Хто плаче, хто сміється, хто молиться… Добросердечні хазяйки патрають курей, заправляють криваві шматки ягнят добрим тоном кулінарії…
"Од сирого стерва до заправленого – шлях цивілізації жінки", – з сарказмом думала Оля, що потрапила до професіоналок останньої категорії.
Вже кілька місяців Оля живе в родині свого батька й послугує за куховарку та прачку. Послугує як рабиня, таячи зненависть до своєї праці й до своїх експлуататорів.
В родині Миколи Васильовича Ярового причаїлися дві ворожі сили. Межа позначилася вже з першого моменту приїзду Олі.
– Ах, як шкода, – привітала з щирим жалем Поліна Павловна дочку, – тільки що Шура пішов од нас…
Оля сумно глянула в далечінь і не відповіла. Увесь час жила осторонь, тиха, мовчазна.
Шура приходив майже щодня. Це колишній офіцер, тепер біржовик-спекулянт та ініціятор ріжних легальних комбінацій. Поліна Павловна знала, що грошей у Шури – тьма, та це й видно по його бриджах. Ласкава доля хоче зробити щасливою дочку Поліни Павловни, розвівши Шуру з його попередньою жінкою.
Сьогодні Поліна Павловна ненароком підійшла до Олі.
– В твої роки я вже мала двох дітей, а ти й посивієш у дівках.
На відповідь, Оля енергійно помішала кашу. Вона не зрозуміла актуального значення материних слів.
Увечері ж Шура, коли залишився віч-на-віч, промовив діловим патосом:
– Олю, я вас люблю.
Мовчання.
Шура взяв за руку.
Оля позволила:
– А я не люблю вас…
Шура примружив око:
– Так знайте, я хочу з вами одружитись.
– Це не аргумент, і цього не буде. Будь ласка, залишіть мене раз назавжди з своєю любов’ю! – скрикнула роздратовано.
Шура, обдавши презирством Олю, вийшов.
За хвилину вихром влетіла Поліна Павловна.
– Паршивко! Як ти сміла йому одмовити? Що ти за персону з себе корчиш?..
– Це не твоя справа й прошу, дай мені спокій…
– Ах! – скрикнула Поліна Павловна, націливши бунтівничі очи. Та у відповідь рівносильний бунт: погляди на мить схрестились і рознялися німим рокотом.
З бічної кімнати виглянув Микола Васильович, обдав Олю льодяним поглядом і з того моменту остаточно окопався на своїй німій позиції.
Оля самотня лишилась у кімнаті. Взяла паперу й почала писати листа. Писала з запалом, а, написавши, відчинила вікно, пустила пелюстки на вітер, сама забилась у куток і довго ридала, глухо, безвідрадно, простягаючи руки в далечінь.
По хвилі задуми, вона рішуче підвелась.
З-під дверей зникло двоє шпигунських очей молодшої сестри Зої.
Другого дня Оля стояла в черзі чорноробочих на біржі праці. Навкруги кишить людом ріжноманітного фаху й вигляду. Елементи поліських мод комбінувалися з паризькими, етикет демосу з етикетом бомонду. Зацементовані глиною та вапном юхтові чоботи, наступаючи на шаврові, з незлічимими вентиляторами черевички, – виголошували удосконалений революцією "мат", а на відповідь було солоне "пардон", "мерсі"… Повітря сизе, стисле від випарин та тютюну. Рев. Лайка.
– За що я воював? За вас, буржуази, мать…
– Два роки ходила. Пропустила явку – виключили…
– Яку ще вам справку, щоб ви ноги виправили…
Задуха. Млосно. Нестерпуче штовхають, тиснуть, але очи й думка Олі до віконечка: зареєструватись.
Враз позад неї скрикнула жінка й упала, зомліла. Оля кинулась допомагати. Коли ж повернулась до свого місця – її зустріла солдатська фуфайка на жіночих плечах:
– Куди лізеш? Стань в очередь…
– Я тут стояла. Всі бачили.
