих большевиків. Але большевики перемогли,1) і тато Боні, а також багато таких вояків, як він, мусіли втікати в чужину, в Польщу. До Польщі теж належав великий шмат України, але там не вільно було жити воякам-вигнанцям.
Таке тато розказував Боні, а вона пильно слухала, але небагато розуміла, бо тоді була ще маленька. А потім тато і мама померли, і вже більше їх не було. Боню взяла до себе тета, і Боня пішла у школу. В школі сиділа тихенько на останній лавці і не озивалася ні до кого ані словом, навіть на перервах. Може, тому, що не вміла добре говорити по-польськи. А, може, тому, що не мала таких гарних фартушочків з мереживами, які мали її товаришки. І на сніданок приносила з собою лише кусок сухого хліба, тоді як вони їли булки з шинкою та помаранчі.
Коли ж приходила домів, му сіла бути сама аж до вечора, бо тета цілими днями му сіла ходити по домах прати білля.
Одного разу Боня написала вже всі задачі і вийшла на вулицю, бо була весна і сонечко так гарно світило. На вулиці сусідські діти ходили колом і співали. Боня спершу приглядалася їм несміливо, а опісля прискочила нараз і розірвала руки двох дівчаток, щоб і собі стати поміж ними. Та тут діти підняли крик:
— Іди геть від нас!
— Ми тебе не хочемо!
— Геть, ти, гайдамачко!2)
— Йди собі в свою Україну!
А один хлопчисько навіть штовхнув її під бік. Боня втекла, сіла на камінних східцях дому і розплакалась. Аж почула, що хтось торкнув її рам'я і спитав по-українськи:
— Чого ти плачеш, дівчинко?
Боня підняла голову і побачила гарне дівчатко, мабуть, такого віку, як вона сама, в чистенькій, вишиваній суконочці.
— Бо хочу їхати в Україну! — нараз відповіла щиро — Бо мене тут ніхто не хоче!
— Нема чого плакати! — відповіла незнайома. — Ось я минулого року їздила!
— Справді?
— Так, їздила в табір, у Підлюте.3)
— А що це — табір?
— Там живуть українські діти разом, і дуже їм добре.
— А мама і тато?
— Там не треба тата і мами. Там є сестрички і братчики.4)
— Але я не маю ні братчика, ні сестрички!
— То там дістанеш.