Але конкретно вони так і не сказали, лише натякнули, що "провадитимуть культурну працю серед населення* Ці молоді люди дуже привітні й інтелігентні, і з ними присмно було поговорити під час вечері. Вони також цікавилися нашим життям в Австралії, в Україні. Учителі "гайскул" дістають у них по одинадцять тисяч кіна в рік.
В ДОРОЗІ ДО МІСТА МТ. ГАҐЕН
Вранці, о дев'ятій годині, збираємося в новий "тур". Спершу оглядаємо господарство місцевого сільсько-господарського технікуму, що не має великої привабливо-сти, та музей агрономічної школи, де ми побачили багато світлин та експонатів з життя навколишніх племен з найдавніших до теперішніх часів. Тут були світлини з народніх свят, з щоденної праці, а також експонати одягу, прикрас, трав'яні підниці, старі зразки оосуду, знарядь виробництва. На одній світлині бачтимо, як люди беруть з дерева тіґасо з штучного дупла олію, якою намащують себе виконавці мистецьких програм та учасники сінґ-сінґів. Таких намащених ми недавно бачили "віґменів" з племени Ялібу.
На окремих стендах подано статистику населення, з якої довідуємося, що в околиці (дистрикті) Менді в периметрі 150 миль замешкує 16 різних племен, що нараховують 64 тисячі населення. Кожне плем'я має свої трохи відмінні звичаї і святкові прикраси.
Крім різноманітної зброї, як щити, стріли, луки виставлені також матеріяли, подібні до тканини, але зроблені з кори з допомогою спеціяльного молотка з рівчачками. Тією тканиною накривають голови від сонця, як полотнищами. Це дуже давня їхня продукція.
Оглянувши ще свинарник, їдемо до міста Мт. Гаґен, але не тією дорогою, що їхали вчора до Менді, а іншою, щоб побачити інших людей та інші краєвиди. З долини виїжджаємо крутими дорогами вгору. Зліва відкривається глибоке урвище, глиняні стіни чи схили якого щороку
Дві папуаски біля дороги
розмивають дощі. А праворуч підноситься також глиняна гора. Тут, видно, весь час працюють бульдозери, робляться різні заходи проти ерозії, але це тяжка боротьба проти дій природи.
Незабаром зупиняємось біля невеликого селища. Назустріч вибігло з тридцятеро дітей та дорослих. Вони привітно зустрічають нас, дивляться, як на якесь диво. Діти боязкі, коли підходиш, кидаються з сміхом геть, хоч на них не раз покрикували старші, щоб не тікали. Хати-курінчики примітивні, вони й тут розкинулись навколо подвір'я. З одного боку стоїть церковця з хрестом зверху. В ній порожньо, навіть немає ніякого іконостасу чи образів. Зрідка сюди приїжджає священик-мі-сіонар. Мало хто розуміє англійську мову. Лише одного хлопчика здибав, що ходить до школи до четвертої кляси. Виймаю ролик цукерок і даю дівчині років п'ятнадцяти. Вона з острахом взяла, з радости засміялась і відразу почала давати іншим та брати собі.
Це трапилося, мабуть, перше село, яке стоїть не в лісі, а майже на чистому полі. Лише поблизу є трохи городів, але вдалині чорніють ліси.
їдучи далі, зупиняємось біля ще одного селища, що стояло майже серед поля не в оточенні лісів. Кілька хаток були порожні, в деяких двері були навхрест закладені дошками чи дрючками, а це означало, що нікого немає дома. Зустріли тільки одного старшого чоловіка, що нічого не розумів англійською мовою, лише з допомогою провідника довідалися, що люди десь на роботі. Але впало в очі, що вздовж довжелезного подвір'я, вкритого травником, зліва тягся дуже довгий хлів без вікон, лише з причілків були двері. Провідник також пояснив, що тут папуаси влаштовують щороку спільний сінґ-сінґ. Сюди сходиться з сусідніх селищ до двох тисяч людей, і вони святкують удень і вночі: танцюють, гуляють, розважаються часом по два тижні. Щоб прогодувати таку кількість гостей, ріжуть кілька сот свиней (у нас казали ко'лять — Д. Ч.). Все це говорить про добру організацію проводу цих селищ. Цілими ночами тоді горять вогнища, смалять і печуть м'ясо, таро та готують інші страви.
