Прийнявши ванну, Дзвінка, лягла в ліжко. На тумбочці лежав недочитаний роман М. Уеста "Адвокат диявола". Вона розгорнула книжку там, де була закладка, прочитала кілька сторінок, але очі склеювалися, хотілося спати.
– Славцю, підсунься.., – мостився поруч Степан.
Дзвінка відсунулась і обернулася лицем до стіни. Степан обняв її за талію, притиснувся всім тілом, гаряче дихав у потилицю. Важка рука колодою звалилася на поперек.
– Повернися, – сказав, – а то ніби сердишся…
Вона повернулася. Лежала із закритими очима і слухала, як Степанова рука рухалася тілом. Не гладила, не пестила, а просто рухалася. Без пристрасті, без тепла, без ніжності, просто: вгору-внизу, вгору-вниз… Рухалася так, як рухається змочена водою ганчірка меблями, витираючи пилюку. Шар-шар, шар-шар… Жорсткі порепані пучки Степанових пальців торкалися грудей, живота, стегон. Шар-шар, шар-шар… Зшерхлі й нечутливі, ранили її тіло, ніби губка-дротянка, якою миють баняки. Шар-шар, шар-шар…
Раптом щось бридке й огидне підкотилося Дзвінці до горла. Образа впереміш із відразою роздирали груди навпіл. Чомусь захотілося не просто плакати, а вити, кричати… Голосно-голосно, до нестями… Щоб почув увесь світ і Всевишній, як їй боляче й нестерпно без справжньої чоловічої ласки та любові! А ще дужче захотілося (як це бувало в дитинстві) схилитися на татове плече і тихенько, шморгаючи носом, жалітися без слів… і – заснути в нього на руках.
– Може щось спробуємо?.. – спитав несміливо Степан.
Вона мало не прохопилася – якщо ти щось можеш, то спробуємо, але сказала інше:
– Ти впевнений, що хочеш?
– Не знаю… Треба було б… Уже стільки часу пройшло. Ти ж жива жінка…
Вона знову хотіла сказати: добре, що ти нарешті згадав, що я жінка, і що жива, і що часу стільки пройшло, та лише зауважила:
– Тут "треба" не діє. Тут має бути "хочу".
– Та я ніби й хочу, але.., – Степан затнувся. – Але він, цей дурень безмозкий, не хоче…
– Він просто не може, – зітхнула Дзвінка. – Давай краще будемо спати.
– Ну, не сердься, Славцю, – Степан заспокоював і пригортав її до себе. – Може іншим разом…
– Може…
Дзвінка притулялася своїми грудьми до його оголеного тіла і дивувалася сама собі – вона зовсім нічого не відчувала і нічого не хотіла, ніби дерев'яна. Пригадала, як раніше, десь рік тому, в неї часто виникало бажання статевої близькості з чоловіком, але можливості задовольнити його не було, і вона терпіла. Раз, другий, третій… А потім, десь все поділося, перехотілося, перегоріло, ніби ніколи й не було. Вона вже й забула, як це робиться між людьми, в нормальних сім'ях. Забула… А може, лише відвикла… А може, десь глибоко-глибоко, на самому денці її жіночого єства ще жевріє головешка поклику плоті… І якби її роздмухати?.. Хтозна…
Як поєднати непоєднувані речі?..
Як поєднати бажання любити й бути коханою із розумінням того, що в тебе вже ніколи цього не буде?
У сім'ї немає, а все, що дається поза сім'єю – гріховне.
Моя сестра Ксеня (а вона належить до Свідків Єгови) каже, що потрібно просити Бога, щоб забрав та знищив усі бажання плоті. Щоб не хотілося ніякої ласки, ніяких цілунків, ніякого сексу. І то нічого, що ти ще молода, нічого… Аби не хотілося. Бо від бажань наших усі наші страждання. Можливо, вона має рацію… Та яка ж людина без бажань? Овоч і тільки. Сам Бог заклав у наше серце бажання й потребу любити, а тепер треба просити його, щоб знищив?
