ідібрати катер. Або ж переправлятися через лінію фронту, хто як може. Так от, катер, як мені вже потім стало відомо, тієї ночі за нами не прийшов. Не зміг. От і довелося, як казали у нас, "діяти, виходячи із ситуації".
— Що ж сталося з катером?—знову запитав Ромко. Здається, ця розповідь захопила його ще більше, ніж мене.
— Не дійшов наш бронекатер. Ще надвечір вистежили його фашистські пілоти. І сили там були нерівні. Та й наш десант теж загинув. Отож пробиватися до човнів уже було нікому. По тому, як одна група закидала гранатами штаб, а друга — далекобійну батарею, яка могла потім заважати нашим військам під час наступу, ми знову з'єдналися. І виявилося, що нас всього шестеро. А вже світало, і фашисти були поруч. Можливо, ми й відірвалися б від переслідувачів, але, на лихо, неподалік, по шосе, перекидали до фронту якусь частину. Почувши стрілянину, німці залишили машини на шосе й кинулися на підмогу своїм. Одразу ж за селом, прямо до річечки, підступав неглибокий яр. Будемо там, я покажу його. У тому яру нас й оточили. Там наш десант давав фашистам останній бій.
— І ви потрапили в полон?— цього разу не стримався вже я.
— Ні, до полону справа не дійшла. П'ятеро моїх товаришів там і загинуло. Мене, тяжко пораненого, фашисти теж вважали загиблим. Одначе діди, яким наказано було поховати десантників, якимось дивом помітили, що я ще живий. Помітили, проте фашистам не видали. Обмили рану, перев'язали й до вечора заховали у чагарнику шипшини. А потім, пізньої ночі, перенесли на горище однієї з хат, у якій уже ніхто не жив. Там, ризикуючи життям, вони мене й рятували від смерті ще майже місяць. Тяжкий видався місяць. Страшно навіть згадувати, яким він був для мене.
Старий Штурман закінчив свою розповідь і замовк. Я теж мовчав. Ромко хотів ще про щось запитати, але я непомітно шарпонув його за рукав і знаком наказав:— "Мовчи. Досить". Я зрозумів, що Климу Васильовичу важко пригадувати усе це, і хотів, щоб він заспокоївся.
Повз нас, здіймаючи хмару куряви, промчали новенькі "Жигулі". Край долини, неподалік того місця, де річечка впадала в море, машина зупинилася, і з неї вийшли чоловік, жінка і дівчинка в рожевому сарафані. Дорослі оглянули місцину і заходилися ставити намет. А дівчинка одразу ж подалася на вершину пагорба, того самого, на якому колись був фашистський дзот, і почала витанцьовувати на ньому, тішачись усьому, що її оточувало. І я розумів дівчину. Ще кілька хвилин тому, щойно ми вийшли з машини Старого Штурмана, мені хотілося поводитись так само.
Тоді хотілося, а тепер ні. Бо тепер я вже знав, що то за пагорб, і знав, що цією долиною група десантників пробиралася до ворожого штабу, щоб виконати завдання командування і загинути.
— Ну що, капітани, здається, час їхати до села,— першим порушив мовчання Клим Васильович.
— Час,— погодились ми з Ромкою.
Уже з машини я ще раз оглянув степ, і знову побачив вершника на вороному коні. Він стояв на узвишші, довкола якого розбрелася цариною отара. У цю мить я позаздрив чабанові. Дуже хотілося хоч кілька хвилин побути на його місці та пронестися степом на коні.
Незабаром ми в'їхали до села. Клим Васильович показав нам, де розташовувався штаб ворожого полку, який вони закидали гранатами. Тепер на тому місці вибудовано новісінький книжковий магазин з ніжною назвою "Світлячок". Потім під'їхали до узвишшя край села, на якому стояла ворожа батарея, а вже тоді подалися до річечки, до того ярка, де загинуло п'ятеро товаришів Старого Штурмана. Й у кожному з цих місць Клим Васильович залишав на землі по кілька квіточок, які ми привезли ще з міста. "Петро Кононенко, старшина Давтян...— проказував він, докладаючи по квітці під деревом неподалік магазину.— Лейтенант Романюк, командир наш; Федір Золотарьов,— клав троянди біля узвишшя..." Прізвище третього морського піхотинця, що загинув під час нападу на ворожу батарею, пригадати він не зміг.
— Новенький був,— сумовито мовив Старий Штурман, нібито вибачаючись перед нами за те, що не зумів запам'ятати прізвища того, третього.— Здається, прибув у нашу роту лише за два дні до висадки десанту. Але попросився у групу. Добровольцем. На це завдання ішли тільки добровольці. Молодий був хлопчина, років дев'ятнадцять, не більше, та, напевне, вже мав свої рахунки з фашистами, бо таки рвався у бій, хоча командир наш, досвідчений десантник, відмовляв. Лейтенант знав, на що ми йдемо, і знав, що навряд чи хтось повернеться із цього рейду. От і все, що я пам'ятаю. Познайомитися з ним до пуття не встигли. І на могилі імені його нема. Написано "Невідомий червонофлотець". Червоні слідопити кілька разів посилали запити в різні архіви... Оце розшукують ветеранів нашого батальйону, може, хтось із них запам'ятав. Як виявилося, в списках особливого складу він чомусь не значиться. Може, просто не встигли оформити документи. Тут і в мирний час іноді плутанина виникає, а то ж у війну було.
— Нічого, розшукають. Хоча треба, мабуть, допомогти їм, — мовить Ромко. І дивиться на мене.
— Якщо прилучитися до пошуку ще й двом нашим класам, — знайдемо. Повинен же бути хтось, хто ще пам'ятає того десантника,— погоджуюся я.— 3 кількома своїми хлопцями я поговорю завтра ж. А з першого вересня створимо спеціальну пошукову групу.
