Тут же стояв секретар Шварцберга, поштиво чекаючи на наказ свого хазяїна.
— Так, — нарешті порушив мовчанку підприємець, — так, значить, цілком точно, що підписано контракт із цим самим аптекарем, як його?
— Сіменс, пане радник, — озвався секретар. — Контракт, безперечно, підписано, й причиною тому незвичайний скляний посуд заводу Зіммеля, де тепер працює доктор хімії Грубер, який приходив до вас, пане радник, з своїм винаходом. Відомості нашої агентури цілком певні.
— Так, так. Прогавили ми цей винахід, проґавили, — журливо вимовив підприємець. — І все через мою надто велику добрість до людей. Я ж міг тоді купити патент. І дуже дешево. Я ж бачив, що цей доктор хімії не зуміє загадати справжньої ціни. Але ж, знаєте, шкода мені стало молодої людини. Нехай, думаю, пошукає щастя десь в іншому місці. Може, й знайде... Таке м'яке серце в мене.
Секретар зігнав з обличчя глузливу посмішку, що мимоволі визирнула з-під його маски поштивості. Він добре знав м'яке серце свого хазяїна.
— Так, так, — міркував далі Шварцберг. — Що ж його робити?
— Може, закликати до нас доктора Грубера? — нерішуче подав свою думку секретар.
— Запізно, — відрізав Шварцберг. — Я знаю таких учених, як Грубер. Раз він підписав контракт — край. Не знаючи життя, він наївно гадає, що закон — залізна штука...
— Можна було б його переконати, що це не залізна, а гумова штука, — наважився пожартувати секретар.
— Поки ми переконаємо цього мрійника, Зіммель з аптекарем, з Сіменсом, встигнуть виконати контракт. Можуть статися ще й гірші речі. Ні, тут треба рішучих заходів. Не пізніше як цієї ночі я мушу знати, чи нема боргів у цього старого чурбана, в Зіммеля, і як поводиться цей чудасій, Грубер. І добре було б, щоб Зіммелеві борги були великі й безнадійні, а Груберова поведінка химерна. Розумієте?
Це "розумієте" було сказано так владно, що секретар зіщулився. О, він чудово все розумів! Він добре знав м'яке серце свого хазяїна.
ЗАЛІЗНА РУКА
Старий Зіммелів завод схожий був на розворушений мурашник. Користуючись з погожого дня, робітники, за Груберовою порадою, повиносили горшки й форми надвір, щоб видувати скло на свіжому повітрі, бо в заводі було й тісно, і темно, і непривітно без звичного вогню в печах. У ясному промінні сонця діамантами горіло скло, яке набирали з горшків, і здавалося, що це не робота, а якась цікава гра дорослих. Жінки робітників, почувши про чудесне скло, що не боїться вогню й міцне, як метал, прийшли подивитись на диво. За ними вчепилися діти. І було так, ніби на подвір'ї заводу урочисте свято.
Старий Зіммель, помолодівши років на десять, метушився, підганяючи робітників і стежачи, щоб акуратно складали готовий посуд. Учора, як підписали контракт, він дістав чималий аванс, уже заплатив свій борг робітникам і тепер, щасливий, підраховував у голові, за скільки днів він погасить усі свої борги і почне збирати прибутки. Тепер він вірив, що й справді може стати великим підприємцем, і вже поклав собі від того ж дня інакше поводитись із своїми робітниками, — не так просто й привітно, як він це робив, коли був дрібним підприємцем і часто доводилося просити робітників зачекати з заробітком, бо нема чим платити.
— Пане хазяїн! Ви б хоч могорича поставили, — по-приятельському звернувся до нього робітник, той самий; що дуже зацікавився Груберовим реактивом. — Та й нам не вадило б більше за роботу платити. Вам пощастило...
— Чому пощастило? — сухо відказав Зіммель. — Звичайне замовлення, та й годі...