Якими словами можна переконати спраглу людину, що вона не хоче пити, голодну, – що не хоче їсти, голу, – що їй не холодно? Якими?.. Де знайти цяцьку-бряскальце й забавити себе на тривалий час? Адже ж так живуть багато людей. Живуть… Тільки ніхто не знає як…
Р. 9
Двоюрідна сестра Дзвінки, донька тітки Ганни Ксеня Денисюк, разом із братом по вірі Семеном Кухтею ходили вулицею, яка була визначена й закріплена їхнім збором за ними, як територія для проповідування, розносили журнали "Вартова башта" та "Пробудись!", розмовляли з людьми. Свідки Єгови (а це були саме вони) стукали в двері багатьох квартир. Деякі господарі охоче слухали непрошених гостей, деякі – байдуже, а були й такі, що проганяли їх геть, викрикуючи навздогін погрози й лайливі слова. Та вони не ображалися і ні з ким не сперечалися. У кожного свій шлях до Бога, і знайти його кожен мусить сам. Ще ніхто нікого з принуки нічому не навчив.
Ксеня вже понад десять років в організації.
Закінчивши десятий клас з хорошими оцінками в атестаті повна амбіцій, планів та рожевих мрій, юна дівчинка подалася до міста. Батькам заявила, що в селі, де болото в'їлося не лише в гумові чоботиська, а й в душі людські, і все просякнуте смердючим гноєм, вона нізащо не залишаться. Ксеня гарно співала й танцювала, тому без особливих зусиль вступила до культосвітнього училища. Через рік закінчила його з відзнакою. Здібній випускниці знайомі допомогли влаштуватися на роботу в міський будинок культури, вибили кімнату в гуртожитку. Все складалося якнайкраще. В село вона справді не повернулася, навіть у гості до мами приїздила дуже рідко. До двадцяти літ жила, як всі її ровесники, на повну – вчилася, мріяла, гуляла з друзями, ходила на танці. Знала ціну своїй вроді, пишалася своїми здібностями й розумом, була певна свого успіху. Заміж мріяла вийти тільки за багатого хлопця, щоб і хата, і машина, все було відразу. На одній із вечірок Ксеня, як того прагнула, познайомилася з красенем із заможної сім'ї. У них закрутився роман. Дівчина дуже закохалася в хлопця, він теж полюбив її. Справа йшла до весілля. Аж тут сталася подія, яка перевернула все догори дриґом, кардинально змінила погляди і змусила жити зовсім по-іншому.
Пізно ввечері хлопець повертався машиною додому із відрядження. Темінь, мокра дорога бралася морозцем, водій чи то задрімав, а чи просто не впорався із кермом, і… аварія. Дізнавшись страшну новину, Ксеня плакала, ридала, кричала, рвала на собі волосся, а тоді – раз, і притихла. Замовкла, неначе заніміла. Після похорону не жила, а лише існувала. До всього збайдужіла. Нікого не хотіла бачити, ні з ким не хотіла говорити. Замкнулась у собі, та у своїй маленькій кімнаті в гуртожитку. З ким ще сяк-так спілкувалася, то це з Дзвінкою. У такому стані прострації, між небом і землею, одного разу її відвідали Свідки Єгови. Кілька влучних слів, кинутих у змучену душу дівчини, зав'язалась розмова. Згодом такі візити стали регулярними. Спілкування із Свідками переросло в тісну дружбу. З'явилась реакція на оточення, блиск в очах, бажання щось робити. Спочатку, будучи зацікавленою, вона просто вивчала Біблію, ходила на зібрання громади, слухала промови. Якийсь час була не охрещеним вісником, а згодом на одному Конгресі, що проходив улітку на велелюдному стадіоні, прийняла хрещення і стала однією із них – стала сестрою організації Свідків Єгови.