– Було стоять, як стояла. Тут не бульвар – бігать на шпацір.
– Правильно.
– Та яке "правильно"? Вона он жінку виводила.
– Ну й нехай водиться, – скрикнуло роздратоване жовте обличчя з рудими вусами. – Баришням нічого сюди лізти між пролетарії. Хіба ж не видно, яка тонкошкура. І колись за ними життя не було. Й тепер преться, щоб вихватити з-перед тебе сухаря…
І далі, згадавши з десяток матерів, він затяг монолог на півгодини.
Оля стала в самому кінці. За дві години вона наблизилась до віконечка.
– Довідку з попереднього місця служби, – кинув сухо й просто реєстратор.
Все пропало. Оля схилила безнадійно голову й повернулась, як несподівано їй навздогін:
– Почекайте, товаришко, я звільнюся, – тоді з’ясую в голови…
Оля стала під стіною, де стояли ще сотні люду з похиленими головами.
Враз голови стрепенулись, загорілися очи як на бій – оголошували працю. Натовп збився в один клубок. Руки з картками схрещувались, немов списи. Зісподу вереск, стогін…
Нomо homіnі lupus est. І впала в Олі надія. У неї ніколи не стане ні фізичної, ні моральної сили завоювати в цьому коловороті місце.
– Ходім, товаришко, – лагідно промовив реєстратор.
Вийшли на вулицю. Оля з перших слів відчула якусь симпатію до цього незнайомого. Одверто розповіла про своє нещасливе вчителювання, про безпорадне становище в родині. Вона хоче бути незалежною, працювати.
– М-да! – зі співчуттям промовив реєстратор. – Сьогодні ввечері буде нарада правління, я там буду й посилкуюсь дещо зробити… Може як-небудь на завод пощастить.
Умовились зустрінутися після наради.
Оля поверталась додому окрилена надією.
О, безперечно реєстратор їй допоможе. Вона відродиться до життя, стане справжньою пролетаркою…
І дійсно. Реєстратор зустрів з радісною вісткою:
– Я перебалакав. Завтра оформлю реєстрацію й пошлемо вас на цукроварню. Справа певна.
Оля була безмірно вдячна й щаслива. Того вечора вона реготалася вперше за довгий час.
І реєстратор радів з Олиної радости. Він підбадьорував Олю стисканням її руки в своїй. Довго гуляли міськими вулицями, оповідаючи одне одному найкумедніші пригоди з свого життя. Врешті зайшли запросто до реєстратора в кімнату відпочити. Реєстратор оповідав тоді про те, як через біржу він спас одну аристократку від голодної смерти…
Оля слухала зі співчуттям, заглибившись в себе.
– Її батько колись мав п’ятнадцять тисяч десятин землі… Все життя купалась у розкошах, у вині і от – уявіть собі, отут, в оцій кімнаті вона стояла переді мною на колінах і благала, щоб дав їй хоч будь-яку посаду… Н-да! Була надзвичайно красива. Струнка як фея, блондинка, блакитні очи й руки, як мармур… Я отак підвів її за талію: "Не треба сліз, не треба благань… Кожна жінка має цінність купити право на посаду".
Оля здивовано глянула в вічі реєстраторові. Він її обіймав, а очи пожадливо наближались. Не встигла відкинутись, як наздогнав похабний поцілунок.
– Нащо це? – скрикнула, вирвавшись з обіймів.
– Завдаток! – відповів, дивлячись нахабно їй в очи.
Оля опустила погляд.
– Не будьте ідеалісткою. – Він знову торкнувся її стану.
Оля відскочила, мов опечена.
Реєстратор став урівень і почав тоном офіційного відчиту:
– Хоч так, хоч так, а ви мусите продатись.
Оля здригнула.
– А інакше не будете мати ні найменшої посади. Я для вас можу зробити багато. Нарешті міг би влаштувати ще вашу сестру, чи хто там у вас є…
– Пустіть! – враз скрикнула Оля в руках реєстратора так, що в бічній кімнаті стих гомін.