— А що, це була б хороша справа, капітане,— підтримав мене Клим Васильович.— До речі, он, бачите, парк по той бік ставка?
Ми глянули туди, куди показував Старий Штурман. Одразу за шосе виднілося невеличке озерце, а за ним — щось схоже на маленький степовий лісок.
— Ось там вони всі й поховані, мої товариші. Ще недавно навколо був голий степ. Але школярі постаралися. Тепер це сільський парк Перемоги. Правда, деревця ще зовсім молоденькі. А глянути б на нього через кілька років...
Старий Штурман мовив це з таким сумом, що я зрозумів: він не вірить, що проживе ще тих "кілька років". Не вірить — от у чому річ! І він уже давав це зрозуміти перед тим, як мали вирушати сюди, коли говорив, що занадто стомився. Він таки, мабуть, справді хворий. Мені стало жаль Старого Штурмана. Було б несправедливо, якби він не дожив до того часу, коли це насадження стане справжнім парком. Я розумів, що всі люди смертні (свого часу це відкриття страшенно вразило мене, так вразило, що майже тиждень я прожив у великім страху перед власною смертю), але все одно не міг повірити, що Старого Штурмана колись може не стати. Адже він залишався єдиним з усієї десантної групи! Він вижив тоді, після тяжкої рани, а тепер, коли нема війни, а в місті стільки лікарів і ліків — раптом помре?! Це було б несправедливо.
— Ви ніколи не кажіть так, добре?— стиха попросив я Старого Штурмана, піддавшись своїм страхам.— Коли виросте справжній великий парк, ми приїдемо сюди удвох. От побачите...
Старий Штурман усміхнувся і вдячно скуйовдив мені волосся. Він поводився зі мною, як з маленьким, але я не ображався.
На мій превеликий подив, на могилі все ж таки було десять прізвищ. І сьомим там стояло: "Червонофлотець Волян К. В.". Прочитавши це, ми з Ромою вражено глянули на Старого Штурмана.
— Я теж був здивований, побачивши тут своє прізвище,— обійняв нас за плечі.— Але нічого не вдієш. Після війни я довго не навідувався сюди і навіть не знав, що десантників перезаховали. Перенесли зі степу сюди, на берег озерця, поближче до села. А в списках, які надійшли до сільради з архіву, я значився загиблим. У війну батькам моїм навіть похоронка прийшла, бо вважалося, що загинув увесь десант. Ну а коли з'ясувалося, що я живий, то хотіли стерти моє прізвище. Але я попросив залишити. Це правда: тоді мені пощастило більше, ніж їм, одначе нехай хоч тут, на обеліску, ми будемо разом. І знаєте, коли прийде мій час, волів би, щоб поховали поруч із ними. Як останнього з десанту...
Ми з Ромкою поглядали то на нього, то на обеліск. Було щось неймовірне в тому, що ми чули і бачили зараз.
— Нічого не вдієш, буває і так, що людині доводиться бачити своє прізвище на обеліску, стояти біля власної мо гили,— немовби вичитав наші думки Старий Штурман.— Не зі мною першим таке сталося. І запам'ятайте, хлоп'ята— тут поховані мужні люди, справжні солдати. Шкода, що такі люди, безліч таких людей, не дожили до кінця війни, до Перемоги.
Ми поклали квіти на могилу десантників, мовчки постояли ще кілька хвилин і пішли до села. А коли проходили вулицями, то виявилося, що Клима Васильовича знають тут майже у кожній хаті. І всі чемно віталися з ним. Звичайно, ми з Ромкою були дуже горді за колишнього десантника і пишалися, що нам пощастило познайомитися з такою людиною.
13
Уже підходячи до машини, яку ми залишили неподалік Палацу культури, я помітив, що біля однієї з хат стоїть трактор з піднятим плугом. Старий Штурман і Рома, здається, й не звернули на нього уваги. А я раптом згадав розповідь батька про свій завод і підбіг до машини.
— Скажіть, — запитав я тракториста, високого кремезного чоловіка з густим чорним волоссям, яке вже взялося сивиною,— цей плуг виготовили на одеському заводі?
Тракторист здивовано глянув на мене, почухав потилицю і стенув плечима:
— Та хтозна на якому. Може, й на одеському. А що сталося? Чому це ти запитуєш?
— Тому що я з Одеси,— стримано відповів я.— А можна якось дізнатися, звідки він?
Тракторист знову стенув плечима і вже, мабуть, хотів відмахнутися від мене, але, побачивши Старого Штурмана, що стояв у морській формі біля машини, не наважився зробити цього.
— А таки справді на одеському,— усміхнувся він, оглянувши раму плуга, на якій ще збереглася емблема заводу.— Чесно кажучи, я й сам не знав. Не цікавився: плуг є плуг.
— Ну от, якщо на одеському, то виготовляв його, напевне, мій батько. Як він тут, добре оре?
— Он воно що!— поважно розвів руками тракторист.— Так би відразу й пояснив. Ким же він там працює? Інженером, мабуть?
— Інженером,— кивнув я. Він запитав це так поважно, що в мене язик не повернувся б сказати, що батько не інженер, а всього-на-всього токар. І що плуги він, власне, й не складає, а тільки виточує якісь окремі деталі. Навіть не знаю, які саме.
— Ну що ж, тоді передай йому вітання,— мовив тракторист уже приязніше і, витерши ганчіркою замацьорені руки, поліз у кабіну.— Скажи: добре оре його плуг. Дуже добре, зрозумів? Не лемеші, а мрія.
Обов'язково передам.
— А це, біля "Жигулів", часом не він?
— Ні.
— Так, звичайно, не він,— охоче погодився тракторист.— Бо це