Через ту жахливу трагедію її життя розчахнулося на до і після. Теперішня Ксеня цілковита протилежність Ксені тій, що була раніше. Не по літах доросла, поміркована, зрівноважена, доброзичлива, яка свій кожен крок, рішення, а навіть думки звіряє із Святим Письмом, намагається жити так, аби після смерті отримати вічне обіцяне Єговою життя, бо в цьому світі все тимчасове – і радість, і горе. Карі очі ще більше потемніли, русяве волосся посріблила легенька паморозь сивини, а усміх став скупим, наче позичений. Єдине що лишилося незмінним, то це її нелюбов до села.
Доля прихилилася до Ксені й подарувала їй хлопця, брата Вітю, який згодом став її чоловіком. У них нема палкого кохання, проте є дружня сім'я та двійко дітей. Тепер Ксеня черпає сили й отримує підбадьорення з промов на зібраннях, а також на конгресах Свідків Єгови, які відбуваються тричі на рік. Часто ходить у служіння, яке приносить їй неабияке задоволення, дає розуміння необхідності донести Слово Боже до людей, адже сказано – що задарма отримали, те задарма й віддійте.
Цього теплого літнього вечора, розпрощавшись із Семеном, Ксеня верталася додому, роздумуючи про своє, пильно дивилася під ноги, наче щось шукала, аж несподівано наткнулася на Дзвінку.
– Привіт, сестро! – вигукнула весело. – Рада тебе бачити.
– Привіт! Добре, що ми зустрілись, можемо побалакати, а то, останнім часом, лише по телефону й спілкуємося.
– Твоя правда, – згодилася Ксеня. – Давай десь посидимо… Може в парку?..
– Гаразд, – кивнула Дзвінка.
Слово парк тут не зовсім точне і дещо перебільшене, бо йшлося про невеличкий скверик біля школи, який мав лише одну центральну алею з кількома бічними доріжками, оце й усе. Але нещодавно його окультурили: вмонтували з десяток лавочок, біля кожної поставили смітники, вкрутили лампочки в ліхтарі. Під склепінням дерев було свіжо та прохолодно.
Сестри вибрали вільну лавку під липою, зручно вмостилися.
– Ну, – першою озвалася Ксеня, – як село, як мама, як відпочинок?
– Село потопає в квітах та зелені, мама – здорова, тобі вітання переказує, відпочинок вдався…
Дзвінка затнулася. Настала невеличка пауза.
– Значить, – мовила Ксеня, – все гаразд? Але чому я про це запитую, досить на тебе глянути – і все зрозуміло!
– Що зрозуміло?.. – спаленіла Дзвінка.
– Щастя світиться в твоїх очах.
– Нічого там не світиться…
– Мене не проведеш, – усміхнулася Ксеня. – Давай, розказуй…
Дзвінка вже давно хотіла поділитися своє таємницею з сестрою, адже нікого ближчого крім неї не було. Подружкам не довіряла, язикаті й заздрісні. А сестра, мабуть, зрозуміє, щось підкаже…
– Ти знаєш, – почала стиха, – я познайомилася з одним мужчиною…Точніше він не зовсім мужчина…
– А хто? Гей?..
– Ні… Він… священик.
– Священик, ну і що? Що далі?.. – не розуміла Ксеня. – Ти йому висповідалася і тобі стало легше…
– Так, та не зовсім. Ми заприятелювали…
– Дружба з духовною особою, це добре.
– Розумієш, – пояснювала Дзвінка, – тут не зовсім дружба, точніше зовсім не дружба, а, може, й нема ніякої дружби.
– Щось ти плутаєшся у визначеннях. Кажи прямо.
– Ми з ним гуляли, багато говорили, він тримав мене за руку, а на прощання обняв і поцілував у щоку… А зараз пише різні повідомлення. Як по-твоєму, це дружня підтримка чи щось інше?..
– По-моєму це "щось інше". Наші старійшини дуже часто вислуховують сестер із різними проблемами, дають їм поради, але ніхто їх не тримає за руку, а тим більше – не цілує.
– Давай не будемо "наші", "ваші".