Реєстратор налився кров’ю, сіпнув за руку Олю і, відчинивши двері, піняво прошепотів:
– Марш, мерзавка!
Оля винувато збігала вниз засміченими й запльованими східцями, відчуваючи на собі прошпилюючі погляди з відчинених дверей мешканців:
– Мерзавка. Вулична.
Ліс чорний, змокрілий. Брудні хмари спадали імлистою мжичкою. Мертве листя вкривало землю, немов трупом після побоїща. Сергій немилосердно топтав його, змішуючи з гряззю. Холод, дощ і грязь всмоктувались йому в обуття, в одіж, в саму душу. Вовком хотілося вити в дикому лісі.
Позад Сергія простягалися сотні верстов поневірянь. Від села до села, від міста до міста. Ні притулку, ні привіту. Всюди допит, анкети, рекомендація партійних, виправдуючі документи. Вже з кількох міст Сергієві довелось тікати. Став до того зацькований, що звичайний погляд людини наводив на його жах, а мусів іти до людей, мусів боротись за життя.
Тепер Сергій досягав стодвадцятиверстової мети. В цьому містечку, що доходив, жив його давній товариш – лікар.
Сергій ніколи ні з ким особливо не приятелював, але тепер хапався за соломинку.
Коли сутінки згускли, Сергій стояв уже біля порога лікарської кватирі. Перед ним була незнайома жінка й ретельно інформувала:
– Я тут лікарка замість Осницького. Осницький вже давно перевівся…
Сергій зблід, поточивсь і ледве затримався за одвірок.
– Що з вами? Ви хворий?
Вона посадила Сергія на стілець і заклопотано почала розпитувати.
Сергієві було байдуже. Край! Розказати, хай заявить…
– Я – зацькований заєць…
Лікарка уважно слухала. З початку здивовано, потім щораз її обличчя темніло від суму…
Нарешті вона сягнула до шухляди й подала йому папери:
– Якщо вам вони можуть допомогти – візьміть.
Сергій глянув: "Атестат. Виданий цей Мироненкові Константину Яковичу… Метрична випись…"
Невже ця жінка, що вперше його бачить, довіряє йому?!
– Візьміть, візьміть!
Сергій був безмірно вдячний. Він здавалось, цілком одужав і здатний був пройти ще десяток верстов до ближчого села, але лікарка запротестувала. Він мусить відпочити в неї.
Трохи згодом Катерину Яковну одвідали режисер драмгуртка з цукроварні та начальник районової міліції. Катерина Яковна познайомила обох їх зі своїм братом Костем Яковичем.
Цілий вечір був заповнений сміхом, дотепами та політанекдотами. Під кінець режисер обіцяв написати Сергієві довідку, що він був декоратором їхнього театру, а начальник міліції – про те, що Сергія пограбували бандити і тоді пропав його диплом вільного художника, та всі інші документи.
Сергій розваживсь. В очах засвітивсь вогонь життя.
Скоро Оля одержала від Сергія першого листа. Сергій був, як і раніш, надхненний ідеаліст. Він, що пройшов довгий шлях поневірянь, вірить у високу шляхетність людини, вірить у самовіддану її жертву…
Оля скорботно посміхнулась. Її очи запливли сльозами. Проте пригорнула листа.
– Мій хороший, мужній. Він найкращий з людей.
А справді вже тоді й Сергій був не той.
Він одержав посаду декоратора й керівника гуртка малювання в одному клубі провінціяльного міста. Це давало йому разом заробітку на хліб та на воду. Жив у нетопленій норі, спав на холодній підлозі і для постели тільки й мав, що дране пальто – в ньому ж ходив і на працю.
Праця тепер не захоплювала Сергія. На засіданні гуртка, коли затверджували план, комсомольці вилаяли Сергія за ідеалістичний ухил. Сергій побачив насмішкуваті погляди своїх опонентів: "інтелігентик".