— Не було б, пане хазяїн, цього звичайного замовлення, якби не це надзвичайне скло, що його винайшов пан доктор, — одрізав робітник. — Щастя вам з неба звалилося. От і поділіться хоч трохи з нами. А насамперед з паном доктором, що дає нам такі прибутки... Що ж це ви йому приділили тільки десяту частину?..
— Не суньте носа в мої хазяйські справи, — погордливо відповів Зіммель і пішов, щоб не розмовляти більше з цим нахабою, забуваючи, що не далі, як позавчора, він тиснув йому руку в подяку за згоду працювати на заводі без грошей, поки не буде перевірено винахід Грубера.
— Так, так. Ач, який! — підморгнув своєму товаришеві робітник. — А ми ще похвалялися, що в нас дуже добрий хазяїн.
— Усі собаки однакові, — була відповідь.
І обидва мовчки взялися до роботи, побачивши, що до них іде Грубер. Вчений проминув їх, вийшов з двору, видерся на горбок, сів на пень сосни відпочити, бо він дві ночі не спав. Від утоми в голові плуталося, і старий, напівзруйнований скляний завод, оточений сосновим лісом, та метушня склодувів коло горшків з блискучою, цупкою масою, що горіла на сонці, здавалися примарою з казки, а не дійсністю. Часом дрімота брала своє, і тоді все навколо оповивалось напівпрозорим серпанком, ніби опускалося на дно озера, і здавалося, ось-ось попливуть перед очима дивовижні риби та потвори. Голова вперто хилилася до колін, і від цього боліли м'язи шиї. Зручніше буде, як лягти на той камінь. Сонце нагріло його, і добре буде трохи відпочити під його ласкавим промінням... Грубер так і зробив і не зчувся, як заснув глибоким сном.
Спочатку це був сон без примар. Стояла темна ніч без зірок, без місяця, волохата чорна ніч, оксамитово м'яка, чарівна.
Грубер не сказав би, скільки тривала ця ніч. Аж ось почало розвиднятися. Такий дивний прозорий світанок. Дивовижний світанок, бо небо яснішало не тільки зі сходу, а разом з усіх сторін, ніби не одне, а сотні сонць мали зійти навкруги по всьому обрію.
О, Грубер знав, чому це так! Це відсвічують звідусіль кришталеві міста і села, що вже вкрили країну замість колишніх темних і непривітних людських осель. На місці старого Зіммелевого заводу підноситься величезна кришталева будівля. Це центральна лабораторія скла, де він, Грубер, вдосконалює новітні способи виробництва скла. В лабораторії працює сила народу. А сама лабораторія розташувалася в десятках поверхів велетня — кришталевого будинку, на шпилі якого Груберів кабінет. На скляному бюрку перед ним хімічні формули, діаграми та якісь плани. Він має дати свої висновки на проект велетенської будови з кришталю. Але він одсунув від себе роботу, милуючись, як у долині від першого променя сонця діамантами спалахують села і далі морем вогню загорілося над озером місто, ніби там, на зелений берег, упало ще одне сонце.
І раптом Грубер чує Зіммелів голос... .
— Пане доктор! Докторе! Де ви?
Грубер дивиться вниз і бачить, як старий біжить до кришталевого будинку і все кричить:
— Де ж ви, пане доктор?
В голосі старого бринить тривога і розпач. Що з ним? Хіба ж він не знає, де Грубер? Крізь прозорі мури та підлогу вченому видно, як старий маленькою комашкою забіг до вестибюля, кинувся до ліфта і вже, певне, ліфт мчить його вгору, бо комашка Зіммель росте, росте, росте без кінця. Ось він уже такий, як людина, ось уже більший, більший... І вже ціла гора, а не Зіммель, суне на остовпілого Грубера; із черева гори, як із кратера, гуде підземний, усе ж Зіммелів голос:
— Пане доктор! Ви заснули? А тут таке нещастя...