Пройшовши до кінця цього необгородженого подвір'я, на якому росло кілька дерев, повертаємось повільно назад. Нас супроводять уже з п'ять хлопчиків. Вони йдуть або біжать побіля нас, посміхаються, підстрибують, як жваві діти. Тоді я вириваю травинку, кладу між великі пальці обох рук і пронизливо свищу. Діти від несподіванки аж кинулись вбік, не розуміючи, де взявся цей звук. Я сміюся й показую, як це робити. Вони теж пробують свиснути травиною, але в них не виходить.
Проїхавши ще трохи, зупиняємося біля невеликого села, але метою нашої зупинки було поле, на якому росли білуваті квіти, подібні до наши ромашок, але не тих, що запарюють і вживають, як ліки, а подібних, тільки значно більшого розміру. Виявилось, що це квіти, від яких гинуть комарі й мухи. Разом з нами побігло на поле й багато дітей. Спершу вони боялися нас, а потім я помалу почав жартома зачіпати їх, то погладжу по голові, то смикну за руку. Спочатку вони кидались від мене, а потім почали ходити слідом і зачіпати мене легенько. Я їх теж налякав свистом з допомогою травинки, а одночасно й привабив та зацікавив, бо вони вже не боялися мене, а ходили цілим гуртом поруч.
А коли ми сідали в автобус, навколо зібралися й діти, й дорослі. Сівши на своє місце зліва, я відкрив вікно і тішився їхніми личками. Я вийняв з торбинки кілька шоколядних цукерок і дав дітям. Потім ще одну простяг дівчинці років десяти, що стояла біля матері чи якоїсь жінки. Але ледве я дав цукерку, як та жінка майже вихопила цукерку в малої з рук. Я тоді помахав пальцем і жестом сказав, щоб віддала дитині. Вона віддала, але чи не забрала пізніше? Коли мотор автобуса загурчав, діти ще ближче підступили до автобуса, кожне хотіло торкнутися моєї простягнутої до них руки, ніби попрощатися, їхні личка я й досі бачу перед собою. Скільки їх живе в таких глухих околицях без шкіл, без освіти, без книжки! А скільки вони могли б зробити добра своїй країні, своїм людям за інших обставин, коли б їм дати дорогу в світ?
Надвечір, але ще завидна, приїжджаємо до міста Мт. Гаґен і зупиняємось в "Гірському готелі" (Гайляндер Готел). Готель та йото корпус для туристів одноповерхові, досить модерно побудовані, на стінах і тут прикраси з різьблених крокодилів, списів, стріл тощо. Господар, високий, дебелий австралієць, весь час бігає з кінця в кінець, підганяє своїх робітників, що прибирають, та офіціянтів, що подають снідання, обіди та вечері.
Увечорі приходжу до їдальні, сідаю за столик. Тим часом за цей самий столик сідає привітна папуаска з мискою смаженої картоплі та риби. Вона сама починає розмову, каже, що працює тут тимчасово, допомагає подавати та мити посуд.
— Поки вам принесуть меню та подадуть вечерю, беріть просто з моєї миски та їжте, — пропонує вона мені. Але я стримуюсь. Якось незручно пхатися до її миски, хоч у неї й досить велика порція й щиро запрошує. Вона привітна, балакуча й гарна на вигляд. Розповіла, що вона одружена з білим, який працює в сусідній кімнаті в барі, вона має дитину ... В цей час повз нас проходить власник готелю. Він, мабуть, побачив, що вона повільно їсть та ще й розмовляє зі мною, сказав їй, щоб кінчала їсти, а йшла до праці. Папуаска відразу мовчки встала й вийшла до другої кімнати. Потім я бачив, як вона подавала туристам вечерю.