"Що таке? Землетрус?" — хоче спитати Грубер і вже чує могутні підземні поштовхи. "Треба рятуватися", — думає Грубер і розплющує очі.
Перед ним Зіммель з двома поліцаями. В Зіммеля бліде обличчя, на обличчі жах. Очі темні від жаху, і старі висохлі губи тремтять.
Грубер миттю звівся на рівні ноги.
— Що сталося? — запитав тривожно.
— Те, чого можна було сподіватися, — відказав зів'яло старий. — Мої векселі сьогодні зранку опротестовано, мій завод зараз опишуть, запечатають, а мене... Але ж я не розумію, не розумію нічого, — раптом жваво і запально перебив сам себе старий, звертаючись до поліцаїв, — кредитори — мої давні приятелі. Не може бути, щоб вони раптом, не попередивши мене, зняли протест на векселі. І потім — навіщо мене арештовувати? Що я, пройдисвіт? Хіба мене не знають? Хіба я втечу?
Старший з поліцаїв знизав плечима.
— Нічого, мій любий пане, не знаю, — витиснув він з себе крижані слова, — такий наказ. Я його вам уже зачитав.
Переборюючи туман в голові, що лишився від химерного сну, Грубер, нарешті, зрозумів, у чому справа. Чому Зіммель так стурбувався? Та це ж дурниці. За кілька днів, ну, за тиждень, завод дасть стільки прибутку, що можна буде сплатити всі борги. Звичайно, арешт — неприємна штука, але... І він сказав:
— Пане Зіммель, я ручуся, що не більше, як за тиждень, я викуплю всі ваші векселі...
— Як? — зрадів старий, сподіваючись, що, може, вчений має великі гроші.
— Дуже просто, — відказав Грубер, — ваш завод виробить стільки посуду...
— Та хіба ж ви не чули? — в розпачі перебив його Зіммель. — Завод запечатають...
Грубер розгубився. Зіммелеві слова про те, що завод запечатають, дійшли до вуха вченого, але його мозок не міг сприйняти цього безглуздя. Навіщо ж у людини виривати змогу сплатити те, що він винний? Хіба кредиторам краще буде, коли старий, замість повернення їм боргу, сидітиме у в'язниці? Хіба хто купить цю руїну-завод з торгів? Учений спробував це довести поліцаєві.
— У мене є наказ, мій любий пане, і я його виконую, — сухо відказав той, — прошу мене не затримувати, бо незабаром поїзд. Пане Зіммель, ви просили дозволу побачитися з паном доктором, щоб доручити йому важливу справу, — звернувся поліцай до старого. — Отже, робіть швидше ваше доручення і ходімо до станції.
— Пане доктор, — кинувся старий підприємець до вченого, — благаю вас, їдьмо зараз до міста. Я певний, що все це якесь страшне непорозуміння. Ось вам адреси моїх кредиторів. Розкажіть їм про все. Покажіть контракт. Ось він...
Старий метушливо совав ученому в руки папери і запобігливо зазирав йому в очі. Груберові аж ніяково стало.
— Не турбуйтеся, пане Зіммель. Я зроблю все, — щиро запевнив він підприємця. — Ручаюся, що сьогодні ж увечері ви будете на волі.
Зіммель зітхнув. Він краще за молодого вченого розумів життя. Він догадувався, що вся ця історія щось таїть у собі. Певне, хтось могутній злякався конкуренції й опротестував векселі, скупивши їх у кредиторів. Отож мало надії. А втім, нехай доктор поклопоче. Може, щось і вийде...
— Час уже йти, — нагадав поліцай.
— Що ж, ходімо, — відказав глухо старий. — Так ви з нами? — благально звернувся він до Грубера.
— Звичайно! Звичайно! — бадьоро озвався той.
Незабаром усі четверо — Грубер, Зіммель і два поліцаї — вже під'їздили до міста.