Тим часом підійшли й сіли за стіл мої спільники подорожі, Пилип Вакуленко та доктор Яськевич. За розкладом нашої подорожі виходило, що завтра, у п'ятницю, 30-то липня, у нас пропадає весь день. Ми мусимо бездіяльно чекати майже до четвертої години по півдні. Аж перед четвертою ми мали відлетіти літаком до Ґороки, а звідти до Маданґу.
Пан Вакуленко подзвонив до Міндж до власника готелю, який був головним аранжером туристичних подорожей по Папуа Новій Ґвінеї. Цей аранжер, якого звали Пітер, навіть сам швидко приїхав автобусом до Мт. Гаґен у цій справі, розмовляв з Вакуленком, але нічого не міг змінити, бо всі літаки були вже зайняті. Ми моли б летіти просто до Маданґу, так навіть ближче, але чомусь було так запляновано, що треба летіти трохи назад до Ґороки, де вже ми були, а звідти відразу до Маданґу.
Хоч наш літак буде по обіді, власник готелю дав лише поснідати і відразу звелів вибратися з кімнат, а валізи винести до вихідних дверей. Незабаром приїхав Ґері, забрав нас кількох, бо інші мали інший напрямок руху, й повіз до міста. Тут ми побачили новоґвінейські крам-
Типовий учасник сгнґ-снгґу
ниці, накупили різних сувенірів, їхніх поштових марок, листівок з новими краєвидами, тваринами та людьми, відвідали підприємство, де приймають і сортують кавові боби. До речі, саму каву чомусь роблять не в Новій Гвінеї, а в Австралії, і вона тут коштує навіть трохи дорожче, дарма що тут ростуть ті боби. Загалом більшість продуктів та матеріалів привозять сюди з Австралії, а тому все те тут трохи дорожче.
Коли ми оглядали головні крамниці міста, які мало чим різняться від крамниць у передмістях Мельборну, та коли оглянули крамниці мистецьких виробів (різьбу, намиста, пояси, різні прикраси тощо), йдемо до іншого готелю, куди має під'їхати Ґері. Справді, він незабаром приїздить, організовує нам обід, а потім, трішки спочинувши в передпокої готелю, везе нас на летовище. Це наша остання подорож з нашим симпатичним Ґері. Перед прощанням, ще минулого вечора, ми умовилися скластися по одному-два кіна та купити якийсь подарунок для нього чи його дітей. Але організатори цього задуму поскупилися: вирішили, що досить йому того, що Морріс намалював його портрет і подарував йому. Коли я прощався з Ґері, мені, правду кажучи, соромно було, але я пізно про це довідався і виправити цю нетактовність ніяк було.
ДО БРЕГІВ МИКЛУХИ-МАКЛАЯ
Нарешті, пересівши в Гороці з одного літака на другий, в якому всі 38 місць були зайняті, о п'ятій годині по півдні, летимо до Маданґу. Все ближче до головної мети, до здійснення моїх давніх мрій побути там, де ходив своїми ногами славний Миклуха-Маклай, нащадок героїчного січовика.
Спершу біле павутиння хмар закрило від нас землю, і нічого не можна було побачити. Але з наближенням до Маданґу хмари поволі розсіялися, потоншали і зрештою зникли. Літак помалу знижується, і вже видно густі ліси, сріблясті нитки річок, безліч пальм, далі горби, що оточують широку долину з будівлями при летовищі, вулицями, садами.
Традиційний ритуал похорону
МИ В МАДАНҐУ
Сходимо з літака, переходимо маленький дерев'яний будиночок при летовищі, подібний до того, що в Ґороці, а по другий бік уже стоїть невеличкий автобус.